Можливо, публіку вражали зовсім не театральні ефекти,
вигадані театральним Магом і з такою іронією описувані критиками: темрява
в залі, прорізувана променями прожекторів, натовп, що стогне... Її вразила
невблаганність визначеної Богами долі
У квітні 1911 року затятий гастролер Макс Рейнхардт
здійснює свою першу поїздку до Росії, вирішивши приголомшити тутешнього
глядача постановкою «Царя Едіпа» Софокла на арені цирку і заробити грошей.
Через рік, попри вельми сумнівний успіх «Царя Едіпа» в Санкт-Петербурзі,
режисер-експериментатор на чолі трупи Німецького театру знову вирушає на
Схід, аби показати ту саму виставу в Москві, Києві, Одесі. Збентежені надмірною
театральністю і екзальтованістю постановки, а також аж ніяк не безкорисливим
ставленням Мага до мистецтва, місцеві критики, за невеликим винятком, не
прийняли виставу. Але Рейнхардт, який завжди майже з безумовною точністю
прогнозував і комерційну, і творчу долю свого дітища, і в разі несподіваних
невдач виявлявся, як правило, у виграші, перетворюючи поразки на перемоги.
Нечувано дорогі квитки і в 1911 р. (Санкт-Петербург) і в 1912 р. (Москва,
Київ, Одеса) було розпродано, Сандро Моїссі, який дебютував у Росії в ролі
Едіпа, примножив славу режисера своєю витонченою драматичною грою, а безліч
студентів, гімназистів, які брали участь в гастрольних виставах як статисти,
забезпечили легенді про Рейнхардта тривале відлуння.
Київ у ті роки не був обділений увагою гастролерів. Але видовище, показане
Рейнхардтом в цирку Hippo-Palace на Миколаївській вулиці (нині вулиця архітектора
Городецького), було поза конкуренцією. Від вистави, масштаби якої вражали
вже навіть в анонсах — більш як 300 учасників — чекали на диво.
А втім, розмаїті голоси критичних відгуків з їхніми до безглуздя протилежними
оцінками німецьких акторів справжнього враження киян від побаченого «Царя
Едіпа» передати не могли. Якщо Макс Рейнхардт залишався в очах частини
публіки і цього разу безперечним переможцем, бо «постановка вражала простотою
і величчю своїх форм» («Киевлянин», 1912, 21.04), то для більшості очевидним
був його програш у змаганні з життям: квітневі сторінки газет 1912 року
сповнені скорботи за жертвами гігантської катастрофи — загибелі «Титаніка»,
і зіграна в ці дні на підмостках трагедія фатуму здавалася ніби недоречною
в дні оплакування сотень загиблих.
Випадковість, яка звела в одному часовому просторі театральну подію
року і загибель величезного пароплава, дивним чином виявила глибинний сенс
рейнхардтівської постановки. Могутнє видовище з величезним натовпом здіймаючих
до неба руки статистів, з гігантським бутафорським палацом чорного кольору
і палаючим жертовником перед ним стало свідченням безсилля людського роду
перед силою фатуму, стихії, долі, представником якої є чи то цар, чи то
високоповажний буржуа, чи то вбогий емігрант з трюму «Титаніка». Узаконена
долею межа людських можливостей, утопізм уявної стабільності і передбачуваності
людської долі був зіграний Сандро Моїссі з тихим невтішним надривом. Амфітеатр
цирку на Миколаївській, затамувавши подих, мовчав, дивлячись як Едіп-старець
ішов геть, повертаючись до глядача кровоточивими очницями. Можливо, публіку
вражали зовсім не театральні ефекти, вигадані театральним Магом і з такою
іронією описувані критиками: темрява в залі, прорізувана променями прожекторів,
натовп, що стогне... Її вразила невблаганність визначеної Богами долі.
Немов знову вступаючи у двобій із життям, на грудень 1918 року, в Європі,
що вже розкололася, Макс Рейнхардт намічає великі гастролі по Україні:
Київ, Харків, Одеса — не менш як 20 вистав. Поїздка, ясна річ, не відбулася,
і українські театрали так більше і не побачили вистав видатного реформатора
сцени, який помер майже в злиднях у Нью-Йорку восени 1943 року.






