Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива – лише для себе
Карл Людвіг Берне, німецький публіцист і письменник, поборник емансипації євреїв.

Львівський майстер-клас від Володимира Кучинського

Про творчі «зигзаги» відомого режисера
27 вересня, 2006 - 00:00
НАРОДЖЕННЯ ВИСТАВИ: ВОЛОДИМИР КУЧИНСЬКИЙ ІЗ ФРАНКІВЦЯМИ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День»

Новий театральний сезон у Театрі ім. Івана Франка розпочався незвичною прем’єрою — виставою колишнього керівника Львівського театру ім. Леся Курбаса, лауреата Шевченківської премії Володимира Кучинського «Посеред раю на майдані», поставленою за п’єсою сучасного українського драматурга Кліма (Володимира Клименка). Цей творчий проект замовлений театром з нагоди 150-річчя з дня народження І.Я. Франка.

— Як виник творчий тандем Клім — Кучинський?

— Я звик ставити класику, можна навіть сказати: «класичну класику» — Винниченка, Платона, Сковороду. Дуже добре, що сьогодні з’являються автори, які можуть на сучасному рівні артикулювати театральну реальність. І, звичайно, Володимир Клименко (Клім) — саме з таких. Ми дуже давно з ним знайомі, але як із драматургом я з ним познайомився порівняно нещодавно й цілком випадково. Я ставив п’єсу Кліма, що дивним чином потрапила до моїх рук, а потім вона стала матеріалом до однієї з найулюбленіших вистав («Богдан») у Театрі ім. Леся Курбаса в Львові. Для мене дуже важливо, що цей драматург провокує мене по-новому розуміти світ, який змінюється швидкими темпами. А часи змін переносять людину з однієї планети до іншої. І цей момент перетворення та зміни особистості потребує специфічної артикуляції та усвідомлення. Окрім того, з В. Клименком у нас дружні стосунки ще з часів навчання в ГІТІСі. Хоча потім нас життя розкидало...

— Попри наявність навіть якісного літературного матеріалу, режисер, працюючи над виставою, створює свою метамову.

— Основна моя мета як митця — це співтворчість. Я не можу терпіти, коли «один ґвалтує іншого». Сенс творчості полягає в тому, щоб одна людина чула іншу. Особливо це стосується митців, які неначе заселяють в себе інших, створюючи свій величезний мистецький мегаполіс. До речі, ця ідея якраз і закладена в смислову основу п’єси: вона про особистість, яка включає в себе безліч інших особистостей, адже для неї народ — це могутній світ, її світ, який вона намагається почути й зрозуміти. Ідея людини як виразника величезної спільноти, що ми й називаємо геніальністю, мене найбільш і приваблює в цьому матеріалі. Дуже б хотілося, щоб цей лейтмотив зазвучав у моїй виставі максимально.

— Колись Бертольд Брехт сказав, що «кращі глядачі — ті, котрі ідуть з театру», маючи на увазі їх емоційну дистанційованість від побаченого у виставі. Якого глядача виховуєте ви?

— Мені цікавий насамперед високий рівень інтелектуального спілкування, усвідомлення матеріалу — гостре, аж до «дзеньку». І коли люди переживають все те, що вони побачили на сцені в межах театрального приміщення, і, йдучи в реальне життя, роблять якісь нові, усвідомлені кроки, то це, як на мене, дуже добре. Тут якраз я й можу погодитися з Брехтом.

— Як вам працювалося з франківцями? Чи виникали творчі суперечки?

— А як же без цього? Навіть у своєму театрі, коли я приносив для постановки тексти Платона чи Сковороди, виникали суперечки, адже такий матеріал ніколи не ставився. Практично всі вистави, що з’являлися на сцені Театру ім. Леся Курбаса, не мають сценічної історії: починаючи від Ліни Костенко й закінчуючи Платоном і Стусом. Коли, наприклад, мені принесли рукописи Стуса, я нічого не знав про цього митця, але відразу відчув, що з цим потрібно працювати. Частіше мене навіть не настільки цікавить, хто саме написав той чи інший твір. Я читаю текст і розумію, що це — сильна річ. Окрім того, завжди хочеться, щоб твоє творче життя було пов’язане із справді вартісними опусами.

І, працюючи з колективом Театру ім. І. Франка, не можна було навіть припустити, що таких суперечок не виникне, адже акторам потрібно змінитися. Я їх на це провокував, а це завжди дуже складно. Ви знаєте, я не відразу наважився на постанову в цьому театрі. Але, переглянувши репертуар франківців за останні два роки, наприклад «Соломею», «Наталку Полтавку», зрозумів, що тут є актори, які хочуть змінюватись, і які цього не лякаються, бажаючи почути щось нове, навіть якщо доведеться дещо жертвувати собою.

— Значного резонансу в пресі набуло ваше рішення залишити Львівський театр ім. Леся Курбаса, художнім керівником якого ви були. Які основні мотиви такого кроку?

— Це вже вдруге я йду з театру (вперше, коли театру виповнилося десять років). Річ у тім, що, якщо робиш свою справу щиро, не від емоцій, а від обдуманості, тобі це із вдячністю повернеться. Коли я вперше пішов з театру, актори стрепенулися й взяли відповідальність на себе. Подібне відбувається і зараз. Ми повинні робити справжні кроки. Це не є якесь моє особисте «фе», це є пошук — акція, яка дуже важлива насамперед для акторів. Це як у подружжі: якщо розумієш, що десь не вистачає щирості, треба іти. Проте, якщо ідеш з колективу, то відчуваєш, що для тебе це дуже складний крок, але без першого кроку ніколи не зробиш другого.

На жаль, у нас настільки багато підмін у цьому житті, а особливо в театрі: ми легко ловимося на фальш і глупства, тому мусимо провокувати ситуації, які повертають нас до свідомого стану. Ще є один момент, що дуже важливий в цій справі. Наше суспільство, а особливо театр, який відтворює суспільні процеси, пережив два дуже серйозні етапи. Коли в наприкінці 1980-х років виник Театр ім. Леся Курбаса, у той час з’являлося багато Театрів, була своєрідна театральна ейфорія. Потім деякі театри почали зникати, бо загальна «територія театру» почала зменшуватися й перетворилася на п’ятачок, на якому ледь вміщається людина, адже мусив змінюватися репертуар, люди, методики. Театр ім. Леся Курбаса залишився серед не багатьох, бо ж був готовий до таких змін. Сьогодні загальний театральний простір знову збільшується... Тому я знову змушений піти з театру, який я виховав, щоб побачити інший світ, звідати нові мистецькі території. І в майбутньому принести щось своєму колективу я зможу тільки тоді, коли зроблю цей творчий «зигзаг».

— Сповідуючи методологічний театр, чи збираєтесь більше працювати як педагог, розширюючи свій викладацький діапазон?

— Насправді це для мене досить болюче питання, адже подобається працювати як режисером, так і педагогом. Хоча все те, що я роблю сьогодні в театрі, це і є педагогіка — психологія творчості. Коли приходжу до нового колективу, відразу виникають деякі непорозуміння, адже я починаю говорити про певні закономірності матеріалу, а не про сюжет чи персонажів. Вважаю, що актор має насамперед свідомо працювати в тій чи іншій постановці. Я намагаюся робити процес постановки актом перетворення, що і є своєрідною педагогікою дії. Я навіть прагну не навчати акторів, а провокувати їх самих робити так, як я це бачу. Це, власне, і є моєю методологією. Впевнений: навчити не можна, але вчитися — цілком можливо. Навчаючись, актор стає співтворцем, і мені цікаві не виконавці, а лише співтворці — це стосується і акторів, і режисерів, і художників. Має існувати взаємна творча провокація, що є оберегом живої театральної фактури.

Олена ВАРВАРИЧ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments