Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

«Люблю любити любов»

На сцені Національного драматичного театру ім. І. Франка з успіхом відбувся Х Міжнародний фестиваль жіночих монодрам «Марія»
15 жовтня, 2013 - 12:14
СУЧАСНА ТЕАТРАЛЬНА ВЕРСІЯ «СНУ» АПЕЛЮЄ ЯК ДО ІСТОРІЇ, ТАК І ДО СЬОГОДЕННЯ. ЦЕ ВИСТАВА-ПРОЩАННЯ З ТОТАЛІТАРНОЮ СИСТЕМОЮ У БУДЬ-ЯКИХ ЇЇ ПРОЯВАХ, З ПОСТІМПЕРСЬКИМИ СИНДРОМАМИ І КОМПЛЕКСАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШОВАРТОСТІ» (ВИКОНАВИЦЯ — ЛІЛІЯ ДАНИЛЬЧУК, РЕЖИСЕР — ІРИНА ВОЛИЦЬКА, ТВОРЧА МАЙСТЕРНЯ «ТЕАТР У КОШИКУ», ЛЬВІВ) / ФОТО З САЙТА TUK.LVIV.UA

Керівником і натхненником цього форуму є Лариса Кадирова. «Марія-2013» відбулася за підтримки Міністерства культури України, міжнародної благодійної організації «Міжнародний інститут театру» (Український центр), ДП «Центр розвитку сучасного мистецтва». Також проведенню фестивалю допомогли Інститут літератури ім. Т. Шевченка, Всеукраїнське товариство «Просвіта», Музей ім. Марії Заньковецької, ЗАТ «Міра-М» та інші культурні і громадські організації. Нагадаємо, духовна патронеса форуму — легендарна акторка першого українського професіонального театру Марія Заньковецька.

Як наголосила Лариса Кадирова на відкритті, «феномен Заньковецької полягає в тому, що гучну славу здобула актриса українського театру, якому в Російській імперії ХІХ століття відмовляли у праві на існування. Марія Костянтинівна на сцені, в образах своїх героїнь жила з любов’ю і викликала навіть у суфлерів почуття. Заньковецька грала на сцені українських жінок. Любов допомагала відчувати й переживати внутрішній біль своїх героїнь…»

Театральний світ Марії Заньковецької народжувався з любові, і, певно, з огляду на це Лариса Кадирова вирішила назвати свою бенефісну виставу «Люблю любити любов». Любов, на думку актриси, відкриває в людині нові грані власного «я».

«Я сумую за глибоким дитинством, в якому поняття добра і зла були невідомі, в якому легко віддавалася бажанню мріяти про неможливе, в якому просто перетиналася реальність і емоція, — розповідає Лариса Кадирова. — Єдине, з чим я ніколи не могла змиритися, — то це з байдужістю...» У річищі цих ідей Лариса Миколаївна й задумала свою виставу, в якій — опір байдужості, спроба вирвати людство зі стану збайдужіння.

Фестиваль відкрився моновиставою «Сон» (виконавиця — Лілія Данильчук, режисер — Ірина Волицька, Творча майстерня «Театр у кошику», Львів). В основі постановки Шевченкова поема «Сон», в якій поєднано риси політичної сатири й містеріального дійства. Її герой летить над землею, і йому відкриваються видіння, подібні до візій Данте чи Гойї. Фантасмагорія видінь, поданих у пародійній модальності, у саркастичному, гротесковому відображенні, посилює відчуття трагізму української історії. Представлена монодрама, за словами І. Волицької, «вистава-прощання з тоталітарною системою в будь-яких її виявах з постімперськими синдромами національної меншовартості.

«І буде свято» (виконавиця — Агнес Пшепюрська, режисер — Петр Ратайчак) — історія жінки, яка втратила найближчу людину. Смерть чоловіка спонукала поставити екзистенційне запитання про власне місце в житті. До трагічної події жінка перебувала в тіні свого відомого чоловіка. Але ким вона є насправді? Як розібратися в житті? Героїня прагне «раціоналізувати трагедію», здійснюючи своєрідний психоаналіз. Смерть чоловіка підштовхує Анету до бунту проти життя задля осягнення власної соціальної ролі. Втрата чоловіка дала можливість заново народитися. Ця монодрама здобула Гран-прі на фестивалі «Windowisko» у Гданську (2012).

У рамках фестивалю відбулася міжнародна науково-мистецька конференція «Магія акторства», в якій взяли участь зарубіжні та вітчизняні літературознавці, історики театру, режисери, актори, зокрема М. Сулима, З. Заремб’янка, Г. Шумейко, З. Хшановський, М. Заєць, Г. Дзягілєва тощо. Відтак було показано виставу «Зламані нігті. Марлен Дітрих» (виконавиця — Анна Скубік). Події у відбуваються протягом останніх 13 років видатної акторки, яка постає перед глядачем в образі старої й нещасної жінки, самотньої у своєму паризькому будинку. Марлен розуміє, що весь час була лялькою, красивою й жаданою. Проте перед обличчям смерті усе втрачає сенс.

Постановка «Театральність» (сценарій та виконання — Матеуш Новак, режисер — Станіслав Медзєвський) — це ще одна монодрама про «природу речей» у нашу добу, коли в театрі має місце «гра з грою», іронія з основ театральної гри й одночасне відкриття іншої реальності. Новак змусив глядача подивитися всередину себе, аби знайти там те, чим насправді є кожна людина. На цьогорічному фестивалі «Марія» було досить багато вистав із Польщі, проте кожна мала свою художню, емоційно-психологічну неповторність.

Однією з родзинок форуму стала шотландська постановка «Кравець із містечка Інвернес» (кілька років тому п’єса була надрукована у «Всесвіті» в перекладі С. Шліпченко), яку представив театр «Dogstar» і його керівник Метью Заєць. Ця драма (постколоніальна у своїй суті) побудована на автобіографічному матеріалі — історії життя родини батьків Метью, яка під час Другої світової війни була «вирвана з корінням» зі східно-польських теренів (територія нинішньої Галичини) і закинута в Шотландію. «Кравець із Інвернеса» — психологічна драма, яка ставить перед глядачем запитання «Звідки ми? Де наше коріння?». Ці історичні запитання актуальні для України. Вистава містить сучасні «спецефекти», які доповнюють акторський психологізм історичною достовірністю (показано шлях «переселення» з Польщі-України до Шотландії, наведено спогади людей, які пережили ті страшні події в дитинстві).

Монодрама М. Зайця ідентичнісна, закорінена в історичну проблематику, вона показує множинність «я» вихідців із «зон переселення», що є результатом «форм влади» й нацистського терору, який вселяє в людях страх, спричиняючись до божевілля. Колись відомий грузинський режисер Роберт Стуруа, виступаючи у Празі, сказав: «У вихідцях із СРСР і досі сидить тінь Сталіна, яка породжує страх»! Головний герой монодрами — людина, яка тікає з пекла, проте привиди не полишають її пам’яті, виникаючи і в далекій Шотландії. Сам Метью зазначив: «Я походжу з кравецької школи в Підгайцях. Я виходець із селянського обійстя, з лісів і полів зеленої України. З табору переселенців у Німеччині. З пляжів Адріатики. Із закіптюжених вуличок Ґлазґо. І холодного повітря Інвернеса. Чи це так важливо — хто я? Я можу бути усім із вищезгаданого і водночас — нічим».

Фестивальну програму завершила німецька вистава «Жінка, яка увійшла в двері» (виконавиця — Анке Пфлетшінгер», режисер — Райян Елерс). Це монолог жінки, якій ось-ось виповниться 39, сповідь про понищене кохання, постійні намагання тримати життя під контролем, аби встояти. Але життя завдає сильних ударів. Героїня — мати чотирьох дітей, вдова, алкоголічка… Паула відчуває, що конче мусить діяти, що вона ще не пропаща сила.

Виставою «Люблю любити любов» Лариса Кадирова відзначила своє 50-ліття на сцені (див. «День», №182). Магія її акторства перетворює сміття життя на щось чудесне. В її ролях — психологічна глибина, прагнення передати сутність людини. Лариса Кадирова «зрежисувала» виставу у такий спосіб, що біографічні події поєднувалися з її ролями — Мавки, Донни Анни… Вона ще раз програвала тріумфальні ролі разом зі своїми партнерами.

В її мистецькій реальності, за теорією Пітера Брука, переплітається енергія, рух і дивовижні стосунки між глядачем і текстом. Лариса Кадирова завжди вміла майстерно перевдягатися в інші життя, а водночас володіла талантом знімати ці маски, і на самоті із собою, і з близькими людьми. Часом, коли завершувалась вистава, в очах акторки, яка щойно витворювала на сцені психологічні фантасмагорії, можна було помітити смуток чи самотність. Можливо, тому професор Яґеллонського університету (Краків) Зофія Заремб’янка відкрила міжнародну наукову конференцію доповіддю про «мотиви самотності» в польській літературі ХХ ст. Самотність — природний стан для талановитої, а тим більше, геніальної особистості. Із самотності народжується щось справжнє…

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: