Маестро Степурко з Макарова
Приємно усвідомлювати, що поряд із тобою живуть яскраві неординарні особистості, що вони ходять тими ж вулицями. І, якщо пощастить, їх можна побачити на якомусь урочистому заході. Гадаю, саме до таких особистостей належить композитор Віктор Степурко. Коли він, спираючись на паличку, заходить до якоїсь столичної концертної зали, зазвичай привітатися з ним шикується невелика черга. Кожному, хто знає цю надзвичайно добру, аж ніяк не везучу і безмірно талановиту людину, хочеться засвідчити їй свою повагу і побачити у відповідь променисту усмішку.
Прізвище Степурко у нас добре відоме в середовищі професіоналів. Віктор із тих композиторів, які, маючи неабиякий мелодійний дар, все ж не спокусилися на написання пісень під замовлення популярних співаків. Тому його мелодії не «крутяться» в пісенних хіт-парадах, на їхнiй основі не знімають відео-кліпи зірки шоу-бізнесу. Не пішов Степурко шляхом прибуткової справи — створення гімнів для заводів та банків. Він не женеться за заробітками, а пише тільки те, до чого душа лежить. Хоча, з другого боку, не можна його віднести і до тієї когорти авторів сонат, симфоній та кантат, чию музику можна почути (зрозуміло, якщо ти член Спілки композиторів України) тільки на сучасних композиторських пленумах та фестивалях і більше ніде, тому що попиту на неї немає. Що стосується Степурка — без його музики (він нині пише переважно хорові твори) не обходиться, мабуть, жоден виступ відомих в Україні співочих колективів. Наприклад, Полтавський камерний хор, у програмі якого були твори Степурка, отримав третє місце на міжнародному конкурсі в Італії. Житомирська капела «Орея» привезла додому золоту медаль з Німеччини, а жіночий хор із Миколаєва отримав Гран-прі на міжнародному конкурсі в Криму. І, зно ву-таки, тут не останню роль зіграла музика Віктора Степурка. Його твори увійшли до репертуару Канадської капели бандуристів, а хор «Київ» під управлінням Миколи Гобдича возить його духовні твори, а також народні пісні в його обробках по всьому світу. Не кожному, навіть дуже талановитому, дуже плодовитому композитору пощастило дожити до свого авторського концерту, і не де- небудь, а в найбільш бажаній — залі Національної філармонії України. Це був 1997 рік — I фестиваль «Золотоверхий Київ», який його засновник Микола Гобдич присвятив виключно музиці Степурка. Перше відділення — сувора і піднесена духовна музика. Друге — багатобарвна світська, виповнена радості життя. Відтоді у цiй чудовiй залi неодноразово і завжди з надзвичайним успіхом виконувалися твори Віктора. Пригадаємо хоча б чудові програми «Різдво з камерним хором «Київ», а також спільний виступ цього колективу разом з ансамблем «Київські солісти» під управлінням Богодара Которовича. Творча доля, гідна захоплення. Чи не так? До цього можна додати престижні премії і лауреатства: 1989 рік — Премія імені Левка Ревуцького, 1998 рік — премія імені Івана Огієнка, 2000 рік — лауреатство на Всеукраїнському конкурсі «Духовні псалми», 2002 рік — премія імені Бориса Лятошинського. А ще Степурко кавалер ордена Святого князя Володимира третього ступеня і володар стипендії Президента України. (Крім нього, її отримують відомі у світі композитори Валентин Сильвестров і Алемдар Караманов.)
Степурко живе разом із дружиною, дорослими сином та дочкою у місті Макарові, неподалiк від Києва, в крихітній двокімнатній квартирі, яка розташована в напівпідвальному приміщенні. Її регулярно заливає каналізацією. В домі сирiсть і пліснява на стінах. Для ослабленого здоро’я композитора умови зовсiм не придатнi. Окрiм того, працювати разом з дружиною в Макарівській музичній школі, як раніше, і заробляти 200 гривень на місяць Віктор тепер не може. В один із голодних років він підрядився в колгоспі вантажити мішки з пшеницею (голова обіцяв по бартеру заплатити борошном). Композитор пiдірвався і ушкодив хребет... За виконання своїх творів він грошей не отримує — такі реалії нашого життя. Тому приїхати до Києва на концерт — свій або колег — для нього проблема. Іноді невирішувана: дорога далека і квитки дорогі. «Якби не президентська стипендія 350 гривень, — говорить Віктор, — не знаю, як би я жив». Проте долі не вдалося озлобити його, примусити зрадити собі. Степурко продовжує писати музику, яка бентежить серця слухачів.
