У галереї «Грифон» триває виставка Михайла Кузьміних «Ваза Vegetatius». Уявіть собі Дон Кіхота — молодого й штивного, а не виснаженого безглуздими віртуальними двобоями. Зате з Дульсінеєю, яка стала його дружиною, полишивши свій (своє?) Тобосо. Замість списа він береться за пензель. А клубок своїх марень шпурляє в свої ж полотна, від назв яких мізки макітряться, як од келиха мальвазії.
Картини Михайла Кузьміних, який присвятив героєві Сервантеса окрему серію робіт, солодкувато-красиві, бо сумні. Але вірне й обернене: сумні, бо солодкувато-красиві. Так нині не пишуть і в таке нині не вірять. І не малюють дівочих ликів на вазах, як це зробив Кузьміних. І стільки штукенцій водночас на полотні не компонують: очам боляче, хитрому серцю соромно. Ми звикли жартувати з блакиттю й розмінювати рубіновий жар на дріб'язок. Але Кузьміних на таке не згоден — і кольори бере у їхній «нескурвленій» консистенції. (Першозародок винного багрянцю, зізнається автор, в нього є вдома під ковпаком; знайшов на розкопках, на дні справдешньої амфори, й навіть спробував на язик. Незле!)
Ідеали художника — з доби полум'яної готики. Або... класичного вестерну середини 50-х років, де довго плюскотіла остання оаза донкіхотства: Кузьміних у хвацькій камізельці — наче самотній шериф з «Полудня» — незворушний і трохи сором'язливий. Фільму про нього не знято, роману ще не написано. Ну, не пишуть про художників романи. Вірші трапляються: виводок рядків, нашкрябаних рукою загадкової золотоволоски, яка виринула в Києві, наче нізвідки, й зникла, неначе у безвість. Достоту персонаж міста-яке- заклав-Кузьміних. (Історія невигадана — NB!)
«Романтичний південець», а тягне його до середньовіччя суворих широт. Вулички — як стежки серед фіордів, неодмінно з бруківкою. Башти хиляться додолу під вагою власних поверхів і дзигарів, що оселилися на цих поверхах. (Де ж, де він уздрів це в своєму Миколаєві, про який я міг би повторити слова Лєрмонтова про Тамань... Ольвією з лиманом захоплююся, але на «облцентр» мої емоції не поширюються). Гонтові будівлі розмножуються на очах, як лососева ікра, витісняючи своїх мешканців... Куди? Та ж на волю, в пампаси! «Втеча подружжя Сезаннів», отже, є тут вчинком хоч і відчайдушним, та стовідсотково логічним. «Маєток сеговійського вікарія» — буркотливий вулик людей і станів. «До Мальтуса» вас би, сеньйори.
Не вперше (сподіваюсь, і не востаннє!) дивне місто Миколаїв дражнить своїм міфом столичного глядача. Той звик нічим не перейматися, щодня об'їдаючись смакошами. Перед Миколаєвом він вию схиляє — з вимушеною повагою, не інакше. Нині ця повага за інерцією: розпався тандем Маркитан— Покиданець, Антонюк — надто класик. Нічого не чути про Бахтова й Кабаченка... Але Михайло Кузьміних — ось він, перед вами. Лицар Сумного Пензля, штукар-символіст (нехай буде символіст!), постмодерник (нехай буде постмодерник!). Я б ще додав — «естет», і, гадаю, автор мені не заперечить. Своєї оригінальної, «казково-середньовічної» стилістики Кузьміних набув п'ять років тому, помалу виборсуючись з болота реалізму: спочатку спробував свої пошуки в акварелі, згодом — в олійних фарбах. Вирізняє у власній творчості напрямки: «декоративний», «містичний» тощо. Сьогоднішній, як на мене, — «донкіхотський».






