Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Легка нестерпність буття

Живопис В'ячеслава Пелеханя в Будинку художника
7 вересня, 1999 - 00:00

Коли на стіні Сорбонни у травні 1968 року виникнув напис
«Сюрреалізм живий!», сучасникам він видався подобою вмираючого Калігули
(простромлений мечами, той волав: «Я живий, живи!») Тим більше, що самі
сюрреалісти оголосили: рух їх вичерпано. Напрямок, колись блискучий, веселковий,
стрімко линяв, стаючи надбанням музеїв та салонних віталень.

Сьогодні очевидно, що песимізм-таки був тут недоречним:
сюрреалізм справді «живий», лише на теренах країн «третього світу», де
нагальність руйнації мистецької форми — не найперша, але і не найостанніша
з «державних проблем», як і приклад того єдиного, що ще не поруйновано
вщент. Хоч як дивно, процес «переоцінки цінностей» може тривати довше від
економічних реформ (самі іноземці зараховують до анналів руху 20-30-х років
наших співвітчизників Моріса Баскіна та Леопольда Левицького). І на Україні
це більш, ніж очевидно.

«Щось відбулося» 1996 року — остання криза надій? І це
відгукнулося у живописній мові полтавчанина В'ячеслава Пелеханя, котрий
до того старанно наслідував Сальвадора Далі, а ще раніше — писав абстракцію.
Абетка образів звужується до рівня необхідного мистецького вжитку, а колорит,
скидаючи наносну пістрявість, зсихається в мертвотно-пустельному жовтяку,
і це нашому митцеві пасує. Провінція (сам учорашній провінціал, вимовляю
це слово без усякої зневаги) — чутлива реєстратура підземних і наземних
коливань, і в кожному з провінційних міст України, не кажучи про Київ,
обов'язково знайдеться хоч один запеклий сюрреаліст, а то й два. (Справа
тут не в терміні: Гейдеку з Дрогобича вільно називати свою методу «візіалізмом»).
Та не в кожному знайдеться такий Пелехань з його спокійною готовністю ним
же і віднайденого «театру збоченств» (визнаємо — доволі одноманітних).

З легкої руки письменника, «перверзії» стали «слівцем десятиліття».
Очевидно, навіть їх найрозкішніший прояв мало кого здатен шокувати в Україні.
Один із героїв Пелеханя («Сон старого графа»), розсівшись у старечому кріслі,
мляво рукоблудить, наче Мелоун в Семюела Беккета чи персонаж Кортасара
в «Книзі Мануеля». Мастурбація індивіда — в унісон мастурбації держави,
що породжує потвор. У Пелеханя їх родовою прикметою є голомозість та апатія;
не годилося б тут у 1001-й раз вдаватися до чорнобильських асоціацій (мовлено-перемовлено,
а віз і нині там), але цілком обійтись без них, мабуть, також неможливо.
Адже більшість натяків і ремінісценцій — відверто прозорі. (Наприклад,
картина «Не дайте їй померти!» — засудження практики абортів; у «Площі»
— відгомін наркопошесті). Вухасті жаби, а особливо — раки на таці — теж
такі нам знайомі, ну такі знайомі — «брати наші молодші», як і змучені
собаки, яких художник нерідко саджає на пуповину, як на ланцюг.

Ознака доброго митця — значущість лаштунків, часом більш
захоплюючих, аніж те, що свідомо ставиться в центрі уваги; смислова напруженість
маргінес — справджується і на прикладі Пелеханя. Мораль його байок доступна
немовляті, а облямівка серцевини — прегарна. Мінотавр, молодик у шоломі
конкістадора; стадо слонів, дударик; квіти будяка та єхидний Буратін —
все це існує наче відшаровуючись від «основного зображення». Судома «останньої
синтези» — нервове сплетення двох язиків, у більшості народів потрактоване
як поцілунок. А тут: агресія ковтання, жага кінця самотності тощо (вперше
цей сюжетний мотив з'являється шість років тому, в «Помилці ацтекського
короля»). У запізнілих яблук свій непідробний смак, у «недоречного», як
french kiss, сюрреалізму Пелеханя — своя «органістка». Так, між іншим,
зветься виставка.

Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА, «Art Line», спеціально для «Дня» 
Газета: 
Рубрика: