Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Культурна спадщина за кордоном

Наші пам’ятки стали частиною польської національної пам’яті — як про це дбає Україна?
30 березня, 2021 - 10:46
КОЖЕН УКРАЇНЕЦЬ, ОПИНИВШИСЬ В ЧИКАГО, НЕ МОЖЕ НЕ СКОРИСТАТИСЯ НАГОДОЮ І НЕ ПОБУВАТИ В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ — НЕВЕЛИКОМУ ОАЗИСІ НАШОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ В США. НИНІ В UKRAINIAN VILLAGE ПРОЖИВАЄ БЛИЗЬКО 15 ТИСЯЧ УКРАЇНЦІВ, А ТАКОЖ ПОЛЯКИ, ІТАЛІЙЦІ І МЕКСИКАНЦІ... / ФОТО З САЙТА INLVIV.IN.UA

У Польщі існує незліченна кількість друкованих видань, присвячених польському культурному спадку за кордоном. Видаються альбоми, книги, збірники, які ілюструють як окремі пам’ятки, так і цілі комплекси. Саме тепер виходить серія «Кресова Атлантида» — багатотомне видання, яке розповідає про польські сліди в Україні, Білорусі та Литві. Головний державний канал готується знімати цикл передач на ту ж тему.

Поляки мають багато урядових і позаурядових організацій, які опікуються охороною і дослідженням польського спадку за межами їхньої держави. Українці також мають багато пам’яток за кордоном, адже багато наших співгромадян з різних причин виїхали за межі Батьківщини і залишали по собі певний слід на нових землях. Цікаво, що повного каталогу таких пам’яток не існує, тому цифру ми не можемо назвати. Чи багато українців знають про такі пам’ятки? Як вони охороняються, хто ними опікується? В якому вони стані? Хто їх досліджує? Чи показують по телебаченню сюжети про українців у ГУЛАГах, у Казахстані чи в Грузії, про будинки, створені українськими архітекторами в Південній Америці, та про українські музеї в Нью-Йорку?

УКРАЇНЦІ ЗА РУБЕЖЕМ

За статистичними даними, на початок 2018 року за межами України офіційно проживали вісім мільйонів наших людей. Найбільша кількість — 4,5 млн мешкає в Російській Федерації, 1,2 млн — у Польщі та стільки ж — у Канаді. 940 000 — у США та 500 000 у Бразилії, 231 000 в Італії, 230 000 у Німеччині. Однак українська еміграція є частиною української нації, тому культурні об’єкти, створені внаслідок їхнього перебування та діяльності в чужій країні, мають розглядатися як вагома складова української культурної спадщини.

Якщо зважити на те, що українців з давніх-давен тягне в широкий світ, то не дивно, що за кордоном є багато матеріальних об’єктів як рухомих і нерухомих, так і місць, які мають символічне значення й тісно пов’язані з нашою культурою. Їхня охорона і вшанування подеколи утруднюються через політику держави, якій вони належать, правові норми, які є там чинними, та банальне незнання.

Наприклад, значно легше домогтися вшанування українських пам’яток там, де українці офіційно визнані національною меншиною. Їхні інтереси і задоволення їхніх національних потреб мають тоді привілейований статус. Так, у Канаді на офіційному рівні відзначається День українсько-канадської спадщини.

Дуже часто на заваді належній охороні українських пам’яток за кордоном стає національна політика держави, де вони розміщені. Наприклад, на території Польщі міститься багато місць поховань воїнів УПА. Тому коли виникло питання про вшанування цих місць, виникли певні проблеми. Погляд на діяльність цієї організації значно різниться в цих двох державах. Пошук компромісів із зазначеного питання вимагав дуже тонкого дипломатичного підходу і толерантності від обох сторін. Складно було узгодити навіть те, як мають виглядати написи на таких пам’ятниках, якою мовою і в якій формі.

ПРОБЛЕМИ ОПІКИ НАД ПАМ’ЯТКАМИ

Правові принципи країн, в яких знаходиться культурна спадщина України, також часом ускладнюють діяльність, спрямовану на догляд за нею. Наприклад, у деяких країнах статус пам’ятки може бути наданий об’єкту, якому не менше, ніж 25—75 років. Це означає, що предмети, які є цінними для української культури, але не досягли цього вікового діапазону, можуть бути знищені через подібні формальності. Іншою подібною проблемою є те, що в деяких країнах діючим культовим спорудам не можна надати статус пам’ятки культури, що також ускладнює догляд за цим типом спадщини. Така ситуація ще раз доводить необхідність міжнародного діалогу.

Окрема проблема, пов’язана з правовим аспектом, стосується охорони могил. У більшості європейських країн збереження могили вимагає внеску до місцевого бюджету. Без цього місце поховання можуть ліквідувати. Так, 2017 року мав місце гучний скандал, пов’язаний з місцем поховання українського поета О. Олеся та його дружини на Ольшанському цвинтарі в Празі. Приватна особа із власної ініціативи вносила внесок до бюджету міста на утримання могили, а після смерті даної особи її син вирішив поховати батька в тій же могилі. Тіла подружжя було ексгумовано. Збереження решток видатного поета відбулося завдяки втручанню українських дипломатів, а згодом і президента. Згодом тіла О. Олеся і В. Кандиби було перепоховано в Києві. Однак сама ситуація виявилася показовою і продемонструвала загальний стан опіки над зазначеною категорією українських пам’яток.

НАПРИКЛАД, ПОЯВА 128 ПАМ’ЯТНИКІВ ТА МЕМОРІАЛЬНИХ ДОШОК, ПРИСВЯЧЕНИХ ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ, У 35 КРАЇНАХ СВІТУ ФІНАНСУВАЛАСЬ НА КОШТИ, ЗІБРАНІ УКРАЇНСЬКИМИ АСОЦІАЦІЯМИ ТА ФОНДАМИ. НА ФОТО: ЦЬОГОРІЧ У ФЛОРЕНЦІЇ ВІДКРИЛИ ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЮ (РОБОТА СКУЛЬПТОРА ОЛЕГА ПІНЧУКА) / ФОТО З FACEBOOK-СТОРІНКИ ІРИНИ ГЕРАЩЕНКО

Традиційною проблемою, що перешкоджає ефективній діяльності в даному напрямку, є брак достойного фінансування. На практиці дуже часто проблема опіки над українськими пам’ятками лягає на плечі місцевих громад. Вони зацікавлені у збереженні своєї національної ідентичності, в популяризації культури і досягнень народу, до якого належать. Наприклад, поява 128 пам’ятників та меморіальних дошок, присвячених Тарасові Шевченку, в 35 країнах світу фінансувалась на кошти, зібрані українськими асоціаціями і фондами.

Завдяки таким активістам з’являються фонди, організації, спілки та інші форми об’єднань. Українське село в Чикаго активно розвивається і функціонує саме завдяки діяльності локальної української спільноти. У Польщі велика заслуга популяризації та підтримки українських пам’яток належить Об’єднанню українців у Польщі. У багатьох країнах такі організації відкривають музеї, культурні центри, які одночасно є освітніми центрами, осередками громадської діяльності локальних українців. Тут організовуються свята, дитячі садки, гуртки, щоб українські діти не почувалися відчуженими від своєї Батьківщини.

ЧИМ ВАЖЛИВІ СПІЛЬНІ ПРОЄКТИ

Не варто оминати увагою й діяльність українських дипломатичних служб, які роблять все, що в їхній змозі, щоби всіляко сприяти просуванню українських інтересів у своїй галузі. Дипломати чудово демонструють важливість культури в поглибленні міжнародних зв’язків, але через зазначені формальності й обмеження часто їхні руки зв’язані.

Охорона культурної спадщини неодноразово ставала основою конференцій, круглих столів, наукових ініціатив, зустрічей, спільних проєктів, які допомагали інтеграції молоді, науковців, політиків, сприяла вихованню толерантності, обміну досвідом, поширенню взаємних знань одне про одного і зміцненню дипломатичних відносин. Так, українська і польська молодь разом опікувалися цвинтарем бійців УНР під Калішем, на півночі Польщі. Неодноразово були організовані подібні проєкти заради встановлення опіки цвинтарями по обидва боки кордону.

Основними установами, які займаються вивченням української спадщини за кордоном, є Інститут історії України НАН України, його структурним підрозділом є Центр дослідження історико-культурної спадщини України, Український державний інститут культурної спадщини Міністерства культури України; Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. 1994 року було засновано Інститут дослідження української діаспори імені професора Любомира Винара, який працює за програмою «Іноземна Україна» та Державною програмою співпраці з українцями за кордоном. Перед цими установами стоїть багато завдань та викликів. Однак їхня праця потрібна й важлива для вшанування пам’яті предків і переказу інформації про них наступним поколінням, а також розширення кругозору і знань сучасників.

ПИЛЬНІСТЬ ПОЛЬЩІ

Повертаючись до досвіду Польщі, варто зазначати, що польські консерватори їздять до України, щоб допомогти з відновленням костелів, бо свідомі, що ті костели хоч і належать тепер українцям, але є частиною культури їхнього краю, без котрої історичний образ не буде цілісним. Є спеціальний Національний інститут історичної спадщини, який на офіційному рівні займається виявленням, а також описом і популяризацією подібної категорії пам’яток.

Розглядаючи питання туризму, помітила, що їдучи до Ірану, Казахстану, на Байкал, до Румунії, клієнти часто запитують, чи можна відвідати місцеві польські цвинтарі, просять про можливість поспілкуватися з місцевими громадами. Зазвичай такі місця доглянуті, відмічені польською національною символікою. І співвітчизники людей, котрі там спочивають, ставлять на тих могилах знічі — спеціальні жалобні свічки.

У туристичні галузі популярні так звані ностальгічні виїзди типу «Слідами «Вогнем і Мечем» чи «Дорогами Юліуша Словацького», «Вслід за Міцкевичем», «Стежками Ожешкової» та ін. Поляки старшого покоління, чиї батьки народилися на тих землях, мають пов’язані з цим глибокі ностальгічні почуття. Вони полюбляють їздити до Рогатина чи Кременця, де згадують сентиментальні розповіді своїх батьків. Звичайно, ніхто із нормальних людей не думає про ці землі як про «їхні». Це звучало б як абсурд. Молодь взагалі сприймає Україну як цікавий, дещо екзотичний край, який символізує для них поїздки «як до Польщі, тільки 20 років тому». Їх цікавлять Чорнобиль, Буковель, пляжі Одеси, кав’ярні Львова.

Тож охорона української культурної спадщини за кордоном є важливою складовою культурної політики країни, яка поглиблює дипломатичні зв’язки, популяризує культуру, просуває інтереси і дає змогу підтримувати контакт з нашими земляками, котрі мешкають за межами Батьківщини.

Яніна БУТЕНКО
Газета: 
Рубрика: