«Людина повертається в мистецтво...»

Савадова вважають неофіційним лідером арт-спільноти, культовою, знаковою та провокаційною фігурою укрсучарта. А провокація — це різновид роздратування. Мабуть, Савадов надто талановито роздратував членів того сумнозвісного журі, яке відправило на Венеційську бієнале 2019-го, як пишуть у Фейсбуці, «убожество з «Мрією», що не злетіла» і перетворилося на порожній у всіх смислах український павільйон. До речі, вперше профінансований державою! Україна постала таким собі промовистим символом «порожнього місця» перед світовою спільнотою: порожні нутрощі літака «Мрія» на екрані, порожні столи з увімкненими лампами (аніматори за гроші мінкульту гуляють Венецією), жодного туриста, лиш час від часу хтось з українських художників і кураторів-туристів моніторить ситуацію. Проте навіть у цьому є певний позитивний досвід і чітка закономірність. Україна-мистецька, як тільки в чомусь починає залежати від державницьких культустанов та їхніх «агентів впливу» — одразу потрапляє в скандальну ситуацію. А там, де митці вириваються за межі системи — гучні перемоги, результати і позитивний розголос серед світової спільноти. І тоді розмовами про чесну конкурсну перемогу, незаангажоване журі можна, хіба що приспати власне сумління, але там — у широкому світі, де таланти на вагу золота в прямому сенсі, це лише слова людей, позбавлених сучасного розуміння мистецтва, відповідного бекграунду та елементарного смаку, а й інколи простої порядності, як гучно засвідчила вся ця «чесна конкурсна історія».

Проте, до честі Савадова, він, як справжній митець, вичекав та зробив велику актуальну арт-імпрезу насичену сенсами та образами, потужним контекстом та енергією, яка стовідсотково ввійде в історію сучасного українського мистецтва. Вже увійшла.

Проєкт, представлений у М17 має кілька складових: прем’єру фільму «Голоси любові» (2019), в якому автор звертається до історичної реконструкції концерту Мерілін Монро для підняття бойового духу американських військових у Кореї (1954 р.). Рімейк зіркового туру було перенесено на злетну полосу заводу ім. Антонова після репетиції військового параду 2018 року, на танковий полігон «Десна», у військові бази на сході України. Локації під Попасною та Дебальцевим надали проєкту особливої гостроти, адже біла сукня «Монро» на висотці була легкою мішенню для російських снайперів. Над цим відеоперформансом працювала, без перебільшення, армія людей. При цьому всі військові — усі без перебільшення — прекрасно розуміли, що відбувається і чому вони в кадрі. Режисерами знімань виступили Олександр Стеколенко та Сергій Проскурня, який також взяв на себе функцію організатора та головного комунікатора з військовими. Головними операторами стали Ярослав Пілунський та Ангел Ангелов. Доповнив проєкт фоторепортаж про створення перформансу (бекстейдж), інсталяції протитанкових «їжаків», зроблених наче з картоплі фрі, каска-дискобол та інші артефакти зі знімань.

Також до експозиції увійшли обрані фотороботи з відомих циклів Савадова: «Донбас-Шоколад», «Колективне червоне», «Книга мертвих», «Мода на кладовищі», «Commedia dell’arte в Криму», «Кокто», «Андерграунд 2000», «Ангели». 

Окремо представлено новий проєкт художника — 11 постановочних фоторобіт із серії «Щоденник потопельника», який продовжує так звану «романтичну лінію» в творчості Арсена Савадова. Він пролежав «в ящику» художника довгих сім років. Савадов створив цей «щоденник» 2013-го, але, за власним висловом, відклав презентацію через невідповідність до подій у країні. Хоча арт-критики можуть легко означити «Щоденник потопельника», як своєрідне пророцтво суспільних здвигів теперішнього часу. В М17 — прем’єра серії, яка запрошує в плавання бурхливими річками підсвідомості в компанії з химерними істотами нею породженими.

Вікторія Бурлака, кураторка виставки, констатує: «Голоси любові», любові до ближнього, яка девальвується в драматичному сучасному світі, але не перестає бути цементом людських взаємовідносин, — ключовий меседж творчості Арсена Савадова. Художник називає частину своїх проєктів «соціальними перформансами», в яких беруть участь не статисти, але реальні персонажі, — для того, щоб тіло соціуму, з яким він працює, його настрій, стали ще більш відчутними».

«Голоси любові» вражають до парестезії (мурах по шкірі): на чотири стіни у величезному павільйоні демонструються фрагменти відеоперформансу, які складають єдине ціле оповіді. Посередині — «тіло» фільму, по обидва боки, впевненим маршем крокують українські військові. Ефект приголомшливий і багатозначний як для українського споживача цього мистецького контенту, так і для світового. І в цьому його безперечна і безальтернативна сила! Мистецьке висловлювання Арсена Савадова переходить лінію фронту та стає арт-зброєю. «Ми працювали з історією, яка твориться сьогодні на сході України. На жаль, серед тих солдатів, що знімалися в нашому проєкті, вже є загиблі. Це історія і особиста драма людей. І це гідне стати проєктом, який потрібно показувати світу. Потрібно відчувати дійсність. Ми, представляючи Україну на Венеційській бієнале 2001 року, не мали павільйону, тож натягнули прогумований намет і зробили свого роду український павільйон. Вийшла приголомшлива метафора стану України. А за кілька років ці намети стояли по всьому Хрещатику» — розповідав Савадов у одному з інтерв’ю під час конкурсного відбору на Венеційську бієнале 2019.

У «Голосах любові» «присутні й культурні агенти, які змушують публіку в певний момент заплакати». Це виконавці образу фейкової Мерілін Монро — оперна діва Марія Максакова та співак і актор El Кравчук. Глядач бачить на екрані, як плаче солдат, танцюють медсестри і військові, щиро вітають артистку, беруть автографи, підспівують: фейк створив безпрецедентні емоції. «У Мерілін Монро було кілька концертів у Кореї. В фільмі реконструйовано два з них. Один — буквально, другий — з елементами вільного творчого прочитання, суб’єктивізму, під нашим кутом зору. Ось чому наша Монро співає «Ніч яка місячна». Цей образ недарма обраний нами, тому що це дзеркальна ситуація відображення війни в Кореї 1954 року, яка є одним з перших прикладів гібридної війни, де під виглядом «зелених чоловічків» воювали радянські, монгольські та китайські військові. Це дзеркальне відображення війни на Донбасі», — каже Арсен Савадов.

Продюсер і режисер проєкту, Сергій Проскурня, цінуючи в Савадові його передбачливість і «функціонал Кассандри» наголошує, що «навіть у неймовірно трагічних образах Савадова, присутня радість буття, і, попри те що ми перебуваємо часом по інший бік дійсності, вона так само яскраво звучить у всій творчості Савадова. А ще — людина. Людина повертається в мистецтво. Найбільше про це говорить українське кіно, сучасний український театр. Зникають схеми, фальшиві, бутафорські оболонки. На сцену виходить людина такою, якою вона є. Біофізична маса стає образом святості і життя. І знову-таки любові, радості і щастя. Саме тому я допомагав створювати цей проєкт. У кадрах, у широких планах цього матеріалу, який побачить глядач, — неймовірної краси люди: живі, насичені енергією, світлом, любов’ю і ми розуміємо, хто нас захищає».

«Ми змогли розгорнути п’ять тисяч солдатів і змусити їх повірити в наш Сон, що артисти повертаються і вирішують питання, коли гармати вже не можуть нічого вирішити», — сказав художник на пресконференції, присвяченій прем’єрі проєкту.