Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Концерт серед степу

Із Різдвяних оповідок
15 січня, 2009 - 00:00
МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ У РОЛІ ТАРАСА БУЛЬБИ / ФОТО З АРХІВУ

Про незвичайну пригоду, що трапилась під Новий рік, та перипетії, які сталися з легендарним українським актором і драматургом Марком Лукичем Кропивницьким розказав «Дню» його онук — Ігор Кропивницький:

— На жаль, із дідом мені не довелося зустрітись, бо я народився вже після його смерті. Та скільки себе пам’ятаю, у нашій родині Марко Лукич завжди сприймався як живий. Ми вважали, що він просто кудись поїхав у справах або на гастролі та трохи забарився, і ось-ось має повернутись, а тоді наша оселя сповниться пісень та веселого сміху, цікавих розповідей та спогадів. Моя мати — Ольга Марківна Кропивницька з теплом і любов’ю не раз згадувала, яким цікавим оповідачем, жартівником і вигадником був Марко Лукич. У колі рідних і друзів не вщухали його приповідки про комічні ситуації, в які він потрапляв із побратимами по славнозвісному театру корифеїв, що став відомим усьому світі як перший національний класичний театр.

Шкода, що багато наших сімейних реліквій загубилося під час революційних лихоліть та під час війни. Але втішає те, що навіки лишилися в пам’яті українців твори Кропивницького — драматурга, актора, поета, композитора — та його смілива подвижницька діяльність в боротьбі за духовне визволення своєї уярмленої нації. Пісні його стали справді народними, згадаймо хоч би «Соловейка» та багато інших. І досі живуть численні легенди та спогади сучасників, збереглися афоризми Марка Лукича, що стали крилатими. Найчастіше то були смішні мініатюри. Але траплялись і трагікомічні, бо життя мандрівних акторів було сповнене несподіванок і ризику, що часом таїли в собі навіть смертельну небезпеку. Свідченням того є і ось ця оповідка Марка Кропивницького, яку я почув від матері.

...Ой же, нелегкі часи пережив наш народ у Російській імперії. Під жорстоким «валуєвським пресом» опинилося все українське — й мова, й культура. А щодо театру, то становище мандрівних труп було просто жалюгідне. Аби вижити, акторам доводилось весь час мандрувати по селах і містах, вистави відбувалися по хатах, стайнях або на ярмарках просто неба. Пересувались в основному кіньми, разом з реквізитом. Особливо тяжко доводилося навесні, коли шляхи перетворювалися на болото, і єдиний порятунок тоді — добиратися до глядачів волами. А хіба легше було взимку? Як захурделить, ударить мороз за 20 градусів — тільки й рятують тоді мужицькі кожухи та валянки. Та всі ті поневіряння геть забувалися, як вийдеш на сцену, як побачиш сяючі очі глядачів, почуєш їхні захоплені вигуки — така радість охоплює! Значить, не дарма живеш на цьому світі, значить, вірять тобі люди, бо пробудив у людських серцях віру, що добро обов’язково переможе зло. Що не кажіть, а театр тоді був справжньою просвітницькою силою, дарував народу красу і надію на щастя й світле майбутнє.

Саме таким був театр, заснований Марком Кропивницьким, «Театр світової слави», що був тоді справжнім живим джерелом української культури і ніс в народ правду життя, долаючи жорстокі перепони царського режиму. По всіх усюдах, по найвіддаленіших куточках країни пролягли гастрольні шляхи Марка Лукича від його хутора Затишок, що на Слобожанщині.

Одного передноворічного дня давали спектаклі поблизу станції Старовірівка, що за 20 верств від Затишку. А коли опустилася завіса, всі заспішили додому. І хоч як не вмовляли господарі залишитися до ранку, бо завірюха розгулялася не на жарт, Кропивницький стояв на своєму — тільки їхати. Вдома його з нетерпінням чекали дружина Надія, любі діточки — Шура, Оля й Володя, дорогі гості — їх зазвичай багато збиралося в теплій і затишній оселі на хуторі, аби повеселитися на свята.

І ось уже запряжено трійко коней, зі сміхом закутались актори в теплі кожухи, сіли в сані, вирушили крізь хуртовину. Швидко сутеніло... Коні відчайдушно долали одну перешкоду за іншою. Та раптом, коли до хутора лишилося якихось верств із п’ять, занепокоїлися, заіржали, почали битись в постромах і зрештою зупинились. А за мить стала зрозуміла причина такої їхньої поведінки — за саньми унадилася ціла зграя голодних вовків, яких у степовому краї тоді розвелося дуже багато, і вони не гребували жодною здобиччю. Вовки все ближче наближалися. Переляканий візник пробував примусити коней рухатись далі, але вони збилися докупи і тривожно, перелякано іржали.

— І чому я не прихопив із собою рушницю? — мовив Марко Лукич, — ото було б полювання! А тепер міркуй, що робити з цими розлюченими звірюками, як дати їм відсіч?

Сподівання на порятунок не було, і тільки чудо могло їх врятувати. Вовки, між тим, оточили горе-мандрівників, посідали колом, а їхні хижі очі загрозливо виблискували при світлі місяця, що раптом проглянув крізь хмари і освітив усе навколо. Ситуація склалася майже безнадійна.

— Батьку! Може, дістати шаблюки з реквізиту? — вигукнув один із акторів. — Не чекати ж поки змерзнемо, а ця мерзота нас з’їсть!

На деякий час запала тривожна тиша...Та раптом степом прокотилася могутня пісня: «Гей нумо, братці, до зброї! Гей-гей...» Це Кропивницький завів своєї улюбленої, козацької — «Дамо відсіч звірячій зграї. Гей!» — підхопили мелодію всі актори, вимахуючи довгими бутафорськими шаблями... І, як не дивно, вовки, мабуть, не чекаючи такого зухвальства, трохи відступили, а потім гуртом завили, підводячи вгору свої мордяки.

Такого дійства ніхто не очікував, настала якась тривожна мить, і ніхто не міг передбачити, що ж буде далі...Та пісня надалі зазвучала.

— Тримаймось, наша бере, — підтримував друзів Марко Лукич.

... Невідомо, чим би мала закінчитись та несподівана пригода, коли раптом до обложених вовками акторів долинув дзвін кінської збруї. За мить на дорозі з’явився кортеж із кількох саней. Він швидко наближався. То поверталися додому сусіди. Вони розігнали залишки вовчої зграї пострілами з рушниць. А Кропивницький із товаришами щасливо дісталися хутора та опинилися в обіймах рідних та гостей, які вже на них зачекалися.

Про цей несподіваний концерт у зимовому степу мій дід не раз згадував у колі друзів. Він з гумором говорив про силу справжнього мистецтва, перед яким не встояли навіть сірі розбійники — вовки. Щиро дякуючи Богові, що не полишив бідних акторів у скрутну хвилину, кожного разу Марко Лукич обов’язково завершував цю оповідку піснею «Гей нумо, братці, до зброї!»

Ігор КРОПИВНИЦЬКИЙ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments