Ейфоричний вплив спектаклю, як, слід зауважити, і пелевінської
прози у цілому, базується на епатуванні снобізму, гротескному зниженні.
Вас захоплюють наркотичні подорожі Кастанеди лабіринтами підсвідомості,
як-то кажуть, виключно з пізнавальною метою? А ось Колян з Шуріком, молоді
жовтороті кілери, ні про Дон Хуана, ні про Кастанеду і чути не чули, зате,
як грибів поїдять, то і у них таке «в гостях у казки» починається: філософська
бесіда про чистоту професійних ідеалів, а-ля урок у школі кілерів («А ти
його як валити будеш, у машині?» — «У машині тільки лохи валять») поглиблюється
по мірі дії наркотика — то розхожу цитатку з Ніцше укинуть, то в роздуми
пустяться про духовні еманації — внутрішнього прокурора і внутрішнього
адвоката, так якось до речі і Раскольникова пригадають.
А Раскольников же, як то мовиться, хто? Той же Шурік, тільки
перевдягнутий. А Порфирій Петрович, чим не Володін: сам собі закон (адже
він грибів аж по 100 штук їсть, не те що дехто). Він усім своїм видом підтверджує:
мені закон не писаний, тому що це я сам його написав. Він, головний внутрішній
прокурор, уже давно з іронічним цинізмом вирішив питання, яке мучить Раскольникова:
«Хто я — створіння тремтяче чи право маю?» — «Так, нице створіння, тому
і право маю». Сокирою, що нею Родіон Романович питання життя та смерті
вершив, Порфирій Петрович капусточку пошаткує і салатик бідним приготує,
та тільки сам він їсти його не стане — йому більше до смаку квашена з ринку.
Вам одне, йому інше. Внутрішній прокурор, як відомо, нескінченно лицемірний.
Незважаючи на пафос любові «до малих сих», навіть по- пелевінськи
знижено-іронічний, ляпас суспільному снобізму — картина досить кумедна,
такий сеанс самокатування — лупцюєш себе по щоках на втіху внутрішнім прокурорам
з адвокатами. І раптом — світло: і всі троє героїв, зайняті пошуком вічного
кайфу, завмирають у промені. Сонця? Театрального прожектора? Фари проїжджаючої
машини? Пронизлива мить вічного у сеансі одночасного кайфу. Проте... світло
гасне, світильники спалені, Четвертий (Тетяна Василенко), той самий, зайвий,
що хвилину тому читав трагічну поему про любов японських Ромео і Джульети,
розгойдується у зашморгу. Підсумок «всім сподіванням».
P. S. Цей недитячий спектакль дивився хлопчик років
п'яти-шести і час від часу дзвінко реготав. Його смішив капустяний листок,
накинутий на голову, немов шапочка, надіте задом наперед пальто. Та, схоже,
що й трагічна боротьба роздираючих пристрастей для нього виглядала не більш,
аніж забавне кривляння дорослих дядьків, на втіху йому, не інфікованій
рефлексією та відчаєм людині.







