…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Магія простих речей

Ляльки-мотанки, Домовик, Мавка та інші персонажі фольклору заповнили «Сакральний простір» житомирського художника Юрія Камишного
20 березня, 2009 - 00:00

Київський музей Івана Гончара за підтримки міжнародної громадської організації «Земляцтво житомирян» у рамках Року ініціатив представили новий творчий проект під назвою «Сакральний простір». Ця виставка знайомить публіку з красою та колоритом народної культури. Експозиція складається з традиційних українських ляльок-мотанок, виконаних київською майстринею декоративно-прикладного мистецтва Валентиною Бердник-Соколовською, та живописних полотен пензля відомого житомирського художника Юрія Камишного.

Кожна людина має свій особливий сакральний простір, без якого вона не може існувати. Це стан внутрішньої гармонії, що наповнює життя сенсом, а душу любов’ю. Як часто ми забуваємо про це в суєті повсякденного життя. А гармонія твориться просто — спогадом про тепло батьківського дому, дотиком до природи, етносу, що оспівує красу рідного краю.

Саме до такого знайомства і запрошує Музей Івана Гончара. Виставка занурює глядача в атмосферу фольклорного духу, відкриває символічний зв’язок поколінь, підкреслюючи один із ключових моментів традиційної української культури. Адже в давнину іграшка, зокрема лялька, була не просто розвагою, але й магічним предметом, оберегом. Таку ляльку кожна мати виготовляла для дочки власноруч, використовуючи виключно натуральні матеріали, без застосування яких-небудь інструментів. Мотанка вважалася духом прадавнього пращура, що вона передавала досвід минулого покоління новому поколінню. У кожному селянському будинку створювалися мотанки, і кожна з них мала своє призначення. Така іграшка втілювала животворящі сили: родючість ниви, плодючість худоби. В будинку на видному місці ставилася баба-берегиня, охоронниця домівки. З традиційною українською лялькою пов’язано чимало обрядів і народних свят. У давнину, наприклад, коли врожай зібрали з полів, на посиденьках дівчата майстрували ляльки-мотанки у подарунок на народне свято Пилипівку або ляльки-кубушки (їх дарували до Різдва, зичачи, щоб гроші водилися). Кожна майстриня прагнула зробити іграшку несхожою на інших і такою, щоб у ній не було негативу й агресії. За традицією в таких ляльок не було обличчя. Його замінював хрест, викладений із кольорових ниток або стрічок, у якому горизонтальна лінія символізувала жіноче начало, а вертикальна — чоловіче, продовження роду. Вважалося, що, маючи обличчя, лялька отримувала душу і втрачала свою таємничість і магію. Будь-яка дівчинка знала, що це не просто лялька, а ритуальний оберіг. Такі й мотанки Валентини Бердник-Скоринської. Як розповіла «Дню» дочка художниці Громовиця Бердник, ідейний натхненник і організатор виставки, «ляльки виконані з дотриманням усіх давніх обрядів і ритуалів. Це не просто художні твори, але й сакральні обереги. Кожна має своє ім’я та символічне призначення. В експозиції мамині ляльки доповнені картинами Юрія Камишного. Виставка «Сакральний простір» — українська хатина як символ цього самого простору й лялька-мотанка — як його оберіг».

Полотна Ю. Камишного — символічні образи, що допомагають глядачу здійснити таємничий ритуал повернення душі до джерел генетичної пам’яті. У художника приголомшлива уява. Він створює картини, на яких передано красу українського Полісся, а його камерні натюрморти створюють атмосферу казкового сюжету, в якому живуть герої давніх народних переказів. Практично в усіх картинах Камишного живе який-небудь маленький казковий персонаж — Домовик, Мавка, Вітер або Лісовик, що причаївся за старим пнем.

Юрій — один із тих яскравих і колоритних художників, у творчості яких самобутньо розкривається національна українська тема. Наприклад, в одній роботі можна побачити жабу, що потрапила у глечик із молоком, а в інші — кілька дерев із людськими обличчями або крихітну ящірку, яка причаїлася в букеті польових квітів, або кумедного Домовика в українських шароварах, що намагається залізти у вікно... Художник зізнається, що любить писати старі хати. Він відверто милується квітучими деревами та похиленими хвіртками з іржавими скобами, старими прядками, лопатами й серпами — всім тим, що споконвіку становило побут українського селянина, передаючи на своїх полотнах магію простих речей, які нас оточують.

Світлана ГОЛОВКО, «День»
Газета: 
Рубрика: