Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

Легенда у переказах

Національний театр ім. І. Франка відсвяткував ювілей
31 березня, 2015 - 10:27
ВІРТУАЛЬНУ МАНДРІВКУ НА «КОРАБЛІ» ЧЕРЕЗ БУРЕМНЕ МОРЕ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ ПРОВЕЛИ АКТОРИ: ДМИТРО ЧЕРНОВ, ІВАН ЗАЛУСЬКИЙ, ЛЕСЬ ЗАДНІПРОВСЬКИЙ (ВІН ЖЕ СПІВАВТОР СЦЕНАРІЮ) ТА ІНШІ ФРАНКІВЦІ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

Кожна сторінка 95-річної історії франківців настільки просякнута емоціями, трактуваннями, точним знанням недоведених фактів, що в жодній кількості томів її не описати, в одному вечорі не викласти.

Для ювілейного зібрання підготували урок історії національного театру. На сцені — шкільна дошка, яку використовують як екран актори чи то учні, чи то вчителі, котрі подають історію як історію. Але просте знання історії поступається отриманню задоволення від її знання. Цю проблему майже повністю вирішили б відеоматеріали, які, на превеликий жаль, часто були не якісні й не змонтовані. Врешті меморіальний вечір вийшов ще одним переказом історії театру та, безумовно, дещо додає до вічної легенди про нього. Пролог у виконанні гумористично-привітальної команди під орудою Леся Задніпровського обіцяв святкову легкість, але подальші епізоди продовжили стилістику пам’ятного вечора Гната Юри та ювілейного Галини Яблонської і пройшли в академічній стрункості. Пролог із фіналом об’єднав заявлений на початку образ мистецького корабля, названого іменем великого Франка у життєвім океані вже не на дошці-екрані, а на весь задник сцени.

Чомусь згадалась «Загибель ескадри» в постановці Сергія Данченка. В цій політизованій п’єсі Олександра Корнійчука він проголошував, як завжди, неголосно, але потужно, непереборну життєдайність духовних щогол і вітрил. 

І тільки з нею корабель буде плисти вічно, потопляючи свої застарілі тіла, залишаючись сучасним, живим, актуальним своїм духом.

Велику честь і шану склали достойним капітанам, керманичам, натхненникам — Гнату Юрі, Сергію Данченку, Богдану Ступці. На жаль, не вистачило часу пригадати М. Крушельницького та С. Сміяна, які,можливо, уникали бейдевіндів на користь глісирування й не вивели корабель на магістральні курси, але й на мілину не посадили.

Проте, історії нема, є історики. А той, хто викреслює, має бути готовим бути викресленим.

Три могікани тримають ключі від майже вікової історії франківської сцени.

Гнат Юра переосмислив традиції українського музично-драматичного театру і рішуче замінив простуватість на вишукану доступність, значно примноживши інтелектуальне начало, надавши емоційності смислової глибини. Словом, певно орієнтував корабель на маяки європейського театру.

Сергій Данченко перетворив доступність у близькість. Він сам дуже швидко ставав близькою людиною і радо відкривався неулесливим. Такими ж були його вистави, весь театр якось швидко й назавжди виборов довіру глядача і довіру до себе самого.

Данченко декларував справу життя, сенс життя як шлях до особистого божественного начала. Режисер може примусити йти його шляхом, триматися його курсу, його орієнтирів, але не має права пояснити чому. Бо це принижує віру у нього. Сергій Володимирович створив сім’ю одновірців. Інколи мені видається, що він своїми слабкостями захищався від обожнювання, та рідним Учителем залишився для всіх.

Богдан Ступка, котрий працював у виставах, створених тандемом Сергія Данченка та Даниїла Лідера, ставши відомим в усьому світі актором, возвеличив персоналізацію часу і простору. Лукава посмішка та сумні очі актора мінялися азартом випробування свого театру знаними персонами, модними віяннями, гострими експериментами. Якби не він — театр після Сергія Володимировича стирав би своє обличчя чехардою змін художніх керівників.

Особливо важливим видається дбайливе ставлення наступника Данченка до збереження в репертуарі його вистав. Певен, якби після прем’єри «Тев’є-Тевеля» Ступку запросили до Голівуду, Сергій Володимирович відпустив би його, і виставу б зберіг. У трупі є талановиті артисти, які б могли достойно продовжити життя хрестоматійних вистав геніального українського режисера.

На фінал вечора у центр талановитої акторської сім’ї франківців вийшли його живі легенди — Галина Яблонська та Станіслав Станкевич, для яких усе їхнє життя — частка історії театру...

Головний режисер Станіслав Мойсеєв вітав трупу з залу. Відзначення його режисерської роботи у виставі «Така її доля» премією «Київська пектораль» ще не доводить, але подає надію на неспішне виважене зближення його особистого театру з театром, яким він взявся керувати.

Як вправний і гостинний господар гостей проводжав директор театру Михайло Захаревич. Його зусиллями з’явилися бронзові фігури Миколи Яковченка, Гната Юри, Сергія Данченка, дошка з відбитком руки Богдана Ступки. Весь вечір він тримав під рукою папку з паперами. Певний у важливості її вмісту я наважився запитати, що в ній. Відповідь проста: «П’єса для нової постановки. До ранку треба прочитати». Тож чекаємо трьох закличних гудків улюбленого лайнера великого мистецтва.


Чому люди йдуть у театр, що там шукають, які вистави зараз треба ставити — на ці запитання «Дня» відповідають гості та самі франківці.

Лесь ТАНЮК, голова Національної спілки театральних діячів України:

— Я переконаний, що люди йдуть у театр, щоб перезарядити свій духовний «акумулятор», тому що буденне життя часто має сірий відтінок, а лише у театрі глядач переживає те, що театр моделює для людини і переживає те, що не може відбуватися у його житті. Публіка йде до театру не лише за релаксом і відпочинком, як за пляшкою пива, а високою духовною насолодою самопізнанням, хто ти є, як треба жити, куди йти, яка доля нам судилася... Гадаю, що саме зараз, коли йде війна на сході, вже рік, як окуповано росіянами Крим, театр відіграє колосальну роль у формуванні людської свідомості.

95 — це поважна дата, і хочу дожити до 100-ліття Театру ім. І. Франка. І щоб до того ювілею колектив прийшов із гарними здобутками. Зараз, на мою думку, якась певна пауза відбувається, і це пов’язано зі смертю Ступки, бо Богдан Сильвестрович був не лише прекрасним актором, а й мудрим керівником театру, який запрошував ставити вистави різних режисерів, і це було свіжою творчою кров’ю для акторів. Нині вже третій рік художнім керівником є Станіслав Мойсеєв — людина творча (цьогоріч отримав на «Київській Пекторалі» почесну нагороду як кращий режисер за виставу «Така її доля» на шевченківську тематику) ,і поступово все злагоджується. Вважаю, що франківці мають ставити більше лідерських постановок на великій сцені, а не лише творчо експериментувати на Камерній сцені (бо найбільш цікаве зараз представлено на малій сцені), і відчувається, що от-от побачимо дуже резонансні вистави.

Юрій БОГУЦЬКИЙ, радник Президента, директор Iнституту культурології АМУ:

— У театрі люди хочуть знайти відповіді на різні питання життя. І не важливо — дивляться вони драму чи комедію. У кожному творі є своє «родзинка», і треба цю істину вміти почути, довіритися митцям і зробити для себе висновки. Театр виконує багато функцій. Це універсальний вид мистецтва, і не даремно ще греки казали, що кожна вистава — це єдність драматурга, актора і глядача. Без цих компонентів театру не буває. Тут все наживо, і глядач відчуває ту енергетику, яка йде від акторів. Кожна вистава неповторна. Для мене Театр ім. І. Франка — це стовп українського театрального мистецтва, його історія повчальна і дуже цікава. Сьогодні — це головний театр України, і хочеться, щоб слава франківців тільки зростала, щоб наше мистецтво більше знали в світі. Мабуть не випадково, що Міжнародний день театру відмічають саме весною, коли народжується природа, і кожна нова вистава — це чудо, яке чекають глядачі.

Едуард МИТНИЦЬКИЙ, художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра:

— Ставити треба все! І ставить добре, вкладаючи серце в кожну виставу, наче це востаннє... Люди в театрі сьогодні шукають опори хоча б образної, художньої. Слід пам’ятати, що завтрашній день сьогоднішнім не закінчується, що є сенс творити, боротися, шукати, сподіватися. У людей переважає настрій небезпеки, і кожний сам намагається якось вирішити цю проблему: хтось замикається, ховається, втрачає впевненість у собі, хтось шукає шляхи виходу з цього життєвого лабіринту. І в такий непростий час театр допомагає людям. Мені здається, що сьогодні потрібно ставити п’єси, що вихваляють людську мужність, сюжети про те, навіщо люди живуть (не тільки заради шматка хліба заробляти гроші — це тільки вкорочує життя, а в ім’я чого — і це дає сенс життя).

Щодо франківців, то на мій погляд, колектив пережив два «золотих століття» — період роботи Амвросія Бучми і Гната Юри, коли в театрі працювали: Юрій Шумський, Євген Пономаренко, Наталя Ужвій; і період Сергія Данченка. Від його вистав завжди чогось чекали, і він, як правило, не розчаровував публіку. Це настільки мобільний театр, що і сьогодні я чекаю нових, оригінальних постановок.

Станіслав МОЙСЕЄВ, художній керівник Національного театру ім. ІI. Франка:

— Треба уважно слухати і відчувати пульс сьогодення життя, а потім приймати рішення, яку п’єсу ставити. Зараз такий час, коли важливо розуміти, що від театру очікує глядач, і що ми йому можемо запропонувати. Я не вважаю, що треба лише розважати публіку, щоб вона забула на виставі про проблеми. Судячи з нашої афіші, глядачів приваблюють постановки, де є роздуми і порушуються питання про людські цінності. Важливо талановито поставити і зіграти, бо публіка відчуває фальш. Найближча наша прем’єра відбудеться 3 квітня на Камерній сцені. Виставу «Дівка. Українська Love story» поставила Олена Роман за п’єсою Віри Маковій «Дівка на видданє», а 23 квітня запрошую подивитися ексцентричну драму «Ерік IV», яку я ставлю за Августом Стрінбергом, у головній ролі виступить Євген Нищук. У червні покажемо новинку — «12 стільців», а під кінець сезону — «Ліс» Островського. Гадаю, що ці вистави і стануть відповіддю на запитання, що сьогодні треба ставити на франківській сцені.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України
Газета: 
Рубрика: