Олег СИДОР-ГIБЕЛИНДА,«Art-Line», спеціально для «Дня»
Уявіть собі біолога школи Кюв’є, котрий за одним хребцем відтворює
скелет величезного динозавра. Саме так почувається глядач виставки Давида
Бурлюка. Робіт — три з половиною десятки, а могло бути, якби не всім відома
зловорожість останніх 70 років, «особливості українського національного
полювання» на мистецтво, три з половиною тисячі! Ту дещицю, яка залишилася
в Україні, зібрано фанатичною працею музейників, реставраторів, мистецтвознавців.
З миру по нитці — виставка на славу.
Помалу, непомітно з Давида Бурлюка в нас ліпили таку собі «бяку» — ще
б пак, здоровань у жовтій кофті (еге, не тільки Маяковський!), з пучком
редиски в петельці та вставним скляним оком. «Могучим «хо-хо-хо» ты на
все отвечал, силы зная свои...» — писав про нього Велемир Хлєбников. А
в іншому вірші: «Улицы Мюнхена... краснощеким пугая лицом».
Бурлюківський хаос насправді впорядкований і невинний. Його «Карусель»
(1921 р.) у порівнянні з «ворожими вихорами» Сапунових-Судейкіних-Ульянових
мила й легковажна. Втім, як і сам Бурлюк, котрий серед усіх своїх побратимів-футуристів,
напевне, найменш уїдливий. (Погляньмо на цю шеренгу: хам і некрофіл Маяковський,
кудлатий чахлик Хлєбников, «недотикомка» Гуро, безглуздий Кручених...)
А либонь відзначився й в «Ослячому хвості», й у «Ляпасі громадському смакові».
А в Луврі мчав дивитися «найсуворішого» класициста Давида. Ущипливо згадує
про нього Вл. Пяст у «Зустрічах»: «Д.Бурлюк проводив цілі дні в архаїчному
відділенні Ермітажу... цілком опанувавши олівцем для найтонших фотографічних
малюнків в академічному стилі, на які він так запекло нападав». І з Рєпіним
товаришував. А також із Горьким (присвятив йому 1927 року свою «Ошиму»).
А Бродський — майбутній автор «Леніна в Смольному» — зберігав його роботи
до кінця своїх днів.
Бурлюк, називаючи небо «трупом», а зірки — «гнійним висипом», знав й
інші мотиви — мрійливі, ліричні. Оспівавши 1911 року «Каналізацію» — і
до, і після любив бузкові світанки, аж до великого «футуристичного стрибка»
писав «дворянські гнізда», «веранди», «покинуті садиби», «тінисті алеї»
тощо. (Цей період його творчості на нинішній виставці представлено вельми
щедро. «Мені подобається вагітний чоловік...» — епатував Бурлюк, але подобалися
йому й тургенєвські панночки на лавках, і весняні сади. Втім, ім’я зробила
йому зовсім не ця мерихлюндія. Заради справедливості відзначимо, що сучасники
Давида Давидовича чудово бачили вторинність його «лірики». «...Адже це
лише досить безхарактерні й не дуже майстерні досліди над технікою, з «радикальних»
паризьких салонів», — уїдав проникливий Павло Муратов у «Золотому Руні».
Однак із виставок саме ці картини розкуповувалися миттєво.
А в пам’яті нащадків залишився чудовий футуристичний понт. «Загасите
все огни», «потрошите небо своды ... в разъяренном гопаке». (Зверніть увагу,
згадав він про танець національний, а не, скажімо, чужоземно-модну жигу).
А що ви хочете — час був такий: у тому ж таки «Весняному салоні поетів»,
звідки насмикано цих рядків, навіть акуратненький Еренбург зривається:
«Неумытая, засцанная моя душа...». Бурлюк тими роками пише «фарбою закипілої
крові», «віспою кольоровою» (Хлєбников) — не дарма в еміграції його назвуть
«американським Ван Гогом». Звідси — спечені, ніби фекалії, грудки його
«Жнив» (1915), потворні, понівечені «Жінки спекотних країн» (1921).
І все-таки — нігілізм його творів був якийсь аж надто життєрадісний.
Рожеві американські пейзажі 40-х просто ідилічні. Не марно він так сподобався
у США, у Нью-Йорку досі діє його меморіальний музей. «Нью-Йорк тільки посилив
його природне діляцтво», — записав у своєму щоденнику Корній Чуковський
після зустрічі з Бурлюком 1956 року, констатувавши це без найменшої злоби,
як щось цілком природне. Ну, таким уродився — що ж тепер, стільці ламати?
Ніщо його не псувало, природна вітальність «хохла» перла з усіх пор. Мабуть,
найоптимістичніший рядок у всій поезії «серебряного века» — його «Каждый
молод, молод, молод...». А в кінці того самого вірша (парафраза з Рембо)
— «Все, что встретим на пути, может в пищу нам идти» — своєрідний девіз
самого Бурлюка. Все «впору» — війна, революція, еміграція, Париж, Мюнхен,
Урал, Японія, Америка.
А народився на хуторі Семиротівщина на Харківщині. І виставлявся не
лише в Москві та Пітері, а й у Херсоні, Харкові, Одесі, Катеринославі,
і, ясна річ, у Києві (легендарна «Ланка» 1908 року, ним же і організована).
Родовід його — від запорізьких козаків на прізвисько Писарчуки, отож і
любив страшенно все життя писати коней (німецький учитель назвав його «прекрасним,
диким степовим конем»). Полотна свої присвячував Дніпрові, співав українські
пісні під баян. Вважав свій «струмуючий Ніагарами» колорит «глибоко національним».
У поезії кишать «нашенські» реалії: Хортиця, Наливайко... і «старик-японець
у солом’яному брилі» (чистий постмодерн!) Улюбленим місцем роботи було
село, поетично назване «Старою Гілеєю», де разом із братами ілюстрував
і видавав Хлєбникова. На жаль, за межами нашої видимості його полотна «Святослав»
(1915), «Козак Мамай» (1916), «Запорожці в поході» (1920-ті роки). Навіть
у репродукціях.
«У якомусь приміщенні кінематографа... з дзвінком біля дверей, який
постійно деренчить... розляглись у Києві позерними своїми речами Бурлюки
з присними», — дошкуляв рецензент «Одесского листка». Давно це було, без
чогось 90 років тому. Сьогодні — Бурлюк повертається. Років зо п’ять тому
— в соловйовській «не-газеті» «Ковчег». Півтора року тому — на аукціоні
галереї L-Art — двома малюнками, заявленими за $1500 — 2000 — і вони не
залежалися. (До речі, експонуються вони й на нинішній виставці «З поверненням
в Україну, пане Бурлюк!»). І це ще не все: влітку чекаємо на конференцію,
присвячену його творчості.
