Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.
Андрей Шептицький, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський

Маршрут №2. Харків — «Любов до трьох апельсинів»

«Театральний туризм» — «День» продовжує серію публікацій про найкращі вистави провідних українських театрів
22 січня, 2021 - 11:58
ФОТО НАДАНО «СХІД ОPERA»

Нагадаємо, ми розпочали з «МАРШРУТУ №1. СУМИ — ВИСТАВА «ПЕР ГЮНТ», див. «День», №№4-5. І от ще одна резонансна постановка — у Харкові є  вистава, яка суголосна самому місту. Щоб зрозуміти про що мова, треба не тільки приїхати до Харкова, «пірнути» в нього, але й  примудритися  співпасти з репертуаром «Схід Opera».

Нагадаємо, на початку грудня були названі переможці ІІІ Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «ГРА», (див. https://day. kyiv.ua/uk/article/kultura/svyato-u-foyye). «Любов до трьох апельсинів» Схід Opera — стала одним із переможців у номінації «За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу»

ХАРКІВ + ЛЮБОВ = ГРА

«Любов до трьох апельсинів» — алегорична опера-казка, опера-жарт, комічна опера Сергія Прокоф’єва за мотивами казки Карло Гоцці, поставлена в Схід Opera напрочуд вчасно: її прем’єра відбулася трохи більше, ніж за півроку до початку пандемічної епохи, а з нею депресії і загального смутку.

Зухвале оперне бешкетування, задумане і втілене режисером Арменом Калояном та диригентом-постановником Дмитром Морозовим — саме те, чого прагне афіша: абсолютного торжества театру, пародійної стихії, грайливого епатажу і масок, під якими ховаються впізнавані сучасники. Та ще й це «легко-веселе» творіння молодого Сергія Прокоф’єва — вперше поставлене на професійній сцені Харкова в рік 100-річчя від дня написання опери, якого нема  в репертуарі жодного з українських музичних театрів.

Дія  розгортається  ніби в трьох різноманітних площинах: артисти виходять в зал до глядачів, проходять крізь усі перипетії основною сценою та плетуть підступи на «другому» поверсі сценічних конструкцій-сходів. До речі, оцей «конструктивізм», як основний  стильовий образ вистави — дуже дотепно резонує з «образом» Харкова та його визитівкою — Держпромом (сценограф — Алія  Байтенова).

Як і має бути у справжній казці, всі візуальні знахідки вистави — трон з металевими «заводськими» трубами, апельсин у вигляді підводного батискафу «три в одному» з перископом, в який принцеси виглядають свого принца, фантастично-вигадливі костюми Алії  Байтенової, дотепні, з обігруванням апельсинів, з «подвійним дном» і чарівним підтекстом.

Навіть самий початок вистави, ще до підняття театральної завіси — битва ліриків, коміків і трагіків, — вирішена в дусі радянських маніфестацій чи сучасних протестних мітингів. Гасла, з якими масовка, одягнена у футболки з конструктивістським же логотипом Схід Opera, виходить до зали, — до болі знайомо відповідають українським реаліям: «Трагедія — в маси!», «Трагедія належить народові!», «Комедія — опіум для народу!» й навіть не потребують розшифровки, адже мають сьогодні абсолютно інші контекстні смисли.

Цікаво працює у своєму дебюті на оперній сцені — балетмейстер-постановник Олена Пуль, яка «заразила» харківський балет новою пластичною мовою і природно вписалася в ритми, розміри й синкопи прокоф’євської музики та режисерську трактовку. Навіть дивно, що хореограф до цього мала лише успішний шоу-телевізійний досвід, так органічно їй працюється в опері. Вона легко увійшла в стихію досить складної, експресивної музики, знайшла цілий набір танцювального інструментарію для балету, який майже ніколи не працював з contemporary dance.

Приємним оку і вуху драйвом відрізняються всі акторсько-вокальні партії. До кожного персонажу підібраний ключик, артисти явно кайфують від того, що роблять, дуетні й ансамблеві сцени перетворюються майже на парад атракціонів. Оперні співаки досить розкуті, грайливі, вловлюють і музичну, і фабульну іронію, намагаються вирішувати режисерські завдання легко і невимушено. Калоян  абсолютно вірно їх налаштував не тільки на дельартівську стилістику, але й на трендову  в часи створення опери мейєрхольдівську «біомеханіку». Тому у постановці сміливо працюють «тілом», залишаючись «в голосі» — форма тотожна змісту. Виходить справді смішно і є чим  дивувати сучасного різнокаліберного глядача.

В цій опері нема як таких традиційних великих гранд-виходів-арій, тож всі солісти-головні герої, — віддалися цьому трохи відчайдушному ансамблевому куражу і постановка заграла яскравими кольорами. Слід відмітити привабливу мецо-сопрано Аллу Позняк, спеціально запрошену на партію Принцеси Кларіче солістку Національної опери України, фактурного Сергія Крижненка-Короля, Олену Ширяєву-Фата Моргану та, безумовно, колоритного, гіперболізовано гротескового Андрія Калюжного в ролі Кухарки.

Єдине, чого трохи забракло — більшого режисерського ризику, який абсолютно доречний тут і до якого, як ми могли  пересвідчитися, трупа цілковито готова. Якщо б Армен Калоян, в якого є для цього увесь потенціал, пішов на цей ризик — вийшов би революційний оперно-театральний продукт, якого так не вистачає сучасному музичному театру. Постановку можна було б сміливо назвати блискавичною, як і саму оперу Прокоф’єва.

Проте, важливо, що Схід Opera  зробила ставку саме на цей музичний матеріал — складний по формі, жанру і стилістиці, зі всіма його прихованими «підводними каменями», дивацтвами, зашифрованими музичними цитатами і символами.  Адже, відомо, що 27-ми річний композитор намагався  таким дотепним твором висміяти оперні штампи, «котурність»  великої опери, її величну непорушність. Він, як досить молода на той час й ерудована людина, підійшов до цього вельми зухвало. Схід Opera, беручись за цю постановку і теж ризикуючи, демонструє, наскільки вона активно реформується і готова до найсміливіших експериментів, повалення засад «музейної нерухомості», в яких ще донедавна існував майже увесь український оперний світ.

До речі, вдала ідея взяти в репертуар цю прокоф’євську оперу належить головному диригенту-постановнику театру — Дмитру Морозову. Що теж свідчить про невпинні зміни в Харківській Опері. Оркестр під орудою цього диригента звучить зіграно, логічно, реагує на всі нюанси і штрихи, дотримується висхідного темпоритму, відповідає стилю, «чує» солістів-вокалістів. Словом, Морозов помічає і втілює за допомогою оркестру все важливе для сприйняття і розуміння симфонічної природи композитора. Музика опери настільки цікава й захоплююча, в ній настільки яскравий інструментально-звуковий та ритмічний малюнок, що невпинно дивуєшся винахідливості і сучасності Прокоф’єва та впевненій точності в інтерпретації партитури Морозовим.

Не помітити цей харківський прорив, як в музичному, так і театральному сенсі — неможливо.  Та й сама опера надзвичайно «пасує» півторамільйонному індустріальному Харкову з усім його конструктивістським бекграундом 1920-х-1930х.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА. Харків — Київ
Газета: 
Рубрика: