Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу.
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Леся СТАВИЦЬКА: Треба долати табу в собі

2 лютого, 2008 - 00:00
ФОТО З АРХIВУ «Дня» ФОТО З АРХIВУ «Дня»

О тже, сталося те, що мало статися вже давно. У київському видавництві «Критика» вийшла книжка «Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників» — або, простіше кажучи, словник українського мату та грубої лайки.

Можна скільки завгодно вправлятися у складанні од про солов’їну та цнотливу українську мову, слати прокльони на адресу «манкуртів» та «агентів п’ятої колони», що оту солов’їність паплюжать. Але мова — то живий організм, усі частини якого необхідні для нормального функціонування єдиного цілого. І намагання відтяти одну з тих частин аж ніяк не сприяє відродженню та розвою мови, чим так опікуються професійні українці.

«Українська мова без табу» — видання в багатьох аспектах унікальне. Фактично це перше дослідження української нецензурної лексики, виконане на академічному рівні. А втім, то не дивина, адже «Критика» відома не тільки грунтовною підготовкою та високою видавничою культурою своїх проектів, а й постійними інтелектуальними інноваціями та відкриттям нових, досі нерозвіданих тем.

Новий словник — це подорож тою українською, про яку ви хотіли знати, але боялися спитати. «Тих самих» слів там відносно небагато, та й вони здебільшого є складовими надзвичайно дотепних, соковитих, влучних висловів. Багато чого можна процитувати і на газетній шпальті — але краще за все зазирнути в сам словник. Будь-якому неупередженому шанувальнику це дасть справжню насолоду: близько 5000 слів і стійких словосполучень, довідки про походження та історико-культурні коментарі, випадки нестандартного вживання... Це воістину жива мова — суперечлива, гостра, енергійна, неймовірна смішна — і прекрасна.

Автор словника Леся Ставицька — доктор філологічних наук, професор, завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАНУ. Вона є автором низки мовознавчих монографій, таких як «Естетика слова в українській поезії 10—30 рр. ХХ ст.» (2000), «Жанри і стилі в історії української літературної мови» (1989, у співавторстві), а також сенсаційного «Короткого словника жаргонної лексики української мови» (2003). «День» доволі докладно писав про останнє видання, тоді ж ми опублікували інтерв’ю з пані Лесею (6 лютого 2004р.). А сьогодні пропонуємо бесіду з дослідницею про нову книгу, яка викличе, вочевидь, набагато гостріші дискусії, ніж будь-яка попередня робота Ставицької.

— Одразу до етимології. Звідки мат в українській мові? Адже побутує думка, що наша мова надзвичайно цнотлива, а вся нецензурщина — то є суцільні запозичення з російської чи навіть татарської.

— Це абсолютний міф, і в передмові я про це докладно пишу. У Росії приблизно у 1865 році був виданий «Словарь эблематико-энциклопедический татарских матерных слов и фраз». Характеристика внесеної у словник лексики і фразеології як «татарських» слів пов’язана з тим, що це означало «будь-які нехристиянські», «чужі». Нічого дивного в цьому немає, адже в буденній етносвідомості національне чуже асоціюється з поганим. Інакше кажучи, оскільки це були погані слова, то заголовок словника кваліфікував їх як буцімто (монголо)-татарські, тобто чужі, непотрібні, непристойні. З того часу за ними закріпилася така слава. І цей міф виявився дуже живучим — аж до цього часу вважають, що все це принесли до нас монголо-татари. До речі, українська приказка «лаятися по- московському» (лаятися матірно) має ту саму природу, бо погані слова приписуються росіянам, що дозволяє дистанціюватися від них, а українській мові виглядати кращою, пристойнішою.

— Так звідкіля ж ці слова у нас?

— Насправді, всі слова, які прийнято називати «матом», — праслов’янського походження, і первісно вони не мали негативного змісту. Їхня етимологія невинна, але, оскільки в культурі накладена заборона на тілесний низ, то й відповідно слова, які позначали тілесний низ та його функції, стали непристойними.

— Наскільки я знаю, цей словник породжений не завжди адекватним сприйняттям твого «Словника жаргонної лексики української мови», виданого у 2003 році. У чому була проблема?

— Тільки-но з’явився словник жаргону, переважна більшість читачів одразу сприйняли його як словник мату, лайки, і для них це був прорив у цнотливості нашої мови. Там, за винятком кількох слів як мого (каюсь!) недогляду, не було ані матюків, ані їхніх похідних. Сексуальний сленг був, але сленг сам по собі — то евфемізм самого непристойного слова на позначення статевої сфери людини. Гадаю, що самі тлумачення могли справити враження, що це словник мату. Артикулювання сфери тілесного низу, хай і через нормативну мову, але втілене в писемному вигляді — адже для нашого народу те, що написане, має сакральний зміст, — спричинило, очевидно, таку реакцію. Коли я розмовляла з журналістами чи брала участь у ток-шоу, то в словнику жаргону бачили, насамперед, вербальну «полуничку». Звісно, гортаючи, вони бажаного не знаходили, хоча й дуже хотіли. І тоді починали мене провокувати різними способами, аби я промовила вголос міцне слівце. Я таки добряче втомилась пояснювати різницю між жаргоном комп’ютерників, автомобілістів, школярів, учнів і матом. Довелося сісти й написати той словник, якого, як було видно, так не вистачало споживачам лексикографічної продукції.

— Які джерела ти використовувала?

— Я знала про існування лексикографічних зібрань непристойної лексики в слов’янському світі, в американській культурі. З інтересом вивчила напрацювання поляків, чехів, сербів, величезний американський досвід. І уклала словник, залучивши, звичайно, фольклор і всі доступні джерела, що могли ілюструвати обсценний і разом з тим еротичний простір української мови.

— Щодо фольклору можна трохи детальніше?

— Переважно це був український сороміцький фольклор — надзвичайно багатий, цікавий, регіонально й навіть концептуально розмаїтий. Наприклад, сороміцький фольклор Східної України, — видання, підготовлені до друку Миколою Сулимою, Михайлом Красиковим. І трошки інший за своїм духом закарпатський русинський фольклор — «Русинський ерос», «Коломийки Прикарпаття». Також я використовувала записи усних висловів, які мені надавали люди, я й сама записувала ці тексти в Києві, на Полтавщині, всюди, де мені доводилось бувати. Я цілком свідома того, що словник може бути набагато ширший за рахунок навіть тільки усної мови, але для цього знадобився б не один десяток років. Разом iз тим постійно з’являються ідеї щодо інших словників. Моя наукова совість підказує нагальну необхідність створення словника української розмовної мови, питомої, необсценної української лайки, перекладних словників...

— З твоїх слів виходить, що роботи тут вистачить ще не одному поколінню філологів...

— Мова — це безодня, і вона свідчить про себе як про безодню, і дуже б хотілося хоч трохи своєю працею розкрити ті нові лексичні шари, що так необхідні й професійним філологам, і письменникам, і перекладачам, і журналістам. Сама джерельна база «Словника нецензурної лексики» охоплює кілька тих безодень: оригінальна, перекладна література, усна мова, тексти, які творяться сьогодні, весільні сороміцькі пісні, які зараз у селах співають... Мені б не хотілося бути самотньою на цьому плацдармі. Мусять з’являтися дослідження — лексикографічні, описові, наукові. Ми повинні говорити про мову, якою вона є. Адже філологія, буквально — це любов до слова. І, як сказав Сергій Аверінцев, йдеться насправді про інтелектуальну любов. Ми можемо любити тексти тисячолітньої давнини, можемо любити мову повії, двірника, міністра, бомжа. Але це дистантна любов. Як дослідник — я себе завжди дистанціюю від продуцента і носія цього коду, як і взагалі носія мови. Як лінгвістові — мені однаково цікаві й вишукані тексти української поезії, і політичний дискурс дебатів у парламенті, і мова соціальних низів, і мова дитини, яка щойно почала говорити, і мова затятого лайливця... Я вивчаю це настільки, наскільки це зачіпає мої емоції, мій інтелект. І та інтелектуальна любов мене зобов’язує фахово підходити до аналізу тих мов, хоч би кому вони належали. Найлегше звинувачувати когось у незнанні мови чи бідкатися з приводу її бідності. Я своїм професійним обов’язком, вважаю придумувати і створювати нові словники, аби менше було суржику, щоб легше було віднайти український відповідник для, здавалось би, «неперекладного» з однієї мови на іншу.

— До речі, щодо перекладних та запозичених слів. Ти ж не станеш заперечувати, що в тебе зустрічаються цілком літературні слова, яскраво іноземні за походженням — адюльтер, альфонс тощо. Хіба вони повинні там бути?

— Але ж у передмові зазначено, що словник охоплює не тільки обсценізми, а й евфемізми і сексуалізми. Є тілесний низ і відповідне семантичне поле, і є евфемізми, існує приобсценна лексика. До речі, словник сексуалізмів — то мала б бути окрема праця, що включала б і спеціальні фрейдистські терміни, і психоаналітичні поняття... Я ж відібрала до «Мови без табу» тільки те, що стосується репродуктивної функції, статевих стосунків, еротичного простору людини.

— Продовжуючи літературну тему: я помітив, що ти багато цитуєш з нашого сучасного красного письменства.

— Так, дуже багато. В основному завдяки вибухові демократизації українського літературного письма, що бере початок у 90-х роках минулого століття. Слово стало вчинком, опором системі, художній ідеології. Якщо у словнику жаргону я оминула обсценний шар, то тут він оприявлений максимально: брались до уваги сучасні жіночі й чоловічі тексти, почасти література ХIХ століття. Але мені не вдалося, на жаль, охопити всю перекладну літературу, де також є цей потужний лінгвістичний ряд, узяти хоча б «Піаністку» Ельфріди Єлінек в українському перекладі. Це теж важливе джерело, яке поповнюватиме наступні видання, і словник може мати трохи інше обличчя.

— А хто з наших літераторів уживає лайку найактивніше?

— Мені важко назвати одного автора. Уживання цієї лексики так чи інакше асимілюється стилістикою письменника, його естетико-прагматичними настановами, комунікативними стратегіями персонажів і, звичайно ж, концептуальним ставленням письменника до світу взагалі. Скажімо, стиль Юрія Андруховича, його іронія й самоіронія по-своєму асимілюватимуть «незаконну» мову. Мені подобається його «Таємниця», де обсценність, вмонтована у спогади про совкову реальність, в якій він сформувався, чи в особистісну інтимну сферу, увиразнює його емоційні вузли стосунків із дійсністю. А якщо про Сергія Жадана говорити, там інша естетика лайки. Його герой хоче через непристойну лайку порозумітися з дійсністю, примирити двосвіття: світ, в якому він живе, інтимний мікрокосм і життя з його, як він пише, «клінічною мудакуватістю». Ми бачимо, як він відповідає життю на його нахабність, несправедливість футбольним «голом», за чим стоїть метафізика лайки взагалі. Бунт можна виразити девіантною поведінкою (фізичне насильство, алкоголізм, самогубство) або поетичною інвективою, а можна дуже грубо й смачно вилаятися. Навіть якщо хтось колись, бодай раз у житті, так вилаявся, то це мусить зацікавити і письменника, і лінгвіста. Попутно скажу — я величезне задоволення отримала, прочитавши книжку-інтерв’ю «священного чудовиська» французької естради Сержа Гензбура. Він епатажний наскрізь: у своїх природних і протиприродних сексуальних устремліннях, у своєму погляді на жінок, на світ, у способі оформлення власного помешкання тощо. Його обсценна мова лише інкрустує правдиве й щире вираження свого «Я», а тому його інтерв’ю не лишають відчуття відрази, навіть коли йдеться про зоофілію... А щодо письменників — усе залежить від та ланту. Є талант — читач може навіть не помітити цієї лайки, бо вона нестиме смислову та емоційну напругу. Якщо нема, то нанизані через кому матюки тільки дратуватимуть, будуть дешевим сурогатом справжнього драматизму чи трагікомізму життя.

— Ми говоримо про людей, які почали писати у 80-тi — 90-ті. А як із старшим поколінням?

— Ті тексти, які до нас дійшли, були, звичайно, редаговані, цензуровані. Але в цьому контексті одразу згадується постать Миколи Лукаша. Як перекладач, людина з геніальним мовним чуттям, він відчував, що не мож на мову каструвати, написав низку блискучих непристойних епіграм, що увійшли у «Шпигачки», видані 2003 року. Його «Матюкологія» була знищена після його смерті, щоб не спаплюжити пам’яті письменника. Доречно згадати і ситуацію із соромі цьким фольклором, зібраним Володимиром Гнатюком і опублікованим 1912 році у Лейпцигу під назвою «Байки не для друку» (текст написаний латинкою). Ця книга зараз — бібліографічна рідкість, але наші видавці не поспішають її перевидавати. Я більше скажу — хоча саме зібрання не перевидається, матеріал з нього включається у сучасні зібрання українських анекдотів навіть без згадки про людину, яка колись доклала титанічних зусиль для опублікування за кордоном оригінальних еротичних оповідань. Наскільки мені відомо, російське видавництво «Ладомир» готує до друку «Байки не для печати. Украинский соромский фольклор» В. М. Гнатюка. Отже, видає Росія, а в наших видавців інтересу до подібної літератури немає. Хоча це можна пояснити тим, що обсценне завжди було частиною російської культури, а тому видаються Барков, Пушкін, «Заветные сказки» Афанасьєва, Лермонтов у серії «Русская потаенная литература»; але, як я вже казала, у Росії інакший культурний фон побутування подібної літератури. Життя і книжковий ринок формують свідомість, свідомість продукує мову. Якби у нас обсценність, еротика були частиною національного дискурсу — то інакшим було б не тільки ставлення до обсценності, а й модифікувалися б відповідні дискурсивні практики. Заборона ніколи не викорінить небажане. У випадку матюків можна говорити про подвійне табу — по-перше, самі слова табуйовані визначально, а ще й російську мову сюди вплутуємо, мовляв, кляті москалі нам її навішали. І уяви, яка спокуса долати оце подвійне табу в людини, яка активно це робить. А українець, якщо захоче вилаятися — він російською мовою, «по матушке», і одержить від цього величезне полегшення. Я думаю, в міру того, як ми будемо демократичними, цивілізованими, глибоко вільними всередині, обсценна лексика як епатаж зникатиме, а можливо, гармоніюватиме з якимись новими гранями внутрішньої свободи. Подивимось, яке літературне покоління народиться далі, чи воно буде вільним, якими будуть лексичні маркери омовленого ними світу.

— Але від чого те залежить?

— Від духовного клімату в суспільстві. Тобто, з одного боку — звучить лайка пандемічно, з другого — справді така святенницька цнотливість, якась така внутрішня необсценність, аж до гомофобських «Марші за моральну чистоту». Наше суспільство глибоко патріархальним лишається. Подивись наші світські хроніки. На чому будується епатаж? Марка автомобілю, одягу, золота мобілка, кількасот метрів помешкання у Києві... І кажуть, що це епатажна передача. Такі передачі цікаві як дискурс гламуру, як мовний і соціальний маркер селебретіс, як вони себе називають (англ. «celebrity» — «знаменитість, зірка»), а не епатажу. Коли наше суспільство стане заможнішим, то замість обговорення, за скільки тисяч доларів куплений костюм, з’явиться категорія іншого епатажу — вільного, непередбачуваного, атрактивного. Людина має бути вільною у своїх пристрастях і способі життя, які, можливо, відрізняються від загалу, але не порушувати правові норми і свободу іншого. Та до цього суспільство повинно еволюціонувати.

— Ти говориш про пандемічне поширення лайки. Але, може, це і на краще, це ознака, що мова живе і розкріпачується?

— Матюки — аж ніяк не єдина ознака живої української мови. Коли мова була, як ти кажеш, закріпаченою, то, попри це, хто лаявся українською — той лаявся, хто лаявся російською — той лаявся, і зараз продовжують. Живою мова буде тоді, коли українська запанує в інформаційному просторі, коли звучатимуть ефемки справжньою українською, коли фільми і серіали виходитимуть нею, коли український літературний твір отримає Нобелівську премію — умовно кажучи, звісно...

— ...коли армія, зона і бордель заговорять українською...

— Ось це якраз вторинне. Усе починається з культури. Нація себе позиціонує у світі культурними кодами. Є Достоєвський і Чехов, у росіян, Шекспір — у англійців. Світ дивитиметься на нас не через мову, якою говорить зона, а через культурний шар і культурні коди, цікаві світові. Ось коли українська стане престижною, бо буде яскраво представлена в Європі, тоді все це спуститься на низ, і українська мова пануватиме й там. Має бути еліта, яка спирається на патріотичний середній і олігархічний клас. Буде у нас олігарх «-енко», патріот зі статками рівня Ахметова або Пінчука, можливо, все й буде як у людей. А ще — мають бути сталі цивілізаційні орієнтири у суспільстві, без звалювання усіх культурних проблем на російську експансію, приміром.

— Якщо говорити про суспільство: кого ти бачиш читачем словника?

— Мені важко точно спрогнозувати читацьке коло. На сайті «Атеїзм в Україні», приміром, артикулюється думка, що «Господи помилуй», «прости, Господи», «каплиця» — вживаються в еротичному значенні. Однак це перевертання з ніг на голову є абсолютно природним, бо є карнавальною грою, про яку писав ще Бахтін, коли святе стає профанним. Так що кожен читає під своїм кутом зору. Комусь цікаві евфемізми, комусь — крута лайка. Студенти, науковці, викладачі, журналісти, пересічні читачі... Але побачимо по відгуках. Життя словника жаргону було дуже бурхливим, мені дуже цікаві і критика, і побажання, і навіть та реакція, на яку я, можливо, навіть і не сподіватимуся.

— А якщо знову будуть спекуляції і нічого по суті справи?

— Теж цікаво, які саме спекуляції будуть. Мене, як автора, приваблював міфологічний аспект того самого еротичного фольклору, тих вторинних номінацій на позначення тілесного низу. Коди українських народних пісень... Не може наш народ змиритися — як це так, напоїти коня. Це ж просто кінь, просто напоїти — що ж ви там таке еротичне бачите!..

— Подивимось... Ага, «напоїти коня, фольк-поет. — здійснити статевий акт»... «Дівчино моя, напій же коня! — Не напою, бо ся бою, бо щем не твоя».

— Ці естетичні коди фольклору — не моя чи чиясь вигадка. Маючи напохваті аналогічну лексикографічну продукцію, етимологічну базу і певну гендерну перспективу, я прагнула з максимальною точністю розкрити «кухню» еротичної, евфемістичної частини. Треба просто бути вільним у дослідженні того, що є. І долати ці табу в собі насамперед. Подолаємо в собі — і стане мова кращою та й ми кращими.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments