І добро, і зло примножуються в геометричній прогресії. Ось чому ті маленькі рішення, які ми приймаємо щодня, безмежно важливі.
Клайв Стейплз Льюїс, відомий британський письменник, філософ, християнський апологет

«Коли розвалюється держава, починають правити ті, в кого є автомати й міцні кулаки»

Розмова з одним із найвідоміших в’язнів Кремля, українським кінорежисером Олегом Сенцовим
11 листопада, 2021 - 16:08

Олег СЕНЦОВ народився 13 липня 1976 у Сімферополі. В 1998 закінчив Кримську філію Київського державного економічного університету. Був співвласником комп’ютерного клубу, що дало йому змогу акумулювати кошти для зйомок повнометражного дебюту «Гамер» (2011) про підлітка-геймера. Фільм мав прем’єру на Роттердамському кінофестивалі (2012) та здобув премію Гільдії кінознавців та кінокритиків Росії на фестивалі «Дух вогню» в Ханти-Мансійську.

У 2013 Олег Сенцов активно підтримував Євромайдан, під час анексії Криму Росією розвозив продукти та предмети першої необхідності заблокованим українським військовим. 10 травня 2014 року співробітники ФСБ затримали Сенцова, Геннадія АФАНАСЬЄВА, Олексія ЧИРНІЯ та Олександра КОЛЬЧЕНКА в Сімферополі. Їм було пред’явлено звинувачення в підготовці до скоєння вибухів біля меморіалу «Вічного вогню» та пам’ятника Леніну в Сімферополі, а також до підпалів офісів громадської організації «Русская община Крыма» та представництва партії «Єдина Росія». 25 серпня 2015 Північно-Кавказький окружний військовий суд засудив Сенцова до 20 років позбавлення волі з відбуванням у колонії суворого режиму. При цьому жодних доказів його участі в терористичних угрупованнях на суді так і не було представлено: весь вирок ґрунтувався на словах свідка, який проходив у іншій кримінальній справі і дав ці свідчення під тиском.

У своєму виступі в суді Сенцов розказав подробиці свого викрадення російськими силовиками:

«Мене кинули в мікроавтобус, з мішком на голові привезли в будівлю колишнього СБУ на Івана Франка. Почався дуже жорсткий допит, мене запитували, кого я знаю з активістів, хто збирався підривати пам’ятники. Мене почали бити ногами, руками, кийками, лежачи і сидячи. Коли я відмовлявся говорити, почали застосовувати удушення. Мене душили пакетами. Душили чотири рази.

Я багато разів бачив це в кіно, і не розумів, як люди на цьому ламаються. Але це дуже страшно, ваша честь. Вони погрожували зґвалтувати мене кийком, вивезти в ліс і там закопати. Години через чотири вони втомилися, і повезли мене на обшук. Тільки там я дізнався, що це — співробітники ФСБ. Вони там очікували побачити терористів і зброю, а знайшли тільки мою дитину — вона була присутня під час обшуку, про що в протоколі не йдеться. Знайдені гроші — це гроші моєї кінокомпанії для зйомок фільму «Носоріг».

Мені запропонували дати свідчення на керівництво Майдану і отримати сім років або стати керівником і отримати 20.

За три дні вже знайшли зброю, тому що яка терористична група без зброї... За пів року ФСБ дивним чином виявила на моєму ноуті два файли про виготовлення вибухових речовин».

Кампанію за визволення кінематографіста підтримували інтелектуали та знаменитості по всьому світу, зокрема, Меріл СТРІП, Джордж КЛУНІ, Джонні ДЕПП, Салман РУШДІ, Педро АЛЬМОДОВАР, Стівен КІНГ, Анджей ВАЙДА, Девід КРОНЕНБЕРГ, Акі КАУРІСМЯКІ, Фолькер ШЛЬОНДОРФ, Кшиштоф ЗАНУССІ. В червні 2015 у київському видавництві Laurus вийшла книжка оповідань Олега Сенцова, написаних до ув’язнення. 17 січня 2016 Чеський кінематографічний і телевізійний союз FITNESS нагородив Сенцова спеціальною премією журі, а американський ПЕН-клуб 26 квітня 2017 — премію імені Барбари Голдсміт «Свобода писати». Під час ув’язнення Олег став також лавреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка (2016) та премії Сахарова за свободу думки від Європарламенту (2018).

7 вересня 2019 нашего режисера було звільнено в межах обміну російських злочинців із України на українських військовополонених із РФ.

Після повернення на батьківщину Сенцов випустив третій повний метр «Носоріг» (Україна — Польща — Німеччина), роботу над яким розпочав ще в 2013. Головний герой драми — бандит і вбивця на прізвисько Носоріг (Сергій ФІЛІМОНОВ), який зробив кар’єру в кримінальному світі в 1990-х, але потім зазнав життєвого краху і прийшов до запізнілого каяття. Світова прем’єра відбулася на Венеційському фестивалі в паралельному конкурсі «Горизонти». 10 листопада «Носоріг» було показано на Стокгольмському міжнародному кінофестивалі.

Наша розмова відбулася невдовзі після київської прем’єри «Носорога».

«ПРОСТО НА СВОЄМУ ДНІ НАРОДЖЕННЯ ВИРІШИВ, ЩО НІЧИМ БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУ ЗАЙМАТИСЬ, КРІМ КІНА»

— Олеже, на момент початку режисерської кар’єри ви були успішним бізнесменом, керували комп’ютерним клубом. Що спонукало вас так різко змінити життя?

— Поступово до того все йшло. Я з дитинства любив кіно — радянське чи східноєвропейське; американське тоді, звісно, нечасто показували. Коли з’явилися відеосалони, картина світу розширилася. Плюс мої знайомі розповідали про більш серйозне кіно, показували фільми, називали прізвища. Так я поступово трохи більше став розбиратись.

— Можна сказати, що вас учили великі режисери.

— Так. Коли в мене питають «Хто ваші вчителі?», я відповідаю: «Це багато людей, але вони всі померли, вони не знають, що я в них учився».

— Та все ж можете назвати кілька улюблених фільмів із цього, безумовно, величезного розмаїття?

— Це дуже різні картини. Я люблю різне кіно. В мене в багажі багато несхожих історій. «Дзеркало» Тарковського, «Мій друг Іван Лапшин» Юрія Германа, «Пригода» Мікеланджело Антоніоні, «8 1/2» Фелліні, «Форест Гамп» Роберта Земекіса. Останній — приклад Голлівуда, знятий за всіма комерційними лекалами, але з авторським підходом.

Так само мене дуже цікавила література. Я й дитячі книжки складав ще в дитсадку, потім дуже добре писав твори на уроках літератури. Коли вже займався кіберспортом — писав статті. А по ночах придумував оповідання, які потім увійшли в першу збірку. Згодом з’явилися й ідеї сценаріїв. Так усе потроху накопичувалося, і ось у 30 років просто на своєму дні народження я вирішив, що нічим більше не хочу займатись, крім кіна. Оголосив це друзям, вони посміялись: живеш у Сімферополі, маєш родину, двох дітей, бізнес, усталене життя — де ти і де кіно? Звісно, фільми всі люблять дивитись. Але знімати? Одне слово, тоді ніхто в це особливо не повірив.

«ЯКЩО ВИ ТАКИЙ РОЗУМНИЙ, ТО ЙДІТЬ І ЗНІМАЙТЕ, МИ ВАМ НЕПОТРІБНІ»

— Ви отримали спеціалізовану освіту?

— У Москві були Вищі курси сценаристів і кінорежисерів для людей, в кого кіноосвіта — друга вища, адже я закінчив у Криму факультет київського вишу. Але мене на ті курси не взяли.

— Чому?

— (зі сміхом) Годину з ними дискутував про кіно, і зрештою вони сказали: «Якщо ви такий розумний і маєте свій погляд на все, то йдіть і знімайте, ми вам непотрібні». Тобто студенти зі своєю думкою їм нецікаві. Ну, це нормально. Я знав, що багато класних режисерів — самоуки. Той же Тарантіно казав: «Якщо у вас є 50 тисяч доларів, витратьте їх на власний фільм, а не на кіношколу — більше навчитеся». Тож займався самоосвітою, багато читав про режисуру, дивився багато класики і всі передачі про кіно. Хотів десь попрацювати на знімальному майданчику, але теж не вийшло, бо в Криму не знімають кіно, а в приїжджих зйомочних групах я нікого не знав.

— То як ви знайшли вихід?

— Мав гроші, знайшов людей, готових зі мною працювати. Зняв першу короткометражку — дуже погану, другу — трохи кращу, але (зі сміхом) теж погану. В чому проблема початківців? Вони не усвідомлюють, що роблять щось погане, просто цього не бачать. Ти думаєш, що зняв шедевр, не бачиш своїх провалів. Оце вміння бачити, що щось не складається, одразу на майданчику — дуже важлива навичка для режисера.

Так чи інак, знаючи свої слабкі сторони, я вирішив ризикнути і зробити повний метр.

— Як відреагували геймери на «Гамера»?

— Ніяк. Він не став для них культовим кіном, вони все це і так бачать, для них це рутина. Тим паче що «Гамер» знятий у реалістичній манері, без екшену, тобто не для геймерів, а якраз для тих, що мало про їхній світ знає. Це маленьке кіно, там дуже багато проблем і я ніколи не думав, що його обговорюватимуть за 10 років. Навіть дивно — моє маленьке кіно досі живе своїм життям. Це минуле, таке далеке...

— До речі, спитаю у вас як у людини, що цим займалася: в чому краса кіберспорту?

— Коли я був у цій справі, призовий фонд 1000 доларів був неймовірно крутим. А зараз, подобається нам чи ні, — це багатомільярдна індустрія, окремий світ. Це спорт сучасності. Просто в спорті фізичному треба швидше, вище, сильніше, а тут потрібні спритність, реакція та розум. Така собі суміш більярду і шахів.

«ПИШЕШ, ЩОБ НЕ ЗБОЖЕВОЛІТИ»

— Я знаю, що ви в тюрмі написали кілька сценаріїв і багато інших текстів. Скажіть, неволя стимулює творчість, чи творчість — це просто спосіб виживання?

— Люди, опиняючись там, починають багато думати. До того в них нема часу на це, тим паче якщо ти щось іще й скоїв. Там же більшість вважають себе невинними. Виправдовують себе, що б вони не зробили. Міг зарубати сокирою двох людей по п’яні, але вважати себе правим, тому що хтось щось сказав про його матір...

Разом з тим там починають читати й писати люди, які ніколи в житті не читали книжок і не писали нічого. В когось краще виходить, у когось гірше.

— Настільки масово?

— Дуже багато людей — той же Солженіцин, наприклад — не писали до в’язниці. Вони всі розкриваються там, тому що на це є час. Запускається процес самоусвідомлення, як у монастирі. Я писав і до того, але й для мене це теж була можливість глибше зрозуміти і себе, і життя. І це дійсно спасіння, бо пишеш, щоб не збожеволіти від цього дурдому. Щодня одне й те саме роками — це дуже важко. 

«ЯНУКОВИЧ ПРИТЯГНУВ У ВЛАДУ З СОБОЮ ХЛОПЦІВ, ЯКІ ПРОДОВЖУВАЛИ ЖИТИ ПО «ПОНЯТІЯХ»

— Хотілося б поговорити про «Носорога». Чому тема 1990-х була для вас такою важливою?

— Теми для мене завжди вторинні. Первинна людина. В основі сценарію історія одного мого знайомого, з яким теж багато чого трапилось.

— Наскільки велика подібність?

— Він не такий самий, як Носоріг. Він інакший — я від його біографії тільки відштовхнувся. Загалом, головний герой — це збірний образ отакого поганого хлопця, який пройшов шлях, яким пройшло багато людей у 1990-ті, бо не було іншої можливості реалізації. Або в комерсанти, або, якщо ти сильний та нахабний — у бандити. Так і Носоріг — для нього це виглядало природним. Можливість усвідомити свої помилки — головне послання фільму. Вдався він чи ні — я не знаю. А тематика 1990-х цікавила мене, бо хотів показати, як та епоха після розвалу СРСР формувала нашу країну й наше суспільство. Коли розвалюється держава, тим паче така, починають правити ті, в кого є автомати й міцні кулаки. В нас у Криму був дуже свавільний період. Але так і по всій Україні. Бандити ділили майно і сфери впливу. Потім — когось застрелили, когось посадили, а хтось вибився в люди: став власником газет і заводів, депутатом...

— ...чи навіть президентом...

— Зауважте, що Янукович притягнув у владу з собою хлопців, які продовжували жити по «понятіях», і це отруювало весь владний апарат. Мені здається, що наше кумівство, нехтування законом росте з того періоду безкарності. В тому ж СРСР про закон дбали — при всій моїй неповазі до СРСР. Схиблена і сама по собі бандитська система, але працювала. Потім вона зламалася, а нову ми тільки зараз будуємо. І це дуже важко. А той період у нашому кіні як слід не відрефлексований.

— Щодо рефлексій мушу зазначити, що тема 1990-х тепер увійшла в моду в нового покоління українських режисерів і сценаристів.

— Не знаю, чому так (зі сміхом). Але я в цю чергу став ще 10 років тому. Дійсно, в нас про це ще не знімали, ми натомість про той час дивимось по російських фільмах, а там вони проштовхують свої наративи про «чорних», про страшних бандерівців, про російське місто Севастополь тощо.

— Тож ви особисто знали людей, подібних до героїв «Носорога»?

— Знав їх і до в’язниці, і там з багатьма познайомився. Цей досвід не змінив ані мій задум, ані сюжет, але я краще став розуміти цих людей і загалом людей. Це дуже складна історія, і я вважаю, що найголовніше та найскладніше в режисурі — правдиво показати стосунки між героями.

— Власне, щодо реалістичності сюжету: наскільки правдивим є покаяння героя? Адже він здається цілковито запеклим, жорстоким злочинцем. 

— Його каяття — вибудована драматургія, яка переходить у притчу. Я прагнув показати все не спрощено, але все одно чітко і ясно. В житті будь-які зміни відбуваються поступово. Люди, навіть найгірші, здатні до змін. Коли в мене питають: «Чому ми маємо прощати його, він же коїв таке жахіття?», я відповідаю: «На цьому взагалі побудоване християнство. На прощенні». Прощення є — але тільки після покаяння. Це для мене важливий мотив.

«ПОЇХАТИ ЗНІМАТИ ЗА КОРДОНОМ ЛЕГШЕ, АЛЕ НАМ ТРЕБА ПРОСУВАТИ УКРАЇНУ ЯК КРАЇНУ І ЯК ЗНІМАЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК»

— Над чим ви працюєте зараз?

— У нас два проєкти в розвитку. Сценарій «Кай» написаний ще до в’язниці: родина перебуває в кризі, доходить до розлучення, в них є хвора дитина. Дуже особиста історія для мене. Зараз ми отримали підтримку Українського культурного фонду та Гетеборзького кінофестивалю на подальшу розробку сценарію, шукаємо кошти на зйомку. «Носоріг» — сценарій нішевий, брутальне чоловіче кіно, і, можливо, буде не всім до вподоби. А історія Кая більш загальна. Це може трапитись з усіма.

Другий проєкт масштабніший — «Блискучий світ». Написана вже у в’язниці, в карцері, в дуже темному місці, але дуже світла історія про хлопчика, який приїздить з мамою до маленького американського міста та змінює там життя. Там поєднуються і комедія, і трагедія, і драма. Я хочу знімати його англійською тут, в Україні. Не знаю, щоправда, чи зможу. Зараз ми знайшли партнерів і ведемо перемовини з голлівудськими зірками. Отакі амбіційні плани. Поїхати знімати за кордоном легше, але нам треба просувати Україну як країну і як майданчик для зйомок.

— Чи будете ви використовувати для екранізацій оповідання зі збірки вашої прози? Вона мала успіх, і там є дуже цікаві тексти.

— Ще під час ув’язнення друзі пропонували щось екранізувати. Я відповів, що це неможливо, бо деякі оповідання дуже важко надаються до екранізації. Якби я хотів щось таке, то одразу писав би сценарій. А проза за інакшими канонами будується.

— Там багато впізнаваних ситуацій для всіх, хто пережив пізній СРСР.

— Я коли писав це, навіть не думав, що ці тексти перетворяться на оповідання. Це було, можна сказати, випадково. А тепер ця книжка йде і йде. Перекладена вже на шість чи сім мов, тричі перевидавалася в Україні, понад 10 тисяч примірників. І цікаво, що люди, які жили в Америці чи Франції, перебували поза нашим культурним кодом, говорили, що там наче про їхнє дитинство написано. Хоча я писав про своє.

«ПОВІТРЯ Й У РОСІЇ НЕГУСТО, А В КРИМУ ВЗАГАЛІ НЕМА ЧИМ ДИХАТИ»

— Не можу не запитати: як вам вдалося так добре опанувати українську? Адже ви, я так розумію, більшу частину життя були російськомовним.

— По-перше, хоч як би там було, але повільний процес українізації в радянські часи в нас був, хай і дуже кондовий. Потім, у 1990-ті, коли в Криму обрали президентом Юрія Мешкова і почалися сепаратистські настрої, все це зламалося. Але згодом ситуація нормалізувалася, відкрилася українська школа, було українське ТБ, той-таки канал «1+1», тоді ще цілком пристойний, робив класні проєкти про кіно. Тож я добре розумів українську, але ніколи нею не спілкувався. У в’язниці ти не можеш учити українську, навіть жодний лист нею не пропускають, тому там я вчив англійську. Її можна було, а українську — ні. В росіян це болюча тема. Україна — головна загроза. І коли вийшов — перейшов на українську. Іноді помиляюсь, друзі мене поправляють, але пишу сам і всюди намагаюсь розмовляти, бо мені подобається. Починаю вже й думати українською. А коли говорю російською, то проскакують українські слова. Просто треба розвиватись, багато читати. Щоб мова зрештою стала природною.

— Чи лишились у вас родичі в Криму?

— Дітей і маму я перевіз до Києва одразу після звільнення, живуть зі мною майже два роки. А там лишилися некревні родичі, що працюють у ФСБ, є «ватниками». З ними не спілкуюся. Всі мої справжні друзі, всі близькі виїхали звідти. Крим уже перетворюють не просто на взірець «русского мира», а на військову базу. Закидають його грошима задля цього. Там наче як могильна плита, яка тисне на людей, забирає в них повітря. Повітря й у Росії негусто, а в Криму взагалі нема чим дихати: будь-який прояв свободи окупанти сприймають як «сепаратизм» і «тероризм». Тому й нам усім, до речі, приписали тероризм і диверсії.

— Це цілковите дежавю, адже при Сталіні теж саджали й страчували за тероризм і диверсії.

— Дуже сильна схожість між режимом, який будує Путін, і сталінізмом. А він його ще не добудував, він продовжує. В них уже давно авторитарний устрій. Майже фашизм. Але Росія продовжує еволюціонувати в бік цілковитої диктатури.

«УСЕ ЖИТТЯ МРІЯВ ХОДИТИ ПІД ВІТРИЛОМ»

— Які захоплення ви маєте поза кіном?

— Люблю ходити в походи, подорожувати. Все життя мріяв ходити під вітрилом. Кілька разів плавав перед ув’язненням, а після звільнення пішов на капітанські курси й отримав ліцензію яхтенного шкіпера. Три рази вже ходив сам як капітан. Недешеве задоволення, але один чи два рази на рік можу собі дозволити. Неймовірне відчуття. Хочу отримати ліцензію вищого рівня, щоб ходити через Атлантику і довкола світу.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: