Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Майстриня інтелектуальної провокації

Творчий портрет провідної американської кінорежисерки Кетрін Бігелоу
11 січня, 2022 - 12:39
«ДИВНІ ДНІ» (1995)

Кетрін Бігелоу народилася 27 листопада 1951 р. у місті Сан-Карлос, Каліфорнія. Починала як художниця. Навчалася за програмою «Кіно» у Колумбійському університеті, займалася теорією кіна та критикою. Серед її професорів, зокрема, можна назвати Віто Аккончі і Сьюзен Зонтаг. Була одружена з Джеймсом Камероном з 1989 по 1991 роки; майбутній автор “Титаніка” виступив сценаристом її стрічки «Дивні дні».

Перший повнометражний фільм Кетрін «Без кохання» (1981) став також дебютом Віллема Дефо у головній ролі. Вже у своїй третій роботі «Майже повна пітьма» (1987) Бігелоу виявила вміння майстерно маніпулювати умовностями та жанрами кіно, поєднавши вампірський горор з психологічною драмою та лав-сторі. Наступні фільми – «Блакитна сталь», «На гребні хвилі» та «Дивні дні» принесли Кетрін і культовий статус, і славу самобутньої авторки. Вершини своєї кар'єри вона досягла у 2008 з воєнною драмою «Повелитель бурі». У 2010 Бігелоу була включена до списку найвпливовіших людей року в рейтингу Time 100.


Кетрін Бігелоу

Розповідаю про найвідоміші роботи режисерки.

«ДИВНІ ДНІ» (1995)

Дія цієї антиутопії розгортається в Лос-Анджелесі наприкінці 1999 року.

Головний герой – колишній поліцейський Ленні (Рейф Файнс), який продає нелегальні відео, що дозволяють користувачеві переживати спогади та фізичні відчуття їхніх авторів. Випадково він виявляється залученим до небезпечної ситуації, пов'язаної з убивством популярного репера. Не обходиться й без любовного трикутника – так само фатального.

Окрім ефектних акторських робіт, вражає візуальне наповнення картини. Лос-Анджелес майбутнього постає зловісним карнавалом на межі тотального вибуху. У місті панує хаос, дика суміш погрому та шоу; сцени заворушень перегукуються з хронікою лос-анджелеського повстання 1992 року, спогади про який на момент створення фільму були ще дуже свіжі. Якщо немає жодних меж, а все життя напоказ, то домінуючою силою стає бажання. Кожна секунда існування в цьому місті пронизана потоком найнеймовірніших утіх. Технологія не ушляхетнює людину, але випускає звіра: вулиці переповнені насильством, уми – цинізмом, секс – жорстокістю, музика – агресією. Звукова доріжка варта окремої згадки: щільна, ідеально ритмічно збудована, з несуперечливими поєднаннями опери, шумів, хард-кора, стрільби, панк-року, джазу, техно і навіть шотландських волинок. Достовірності надає і те, що Джульєтт Льюїс, яка виконує роль Фейт, панк-співачки й колишньої подруги Ленні, всі свої вокальні номери написала та виконала особисто з крайнім ступенем переконливості.

Альтернативою цієї какофонії розкладання могла стати релігія. Згадок про вищу силу дійсно вистачає, це один із наскрізних мотивів. Ім'я Фейт (Faith) у перекладі означає «віра». Один із героїв, ренегат Макс, перед тим, як скоїти вбивство, згадує, що згідно зі статистикою, «бог» - друге слово з тих, яке люди говорять перед смертю; перше - "чорт". По радіо точаться невимушені розмови: «У якому часовому поясі живе Бог? - Я буду молитися за вас". І тощо й тощо. У фільмі, перенасиченому тілесною фізикою, для метафізики залишається місце лише у зловісних дотепах та бульварно-панічних пророцтвах; релігію зведено до реквізиту.

Інакше не могло і бути, адже це, варто повторити – карнавал, і для нього Бігелоу знаходить дуже точну естетику. Зникнення будь-яких рамок, повалення ієрархій – перша і головна властивість постмодернізму, стилю, що панував у 1990-ті роки, цілком побудованого на цитатах і запозиченнях; та й як ще може підбивати підсумки людство, що збирається померти від власних бажань? Як наслідок, фільм перенасичений ремінісценціями, алюзіями та відсилками до культурних, політичних та історичних реалій; на одній арені граються нацисти й ґеї, в хмарах конфетті катаються танки і бігають солдати, а зірка репу Джеріко Ван – на анахронічному радянському Уазику безглуздого жовтого кольору, на мітингу згадують про фільм «Титанік» (який Джеймс Кемерон тоді ще тільки знімав), Неро – назва фірми програмного забезпечення, на моніторах нічного клубу миготять класичні голлівудські фільми, а на стіні красується потрет Мао. Ряд можна продовжувати. Істерія людства відбивається в істерії культури.

Чужі спогади як наркотик, зловісні перформанси, безконтрольне насильство – цей світ видається приреченим. Але Бігелоу все-таки показує шлях порятунку: достатньо залишатися людьми навіть за таких обставин.

«Дивні дні» отримали визнання як зразок нуар-фантастики, а Бігелоу стала першою жінкою, яка отримала премію науково-фантастичного кіна «Сатурн» за найкращу режисуру.

"К-19" (2002)

Фільм базується на реальних подіях. 4 липня 1961 р., під час загострення Холодної війни, радянська атомна субмарина АПЛ К-19 зазнала аварії біля берегів Норвегії. Загалом загинуло 8 людей.

Тут головними героями показані командир АПЛ Олексій Востриков (Харрісон Форд) та старпом Михайло Полєнін (Ліам Нісон). Другий попереджає, що K-19 до експлуатації не готова, проте керівництво СРСР хоче будь-що продемонструвати США, що у нього є засоби відплати у ймовірному обміні ядерними ударами.

На цьому Бігелоу і будує конфлікт: живі люди проти радянської авральщини. До фільму були претензії щодо побутових деталей, але в основному режисерка точна: молоді хлопці втрачають своє життя лише тому, що купці владолюбних стариганів у Політбюро захотілося пограти м'язами. У клаустрофобічних інтер'єрах (для зйомок використовувалася реальна радянська субмарина К-77) розігрується трагедія самопожертви та героїзму – так і не визнаного кремлівським режимом.

Ветерани реальної К-19 високо оцінили фільм і, зокрема, гру Харрісона Форда.

«Повелитель бури» (2008)

Бачимо на екрані будні патруля саперів у Іраку. Командир підрозділу гине на початку, тож на зміну йому присилають сержанта Вілла Джеймса (Джеремі Реннер). Його пригоди, стосунки з однополчанами й складають сюжет, увінчаний позірним гепі-ендом. Здавалося б, нічого особливого. А втім, картина спричинила вкрай гострі суперечки серед глядачів і критиків. «Повелителя бурі» (оригінальна назва The Hurt Locker) звинувачували в неточному зображенні війни, у невідповідності традиціям антивоєнного кіна і навіть у пропаганді на користь американської армії.

Бігелоу творить багатопланове аудіовізуальне середовище, в якому герої могли б існувати максимально органічно. Звідси на перший погляд зовсім необов’язкові, як для мейнстрімного кіна, акценти: облізлі коти кульгають по захаращених узбіччях, людина з телевізором на плечі зникає за рогом посеред гнітючої тиші — ось-ось може гримнути вибух; вихор пилу проноситься дорогою за спинами закляклих в очікуванні снайперського пострілу вояків, повітряний змій ширяє у небі після вибуху, і ще погляди місцевих, десятки поглядів з-за рогу, з-за фіранок, з мінаретів, з балконів, з тротуарів — уважні, викличні, похмурі, рідко — цікаві, а щоб дружні — то ніколи; чужа для героїв країна.

Стилізація під репортаж — прийом з того ж ряду достовірності; адже бачимо війну через фронтову зйомку: ручна камера, зернисте зображення, різкий монтаж — це саме оптика активного спостереження і водночас погляд людини, втягненої в небезпечну ситуацію.

Окремо варто сказати про саундтрек. Об’ємне звукове полотно побудоване на різких контрастах: тягуча електронна музика, часом напружена, часом тужлива, чудово підкреслює емоційне забарвлення того чи іншого епізоду. Де-не-де фонограма проривається жорстким і оглушливим роком, шуми різного ступеня інтенсивності ще додають напруги; здригаєшся не від вибухів, а від звичайних побутових звуків, наприклад від падіння котрогось предмету.

Відповідність конкретним реаліям, за великим рахунком, для фільму Бігелоу не має значення. «Повелитель…» зачислений до історії кіна як етапний серед стрічок іракської тематики. Але The Hurt Locker — не військовий і навіть не антивоєнний фільм у традиційному сенсі. То екзистенційна драма, котра в останніх епізодах підноситься до притчі.

Адже подібність до Іраку потрібна у загальних рисах, лише заради впізнаваності сучасним глядачем. Так само будь-який драматург — якщо не йдеться про умовний театр — розгортає дію в декораціях сучасної йому епохи. З другого боку, війна є ідеальним смислоутворюючим мотивом, бо саме на війні будь-яка людина — байдуже, на чиєму боці — мусить постійно вибирати між життям і смертю.

Несуча вісь, рушій драматургії фільму (сценарист Марк Боул) — це так само проблема вибору одразу в двох площинах. Правильний вибір — то щоденна робота і повсякчасний ризик сапера. Є і глибший пласт: сутнісний вибір головного героя. Сапер від Бога, сержант Вілл Джеймс знешкоджує найскладніші пастки. Він спочатку виглядає таким собі типовим ковбоєм, класичним «хорошим хлопцем» — аж занадто хорошим. Але це не стандартно голівудський вибір між добром і злом, навіть не гонитва за адреналіном (у цьому сенсі епіграф до фільму «війна — це наркотик» може ввести в оману), то радше амбівалентність героїв Альбера Камю. Вілл кожного разу лізе в саме пекло, бо тільки тоді почувається живим. Мирне існування його відштовхує, він не знає, що робити у цій травоїдній дійсності. І тому, зрештою, знов одягає важкий спецкостюм, і знов до кінця патрулювання — 365 днів.

Замкнений час на екрані означає також і замкнений простір. Герой вертається у таку саму ситуацію, з якої починав.

«Hurt locker» перекладається як «скриня болю». Ідіома, що означає період невідворотного фізичного або емоційного болю. Також це є місце, куди потрапляє той, кому випало бути побитим або відчути біль.

На сленгу американських саперів у «hurt locker» потрапляють сапери, що підірвалися.

Час Вілла безвихідно замкнений, так само як і його простір.

Скриня болю — туди ув’язнив себе герой. Скриня завбільшки з життя.

З цим фільмом Бігелоу стала першою жінкою, яка отримала «Оскар», премії Гільдії режисерів Америки та BAFTA за найкращу режисуру.

«Тридцять хвилин по півночі» (2012)

Оригінальна назва картини - Zero Dark Thirty, військовий термін, що означає 00:30 ночі - час, коли ліквідували Бен Ладен.

Сюжет зосереджено на багаторічній операції ЦРУ з ліквідації терориста №1. Оперативниця Майя (Джесіка Честейн) прибуває на Близький Схід у 2003 році. Вона одержима ідеєю знайти всіх, хто причетний до атаки на Нью-Йорк. Незабаром вона виходить на слід основного кур'єра Бен Ладена на ім'я Абу Ахмед, однак виникають нові перешкоди, нитки розслідування обриваються.

Фільм починається максимально шокуючим чином: чорний екран та за кадром – реальні переговори служби порятунку 11 вересня 2001 року. Пошук бен Ладена фільму постає як брудна, кривава робота. Насильство зростає і у зовнішньому світі – дедалі більш криваві теракти струшують і Близький Схід, і Європу, гинуть колеги Майї.

По суті фільм - неявна деконструкція естетики «бондіани». У центрі сюжету – сильна жінка, але вона діє разом з командою, добро перемагає завдяки в першу чергу доскипливій інтелектуальній роботі, але бруднити руки все одно доводиться. Умовний гепі-енд з ліквідацією “цілі №1” оплачений дорогою ціною і не дає відчуття щастя. Прототипом героїні Джессіки Честейн, для якої ця роль стала однією з найкращих у кар’єрі, є реальна співробітниця ЦРУ, ім'я якої не розкривається. За участь в операції вона була удостоєна найважливішої військової заслуги США.

Як і розраховувала Бігелоу, відразу після анонсу проєкту на знімальну групу обрушився шквал критики. Одним з перших свою думку висловив член палати представників США Пітер Кінг, який поставив запитання: «Чи була допущена Бігелоу до секретних документів?» Режисерка була лаконічною: «Без коментарів». А втім, сценарист Марк Боал зізнався, що більшість фільму заснована на власних дослідженнях. Пізніше опоненти президента Обами заявляли, що його співробітники його адміністрації особисто передали творцям картини секретні дані.

Пентагону фільм здався настільки достовірним, що Міністерство оборони США навіть провело спеціальне розслідування з метою з'ясувати, хто відкрив усі секрети полювання на бен Ладена Бігелоу. Зрештою з'ясувалося, що засекречену інформацію видав найближчий помічник міністра оборони США Леона Панетти зі спеціальних операцій та обмежених конфліктів Майкл Віккерс.

Незважаючи на неоднозначну реакцію, фільм отримав 5 номінацій на «Оскар», а Джессіка Честейн – «Золотий глобус» за найкращу жіночу роль.

«Детройт» (2017)

В останньому на сьогодні повнометражному фільмі йдеться про бунт у Детройті влітку 1967 та інцидент у мотелі «Алжир». Тоді в ніч з 25 на 26 липня прямо в мотелі трьох афроамериканців було вбито, а двоє білих жінок і семеро чорношкірих чоловіків зазнали насильства з боку поліції та Національної гвардії.

Бігелоу починає з передумов тих подій: в пролозі-мультфільму показані причини расової та соціальної нерівності в Детройті, потім уже з живими акторами – спалах заворушень, що поширилися на все місто. Найбільш драматична й страшна частина – сцени в мотелі. Режисерка у всіх подробицях показує, що відбувається, коли люди, покликані забезпечувати правопорядок, вирішують, то вони вищі за закон і можуть коїти що хочуть. Соціальна драма переходить у дуже напружений і навіть моторошний трилер.

Як і деякі попередні роботи Бігелоу, «Детройт» розколов громадську думку, але все ж таки переважають позитивні відгуки. Один з рецензентів так відгукнувся про фільм: "Детройт - це набагато більше, ніж ліберальне виття проти ескалації токсичного расизму в Америці".

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: