Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Метафізичні організми

Скульптура Євгена Дерев’янка
23 січня, 2003 - 00:00

* * *

Заради справедливостi варто відзначити, що проникливий шанувальник творчості Євгена Дерев’янка міг би запідозрити щось уже давно — при тому, що суто зовнішньо нинішні створіння скульптора не схожі ні на що подібне, що їм передувало. Однак схильність до того, що прийнято називати змішаними або складними техніками (а зараз ще частіше — техніками авторськими) у Євгена Дерев’янка спостерігалася завжди. Поєднання в одному об’ємі, в одному образі різних фактур, а нерідко й абсолютно різних матеріалів — дерева, каменю, металу — завжди було важливою частиною його індивідуального почерку. При цьому органічного злиття всієї цієї різноманітності, гармонії між податливим і твердим, матовим і до блиску гладким, здається, зовсім і не було потрібно — саме у такому конфліктному, часом майже агресивному поєднанні протилежностей і полягала одна з найважливіших якостей нового твору.

* * *

Техніка, в якій виконано нові роботи Євгена Дерев’янка, — хіба що авторська. Найбільш значні (у відсотковому, так би мовити, відношенні) її складові — левкас і колаж, причому левкасом, за відсутністю кращого терміну, доводиться називати і, наприклад, імітацію наскельних малюнків — таких собі «танцюючих чоловічків», що виникають несподівано на поверхні, прямо-таки перенасиченій фактурними і навіть колористичними ефектами; що ж до колажу, то йдеться в тому числі й про металеві кубики зі сліпучо відполірованими гранями або, наприклад, про скляні лінзочки, вдавлені в «тіло» створюваної роботи — незбагненного, абсурдного, але по- своєму логічного і страшенно життєздатного «організму».

Створення «організмів» проводиться Євгеном Дерев’янком — у буквальному розумінні — у двох протилежних напрямах — і всередину, і зовні. З одного боку, відбувається безперервне «нарощування» тканини, що створює, залежно від задуму, то щось тонке, крихке, що нагадує коралові гілочки, то, навпаки, щось могутнє і вузлувате. Може здатися, що це скульптурне зростання — процес безперервний, кінець якого визначається тільки вольовим зусиллям самого скульптора — його «Все». Насправді об’єкти, попри всю їх незвичність і — як висновок — уявну аморфність мають чіткі й безумовні просторові межі. Досягнувши їх, вони стають завершеними.

Однак Євген Дерев’янко не тільки нарощує об’єм своїх витворів, але й вилучає його. Щоправда, не можна не визнати, що вилучає він набагато менше, ніж додає. Вилучення здійснюється в основному у левкасі, коли нижній живописний шар повинен проступити — і прочитатися — крізь верхній. Що ж до порожнин, які роблять деякі скульптури Євгена Дерев’янка схожими на гігантських радіолярій, то вони — первісно передбачені та мають певне призначення, наприклад, у них може розміщуватися джерело світла, що також бере участь в остаточному моделюванні твору.



* * *

Залишається, ймовірно, найскладніше, але й найбільш захопливе — те, що визначається старим і дещо банальним, хоч і точним терміном — ідея. При цьому у даному випадку старий, як світ, розподіл між ідеєю і темою (тобто сюжетом), здається, нарешті сходить нанівець. В іншому випадку, темою може вважатися хіба що суто формальний опис того чи іншого організму — його, так би мовити, зовнішньої біології. Іншими словами, тут (хоч і вельми відносно) може допомогти репродукція. З ідеєю ж усе набагато складніше. Справа в тому, що роботи, подібні останній серії Євгена Дерев’янка, суто інтуїтивні. Вони інтуїтивні, якщо можна так висловитися, первісно — оскільки приходять до свого втілювача вже як щось цільне і, отже, закрите. Це, безумовно, не означає, що їх не можна «перекласти» будь-якою іншою мовою, крім скульптурної — якою їх уже, власне, і перекладено. Просто бачення у них смислу — справа дуже суб’єктивна, мабуть, навіть індивідуальна. Назви (а нові роботи Євгена Дерев’янка мають назви) справі не допоможуть, оскільки, попри всю свою яскравість, є досить обтічними. З певною часткою ризику можна припустити, що у новоявлених організмах можна з однаковою ймовірністю виявити і філософські безодні, і пустоту (перше, безумовно, більш приємне — як для глядача, так і для скульптури).

* * *

Ну а розшифрування всіх цих закодованих в органіку-обманку послань — непочатий край роботи. І тоді — «Коло Хроноса», що обертається навколо своєї осі, виявиться і двовимірним всесвітом (який знає про третій вимір не більше, ніж ми про четвертий), і пласкою Землею, на якій жили до Новітнього Часу, і нагадуванням про пісочний годинник, що нескінченно обертається (кимось обертається) навколо своєї осі. А «Генетичний код» об’єднає у собі всі мислимі начала — від злакового зародка, що здригнувся у проростанні, до зорі мистецтва — зворушливо суєтного у своїх претензіях, але при цьому — незмінно загадкового.

Оксана ЛАМОНОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments