Справжня особиста свобода неможлива без економічної безпеки і незалежності. Голодні та безробітні люди — це кадри для диктатури.
Франклін Делано Рузвельт, 32-ий президент США, демократ.

Лицарі літературного поля

24 жовтня, 2002 - 00:00


«Це завжди була малозрозуміла культура, де успіх вважався підозрілою справою, а ініціатива каралась навіть з точки зору моралі. Преміям не радіють, а кидаються вираховувати, кому ж не дали. Себто як у тому шлягері: якщо в когось дві дівчини, значить, хтось взяв твою...»

Вкотре перед нами постає проблема сумісності явищ, що завдяки своїй внутрішній природі перебувають у дещо різних системах координат: література, книжки, мода, попит тощо... Ці категорії інколи так густо переплітаються, що спроба відслідкувати їхні шляхи схожа на намагання розплутати тугий морський вузол. Заплутуєшся, мов у дитинстві, коли брався до розв’язання графічної задачки-лабіринту: а якою ж доріжкою вдалося дійти головному герою до його середини, щоб перемогти-дракона-зірвати- квітку-наносити-води (потрібне підкреслити)? Набагато ефективнішим видається безпрограшний варіант розрубування вузла, що його практикували велетні античності. Але ж тоді годі сподіватися на розуміння внутрішніх механізмів проблеми, oтож, треба розплутувати.

У нижченаведеному матеріалі знаного слобожанського обсерватора рідного літпроцесу (а ще камерного — у сенсі популярності поета та драматурга), автор безапеляційно стверджує, що «моди на літературу в нас немає». Більше того, ІБТ впевнений, що ці дві симпатичні пані «несумісні в своїй суті». Що таке мода на літературу? І що таке мода взагалі? Якщо й далі вдаватися до оперування категоріями «модності», тобто явищами приналежності до світу смаку та певної актуальної естетики, то треба визначитися про яку моду йдеться — це колекції звичайного «прет-а-порте» чи захмарні фіксації «от кутюр»? І в першому і в другому випадку, візьмемо на себе сміливість стверджувати, що мода на літературу (щоправда, видається, авторові більше йшлося власне про тиражі книжок) у нас є! Тільки абсолютний профан не знає, що лишень у сусідню Росію із нашої неймовірно багатої Неньки щороку вивозиться 80 — 100 млн. доларів (за різними даними). Щось вторговують і місцеві видавці. Це реальний попит, який, — вульгарно змістивши шкалу вартостей — можна назвати модою. Бо поняття у кожного про неї своє, але завжди купують лише модні речі. Не модними можуть бути лише предмети життєвої необхідності — книжки із цієї категорії геть-чисто випадають. Їх купують лише відчуваючи внутрішню потребу. Або зі стимулу тієї ж модності (друзі прочитали, соромно...)

Якщо ж говорити про «високочолу» літературу (от кутюр), то саме це поняття несе в собі певну елітність, а остання ніколи не може бути чисельною (тоді це не еліта, а звичайна маса). Але незаперечним є той факт, що й вона у нас користується чималим попитом. Чималим, виходячи якраз із поняття елітарності. Та й чи треба сьогодні усіх садити на голку вишуканого тексту? Це попахує якоюсь примусовою колективізацією. Долю світу вирішує 2- 3% від його населення — долю справжньої літератури повинна вирішувати така ж кількість її продуцентів та трошки більша кількість від її споживачів. Якщо хтось здатен підняти голову й побачити веселку — це добре, якщо ні — це його приватний вибір. І в тому немає нічого страшного, лише гірка правда існування.

Дивним також видається закид ІБТ вітчизняним «класикам», мовляв, ті «харчуються масами» (+вишукане порівняння). А хто ними не харчується? Продукуючи свої тексти, автор вдається до тієї ж таки поживи; а разом із ним усі писаки. Інша справа — порівняльний аналіз рівня текстів. Справді, важко сьогодні читати, наприклад, останній роман В. Шевчука «Срібне молоко» — псевдобароковість явно не на часі. Але чи визнав він перемогу мас? Маю щодо цього глибокі сумніви.

І, зрештою, про «оживлення літпроцесу». Невже справді ІБТ переконаний, що для того, щоб спів хору був виразніший та цікавіший, треба ввести до його складу крикунів «на своїй хвилі»? Какофонія навряд чи служить загальній мелодійності. Просто потрібні сильні голоси, колоритні персонажі з міцною поставою та неповторними інтонаціями. Це й буде оживлення та активізація. Саме на їхній голос злітатимуться бджоли-запилювачі (чи то пак, читачі-споживачі), без яких існування тексту, як факту, не має жодного сенсу. Але цей закид треба направити, власне, письменникам, гукнувши їм: «А-у, де ви є?» Ніякою псевдокритичною бузинятиною тут не вилікуєшся. Так, образ ворога для митця необхідний, бо інакше він позбавляється об’єкту естетичного спротиву і не може нічого реалізовувати. Мистецтво перетворюється на тривіальне обслуговування (чи обслуговування банального), дебілкувате піддакування замість зішкрібання іржи. Але косметична критика у стилі а-ля Фреді Крюгер нездатна прикрити анатомічні вади письменництва.

«День» пропонує усім зацікавленим подискутувати на наших шпальтах на тему «модності» літератури, співвідношення цього поняття із попитом на книжки, ролі у цьому всьому літературної критики та, зрештою, місії сучасного письменника, як винуватця усього вищеозначеного. Конкретні приклади та нормативна лексика лише вітаються!
Ігор ОСТРОВСЬКИЙ, «День»

Здобуття сьогодні власного голосу — це подія, що рівнозначна визволенню з-під соціумного бюджету слави. І солодка небезпека переходу до категорії free lance. Такий культуролог вільний тікати як безпосередньо «у себе», так і в прикладні щодо власних уподобань жанри. І вже не замовлена тема буде робити твір видатним, а сама лише присутність автора. Тож із певного моменту невловною для офіціозу химерою стають якраз вони — оті представники донедавна гнаної індивідуалістичної культури, які з кухонного підпілля і опозиційних шанців нарешті переходять на глянцеві сторінки сьогодення. Адже, як такої, моди на літературу в нас немає. Ну, не бігає народ, як колись, за яким-небудь «Всесвітом» із кастрованим «Хрещеним батьком» М.Пьюзо і не читає в тролейбусі Солженіцина, завбачливо обгорнутого у вчорашню «Правду». Кажуть, не той тепер Миргород книжкового буму, і Хорол читацьких симпатій, який донедавна залюбки впадав у московське море братів Стругацьких, сьогодні щасливо оминає як братів Капранових, так і сімейство Дяченків. Мейнстріму, мовляв, бракує, наче пріснопам’ятних талонів на літературу.

А здавалося, що з появою незалежницьких інституцій і відповідного рівня комунікацій на зразок АУП літукраїнне життя завирує з небаченою силою, злетять у піднебесся тиражі замовчуваних книжок, і СПУ нарешті розвалиться яко ненависний Союз. Втім, актуальне мистецтво слова відкинуло в забуття всіх корисних ставлеників патріотичного прогресизму — від Дзюби до Драча — і звернулось до цікавіших плебсові брязкалець вічних анархістів типу Винничука або Подерв’янського. А опозиція колишніх «просвітян» згорнулась у суто тілесне змагання еротичного, феміністського і українського дискурсів. Велика мрія про перемогу репресованого кобзаревого слова обернулась тимчасовим тріумфом кумедних маргіналів, і метафізичні перегрузки перейшли в містичний драйв.

Але проти основ демократії навіть посттоталітарного зразка майже неможливо виступати. Будь-яка альтернатива в такій системі виявиться насильством над людською особистістю. Це завжди була малозрозуміла культура, де успіх вважався підозрілою справою, а ініціатива каралась навіть з точки зору моралі. Преміям не радіють, а кидаються вираховувати, кому ж не дали. Себто, як у тому шлягері: якщо в когось дві дівчини, значить, хтось взяв твою. Українське щастя — взагалі небезпечний оксюморон, адже в літературному еквіваленті воно починається всередині письма, а не за дверима приватної свідомості, як це було заведено в наших «інвалідів творчості».

Тож не дивно, що у подібному контексті мода навіть на явно сурогатні явища в літературі сприймається за щось подібне до гороскопу, себто своєрідну форму екзистенційного компромісу: я повірив — решта влаштується сама по собі. Так Подерв’янський, мавши репутацію підпільного генія і, отже, «національного» набутку, правильно розіграв власне «дисидентство» по нотах розанівського відщепенства, видавши в «Кальварії» збірку обсценної драматургії і друкуючись відтоді в глянцевому «Наталі» разом із Покальчуком. В принципі, правильний хід, як пише Стогоff: купуючи дорогий журнал, зажлобистий міщанин читає його ретельно й неквапно, на всі гроші. Дивишся, і помітить, а то й запам’ятає твоє ім’я!

Взагалі ж, як вважає цьогорічний лауреат Шевченківської премії С.Білокінь, автор переконливої книжки про масовий терор у вигляді засобу державного керування в СРСР, наше суспільство має маргінальне походження — з уламків винищених класів. Себто якийсь тип людини, відзначає він, таки вдалося сотворити. Але при чому тут масовий терор, якщо говорити про сьогоднішнє т. зв. покоління Х? Мабуть, вперше в нашій бромозалежній історії з’явився прошарок, що від початку не мав культурних першоджерел та ідеологічної бази. І якщо допіру скандальна Забужко могла зробити з себе «каліфшу на мить», інтерпретуючи Шевченка, то представники вищезгаданого покоління можуть зробити самого Шевченка модним, витатуювавши його, скажімо, на сідницях або просто по приколу перейменувавши на Тараса Че.

Зрозуміло, що одним із потужних факторів-посередників у процесі соціальної адаптації хоч би й віджилих символів — від архетипного Шевченка до не менш олдового Подерв’янського — може бути мода. Її функція — безперервна стандартизація і включення раритетів із новинками до сфери глобального вжитку. Її суть — постійна переробка елітних речей на кітч: мови на суржик, літератури на профспілку, Шевченка на вурдалака. Завдяки цьому все «справжнє» здобуває популярність і СБУ. Але вплив моди в цій сфері не є абсолютним. Все залежить від настроїв певної публіки, яка, поставши з виведеного Білоконем і масовим терором покоління, формується сьогодні спонтанно, шляхом висловлення власного ставлення до тієї чи іншої речі — прози Буковскі, легких наркотиків, віртуальних журнальчиків, гурту «Океан Ельзи», роману «Зелена Маргарита», манікюру Забужко і чудового слова «oops».

На зміну тексту у представників цієї генерації приходить жест. А на зміну пишучій людині — жестикулююча людина. Літератори Жадан, Бриних, Бузина значно розширили поле своєї діяльності, намагаючись інтегруватися і в «картинку» також. Адже що таке довга поема чи аналітична стаття у порівнянні із шоу? Поему зі статтею ніхто читати не буде, максимум — заголовок і підписи під фотками, і то, якщо все воно буде видруковане в «Єві» чи «Наталі».

Справа у тому, що вже існує певна актуальна філософія моди і соціальної поведінки, якісь її специфічні слова, словечка і прибамбаси, спосіб говорити, думати і виглядати, лише рухаючись в рамках якої ти маєш право на менеджерство програм у фонді «Відродження» і запуск на орбіту РС Бі-Бі-Сі. Наприклад, в Росії це визначено періодом «постінтелектуалізму» в літературі і «операціональності» в мистецтві. В Україні все інакше. Тут в принципі неможлива серйозна критика посттоталітарності, адже вона продовжує грунтуватися на тоталітарному категоріальному апараті, і хіба що у випадку фемінізму ця неможливість перетворюється на якийсь межово цікавий абсурд, завдяки чому і стає естетично симпатичним. Наче діяльність в літературі Н.Сняданко, С.Пиркало, К.Ботанової і І.Кучми.

Офіційна критика, щоправда, любить підходити до подібних явищ із логарифмічними лінійками діамату і вбачати в постінтелектуальних продуктах згаданого прошарку наявність всіляких «кінців»: патріархату, історії, літератури, але це вже, здається, не лікується. Подібні речі — навіть не стиль, а стилетворчий рівень побутування. Хто в шопі, а хто в якій іншій глибокій Європі. Якщо сукупність подібних протиріч, що мімікрують під золоту середину, сприймати за гармонію, то представників згаданого покоління можна вважати модними.

Втім, навряд чи можна радіти подібному «мейнстрімові», адже за означенням мейнстрім — це не найяскравіші явища, а типові. Скажімо, в радянській системі літколгоспу вони мусили бути ще й легітимізовані. Себто статична версифікація натоді підмінювалась ідеологічною, а як інакше. Навіть сьогоднішній літературний «мейнстрім» нонконформістського гатунку залежить від подібної традиції. І тому саме скандал, тобто явно оціночна категорія вивела в люди такі одіозні постаті, як Забужко, Подерв’янський чи Бузина. Скандал їх відкоркував, закинув у вирій кандидатської уваги і прирік на комплекс духовних терористів.

Проте це неповне потрактування успіху згаданих одинаків. Важливіше те, що з нашими «анархістами», наче із Сорокіним і Пелевіним у Росії, пов’язане одне з найприкріших непорозумінь у нинішньому літпроцесі. Їм охоче накидають пафос руйнування, тоді як всі вони здебільшого — збирачі і хранителі. Чого? Та все тих же самих позаідеологічних штампів і кліше, які несуть впевненість і спокій: народ живе, поки киплять пристрасті довкола Шевченка і існує реальна небезпека отримати за це в пику. Образ Кобзаря, а також Каменяра з Мавкою, Русалкою і Довженком в полоні оновлюються, неоковирно відроджуючись під «анархістським» пером — чи то Жадана (імітація листування Шевченка з Кулішем в «Гігієні»), а чи Бузини (ресакралізація поета-міфотворця яко енергетичного феномена) — не в стьобному вбранні соц-арту, а як знаки стабільності і мало не фольклорної, позачасової, як анекдоти про Чапаєва і Брежнєва, стійкости. Після цього так легко знімати любовні попсеріали про Кобилянську, Алчевську чи Телігу.

Тож час, як бачимо, створює стереотипи, а таланти їх руйнують. І під літературною «модою» насправді слід розуміти позапленумну систему цінностей. І тому права Забужко у своєму нещодавньому інтерв’ю в «ЛУ»: «Поки немає ґрунту, поки не вироблена національна модель культури на інституційному рівні, доти — тільки проговорювання, тільки артикуляція, тільки певне виведення на «я» певних проблем». Себто та ж мода в літературі і на неї саму передує рефлексії, а спроби «наукового» прогнозу і «теоретичного» обґрунтування на «круглих столах» в НСПУ так само шкідливі, як і діяльність більш незалежних «смолоскипів» сьогодення.

Так уже виходить, що вся система культурної бюрократії ґрунтується на ліотаровому рівнянні влади, за яким істинне те, що таким призначається. Як Шевченківська премія, що визначає, на думку тієї ж Забужко, лише «слухняність» її лауреатів, типу нещодавнього Римарука. І даремно він ображається у відповідному інтерв’ю в «Книжнику Review», мовляв, я «слухняним» секретарем СПУ став, але ж, завбачивши підступність тамтешньої адміністрації, негайно вийшов! Адже умовою псевдобунтарської легітимності в Україні була і залишається естетична і політична коректність плюс прогнозованість із керованістю включно. Те саме секретарство і відмова від нього Римарука, чий сьогоднішній «здоровий консерватизм» ніщо інше, як вражений допіру егоїстичний ескапізм: все добре з присудженням Шевченківської премії, і «коли в комітеті є Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Володимир Базилевський, Іван Драч — то чому я мушу не рахуватися з високою честю їхньої думки про мене, а мушу рахуватися з думкою опозиції, якої фактично не існує».

Отже, про «неіснуючу» опозицію (не про, не дай Боже, Кривенка, Цибулька чи Стріху з Рябчуком!). Насправді вона існує, от лишень не знає, що вона опозиція. Більше того — що безвідповідально називаючись «модою», вона виглядає останнім прихистком метафізики в літературі, адже єдине, що об’єднує сьогодні стихію сучасної художньої творчості, окрім з’їздів АУП, це мода. Що давно стало очевидним у західній культурі і лише нещодавно торкнулось України — на жаль, неофіційної, чиїми представниками на міжнародних літімпрезах виступають справді цікаві фігури з брендовою підкладкою і потенційною модністю на кшталт Світлани Пиркало чи Любка Дереша. Які мають всього лише по одному успішно друкованому тексту і через це для пересічної публіки вони вже не новина, оскільки мода завжди була тим, що повсякденність у вигляді розпитів того ж «Книжник Review» («що заважає українській книжці бути популярною?») завжди хотіла сприймати за свою історію і несподівано отримувала, називаючи вульгарною і малоукраїнською реальністю.

Але, не дивлячись на те, що мода і література несумісні в своїй суті, з огляду на їхню принципову різноспрямованість: література завжди обернена назад (і тому інвазія «інородних» цінностей на зразок Інтернету чи російського маскульту маловірогідна), а мода вперед, — цілком можливий їхній альянс. Хоч би на вище згаданих західних імпрезах. Навряд чи це набуде масового характеру в Україні, де офіційна стагнація суспільства не дозволяє моді бути колективним захопленням регулярними соціокультурними новинками сьогодення. Тут прогресивна мода, всупереч твердженню Барта, неспроможна вбити «дендізм» прорадянського зразка, і тому нафталінова гуморіада Євгена Дударя цілком серйозно вільна висуватися на найвищу державну премію.

У зв’язку ж із наступом моди на «неокріплу» постспілчанську особистість сьогодні в літературі актуалізується те, що органічно не може стати модою в заідеологізованій системі цінностей. У цьому перпендикулярному напрямі рухається нині чимало молодих романтиків — від Жадана до Бузини — що взайве підтверджує вірність первинній ідеї: якщо подібну літературу не хочуть визнавати за Моду, вона стає Антимодою.

Проте, наївний той, хто вважає, що істина маскульту за першим метафізичним рогом. І справа тут не в слідах чи наївності, а в установчому переборенні «великої» літератури як «роботи» і витісненні її чтивом. Загребельний, Шевчук або Дімаров, кожний по-своєму, в традиції постмодерну (наче Уорхолл, Спілберг чи Тарантіно в Америці, або Проханов, Бітов чи Войнович у Росії), визнали перемогу мас, але гидливо харчуються ними, ніби падлом. Це своєрідна помста переможених. А скоріше, перверзія незгірш Андруховичевої. Якщо раніше заборона певних текстів Системою викликала ажіотажний попит на тривіальні «Мальви» Іванничука, то сьогодні, скажімо, невинна Забужко об’єктивно виявляється страшнішою за цензуру, відволікаючи увагу читача на себе.

Але, на жаль, довкола «концептуалістів» від літератури не склалося і через їхню елітарність вже ніколи не складеться надійне олігархічне коло: їм не дістанеться шістдесятницького успіху, основаного на підтримці державою законослухняних письмаків псевдонаціонального закрою типу Мушкетика з Дроздом, або Павличка з Драчем і Вінграновським. І все ж таки імідж теперішніх «альтернативників», базований на діалозі з різними культурними інституціями, здебільшого зобов’язаний мітові про Велику Українську Літературу. Сьогодні цей міт позбавлений живих представників. Найуспішніші з них — творчо і світськи — надто далекі від статусу великих.

Андрухович? Швендяє світами, відмовляється від Шевченківки, нічого не пише. Втім, творче мовчання як глибокодумна позиція іде в залік тільки на тлі добре написаних книжок. Наприклад, «Московіаду» з «Рекреаціями» сьогодні вже соромно читати і, можливо, саме через це вони рекомендуються до шкільного курсу. Книжки взагалі пишуться всупереч сорому.

Кожелянко? Як і Шкляра з Кононовичем, його немає в «Українській літературній енциклопедії». І тому в спілчанському розкладі його успіх вельми і вельми сумнівний. Адже успіху можна бажати, але мимохіть старанно добиватися, видаючи за життя власний маскультівський п’ятитомник. Це ніби каталізатор творчої долі, коли кількість літературного продукту іноді плавно перетікає в якість.

Курков? Це, здається, не український письменник. Оскільки ще успішніше за Кожелянка демонструє рецепти популярності: розішли кілька тисяч пропозицій по закордонних видавництвах, і якщо відгукнеться московське ЕКСМО, то це і буде успіх. До речі, багато гуманітарного люду типу Діброви чи Лишеги, які допіру існували за рахунок діаспорних контактів, тепер все частіше дивляться в бік рідної домівки. Тут теж можна заробляти. До того ж діаспора давно вже живе іншими цінностями, до яких все менше належить благодійність.

Бузина? Він не даремно був найпомітнішою фігурою у вульгарній критиці останніх років. Хоч як би плювалися наші літукраїнні «професіонали» в бік цього «агента» постмодернізму, хоч як би жалілись спілчанському начальству просвітяни всіх мастей, незаперечним є факт: Бузина і ті ігри, які змішали всі карти на профспілковому столі літератури, енергійно оживляли літпроцес, не даючи йому загуснути.

Адже справді, не можна бути невдячними: протягом довгого часу «казус постмодерно» (слід розуміти це в ширшому спектрі вищеподаних імен) симулював і стимулював новітню літературну ситуацію, якої, варто визнати, не було в природі і бути не могло, але чия необхідність була «ніби як» очевидною. Принаймні проти неї, руйнівної і злоякісної, застерігалося на з’їздах НСПУ. Образ «ворога» нам перманентно необхідний, інакше, який це в біса літпроцес?

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ