Лицарі абсурду

П’єсу Мартіна Мак-Донаха «Однорукий із Спокана» (переклад Іллі Пелюка) поставив Андрій Білоус. У виставі є якесь особливо інтимне знання, призначене, здається, тільки тобі одному, хоч ти її дивишся разом із багатьма іншими людьми і думаєш про те саме, що й усі вони, думаєш — але висловити свої думки вголос страшно, бо йдеться про одірвані руки й скалічені душі, зрештою, про цю нинішню нашу війну й про те, що вона закінчиться зовсім не «завтра», бо почалася зовсім не «вчора».

Головний герой, Карлмайкл, говорить, що шукає свою втрачену руку вже 27 років. Тож йому має бути трохи за п’ятдесят. Але Станіслав Боклан грає когось такого, кому на вигляд років триста. Отже, ця війна — не тимчасова випадковість, і під нею кипить море вагомих особистих мотивів, озвучених тим самим Карлмайклом: «Я хочу повернути те, що мені належить». Насправді він хоче набагато важливішого: щоб повернулась і стала на своє місце справедливість у цьому вивихнутому світі. Білоус та його актори не поспішають показувати це майже до самого фіналу, коли Карлмайкл і Мервін (Дмитро Суржиков) залишаються самі. Тут у Боклана і Суржикова — рідкісно-сильний, складний і віртуозно точно зроблений акторський дует, завдяки якому ми раптом «упізнаємо», хто перед нами. Можливо, ці двоє — не хто інший, як Дон Кіхот і Санчо Панса — двоє лицарів абсурду, які вічно шукають неможливого.

НАСТУПНИЙ ПОКАЗ ВИСТАВИ «ОДНОРУКИЙ» ВІДБУДЕТЬСЯ 21 ЛЮТОГО. НА ФОТО — КАРМАЙКЛ — СТАНІСЛАВ БОКЛАН / ФОТО ВІОЛИ СОЛОЛАН

«Однорукий» — розумна вистава. Ні, не така, що додає нам розуму — таких не буває! Але така, що виходить за межі банально-раціональних прогнозів. Ми можемо скільки завгодно говорити про те, «що зараз відбувається і чим воно закінчиться». І зайдемо у безвихідь, бо доведеться робити те, що роблять навіть розумніші за нас експерти й аналітики, а питання все одно залишається відкритим, і ми не одержуємо остаточної розв’язки. Це, можливо, той випадок, коли варто просто піти до театру. Бо в оці дві з половиною години сценічного часу вміщається, поза раціональними поясненнями, уся наша дійсність, уся — разом з «учора», «сьогодні» й «завтра».

Таких спектаклів у Києві небагато, й «Однорукий» — один із них. Він не буквально «про цю війну» — і саме тому він якраз дуже про неї. Можливо, після цієї вистави ми скажемо собі дуже просту й невтішну, здавалось би, річ. А саме: «Ця війна надто серйозна, щоб швидко закінчитися»... Ця думка не звучить прямо, але вона гранично очевидна. Це — дійсність, додумана (чи відчута) до кінця. І в тім є надійність і втіха для душі й розуму. Здавалося б, режисер ставить тебе перед песимістичною розв’язкою. А виходить навпаки: ти заспокоюєшся, бо тепер знаєш систему координат, в якій живеш, а доки живеш, доти це тобі важливо.