ПОЦІЛУНОК У III ТИСЯЧОЛІТТІ
Це знакові роботи, прискіпливо відібрані відомим київським художником Олександром Міловзіровим серед інших, створених за роки свого творчого життя. Кожна з них не тільки розкриває зміст цілого тематичного напряму його творчості — «Екологія», «Пам’ять», «Комунікація», а й розповідає багато цікавого про самого митця, якого в мистецькому світі вважають майже легендою.
Одна з подарованих робіт — керамічна композиція «Знаки — засоби комунікації» — енергетично потужний і філософський твір. Ідея її створення виникла в часи, коли інформаційний простір почав розширюватися за допомогою інтернету і заполонив думки та розум переважної більшості людей. Ніби всупереч цьому руху Олександр Міловзоров висловив свою точку зору, закарбовану в глині.
«Не треба забувати, що основа — це знак, буква», — пояснює автор і зізнається, що в цій композиції є знаки, які він придумав сам. А є такі, що можна знайти на гербах видатних українців — Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.
«П’єдестал» — ще одна робота майстра, що спонукає до роздумів. Це невелика керамічна скульптура, яка нагадує зріз землі, в якій простежуються культурні шари людської діяльності. «Всі постаменти монументів побудовані на кістках... Це як, приміром, Петербург, побудований на кістках українських селян», — коротко коментує свій задум митець.
Дві фігури в керамічних протигазах — одна з ранніх композицій Олександра Петровича. Вона виконана настільки реалістично, що з’являється відчуття, ніби протигази справжні і навіть уже добре зношені. Спочатку розглядати їх навіть весело, але потім стає зрозумілим той глибокий і драматичний зміст, закладений в його назві — «Поцілунок у ІІІ тисячолітті, або «Вибачте, нащадки». Ця композиція створена ще у 1985 році, але з часом її актуальність тільки підсилюється. «Якщо люди і надалі так будуть ставитися до екології, то справді прийдеться цілуватися у протигазах», — наголошує художник.
ПОРТРЕТ ЗІ СМІТТЄВОГО БАКА
Особливо колоритними серед дарів є 12 графічних робіт із серії «Золоті сторінки українського фольклору». В їх основу покладені українські народні пісні й картинки в інтерпретації та світосприйнятті самого Міловзорова. Знайомі персонажі — Козак Мамай, Чорт, Смерть, Солоха, Богородиця ніби грають свої маленькі вистави, зміст яких вкладається в кілька рядків, як от: «Ховайсь, Петро з Одаркою — біжить баба з качалкою» або «Сусіди моляться, щоб у кума рідного корова здохла. Гуляють люди, рвуть чуби. В різдвяну ніч летить Солоха».
Для своїх творів, кожен із яких навертає глядача до внутрішнього діалогу з автором, митець використовує не тільки традиційні матеріали — глину, метал, скло, дерево, якими володіє віртуозно, а навіть звичайний брухт. Приміром, рельєф «Портрет» зроблений із кришки сміттєвого бака.
«Я тоді працював на порцеляновому заводі в Житомирській області», — згадує художник. — По дорозі на роботу знайшов алюмінієву кришку від сміттєвого бака. Я її взяв, трохи прим’яв (хоча вона і так була добре зім’ята) і зробив з неї гіпсову форму, а потім — чотири порцелянові блюда. Оригінал розрізав і вийшов цей рельєф».
ФОРМА, ПЛАСТИКА, ЕМОЦІЯ
Загалом, усі роботи, подаровані музею, дуже «міловзорівські, стверджує Світлана Чорнобородова — дружина художника, мистецтвознавець. «Його мова — лаконічна та емоційна. Для нього головними є тільки форма, пластика, емоція. Сашині роботи енергетично дуже потужні, особливо «Знаки — засоби комунікації. Вважайте, що це його автопортрет. Адже він дуже сильна і духовна людина.
Але разом з тим Саша і безпосередній, як дитина. Безкінечно простий у високому значенні цього слова і дуже чесний, правдивий. Ніколи не скаже «добре», якщо йому не подобається, ніколи не скривить душею, і стосовно себе в першу чергу», — ділиться думками дружина митця.
З музеєм, якому дісталися «міловзорівські» дари, Олександра Петровича пов’язують давні, теплі стосунки. Крім 30 робіт, які вже зберігаються в музейній колекції, малюнки Міловзорова органічно доповнюють постійну експозицію, що розповідає про народне вбрання українців кінця XIX — початку XX століття. Співробітники музею розповідають, що одного разу художник приніс цілу купу своїх акварелей — може знадобляться. Коли ж вони стали в нагоді, теж були подаровані музею.
Митець запевняє, що це не останній «транш» подарунків. Адже попри поважний вік, Олександр Петрович багато працює. У найближчих планах художника — виставка в Празі «101 композиція». А в перспективі — «Шевченкіана-2», яка має розкрити тему «Кохані жінки Тараса», або «Шевченкові музи».
ОМРІЯНА ШЕВЧЕНКІАНА
Над шевченківською темою Олександр Міловзоров працює давно. Ще у далекому 1980-му для відкриття станції метрополітену «Тарас Шевченко» він зробив барельєф Кобзаря. Хоча у творчому задумі митця поряд з поетом мали бути і його вірші. Як згадує нині художник, відібрати ідеологічно витримані вірші Тараса Шевченка мали в Інституті літератури імені Тараса Григоровича. На це пішло б десь пів року, а об’єкт потрібно було здати в певні терміни, адже сам Брежнєв мав бути присутній на події. Тож обійшлися без віршів. Але Міловзорову вдалося відстояти образ молодого Шевченка (нині цією темою захоплюється молодь). У радянські часи така ідея просто шокувала партійних функціонерів, і був план замінити образ поета на більш солідного, але його, на щастя, не було втілено.

Була ще одна — сумна історія із «Шевченкіаною»-1.
«2004 року на основі ескізів я почав працювати на тему графічної шевченкіани», — згадує автор. — Один симпатичний англієць, бізнесмен, навідався до «Галереї — 36», йому сподобалися мої роботи і він запропонував експонувати їх в Англії. Звісно, я погодився, я завжди пристаю на цікаві пропозиції. Все було чудово, виставка відбулася, на відкритті грав оркестр».
А далі, як у гостросюжетному кінофільмі: за рік англієць раптово пішов із життя, а його нащадки не повернули картини власнику. Тож 30 графічних робіт, як жартома каже автор, загинули в «степах Великої Британії». До слова, гумор, іронія і гротеск — незмінні супутники Олександра Міловзорова і в житті, і в творчості.
КИЇВ — ПОСТІЙНА ЕКСПОЗИЦІЯ
Для тих, хто не встиг подивитися виставкову експозицію подарунків, хочеться нагадати, що Київ — це постійно діюча експозиція робіт майстра. Закінчивши у 1968 році Ленінградське вище художньо-промислове училище імені Мухіної, молодий художник повернувся до рідного міста, щоб творити сучасне мистецтво і наповнювати його красою, чим він і займається десятиліття поспіль.
У 90-х роках він розпочав відродження українського мистецтва кування.
Далеко не всі кияни знають, що оформлення інтер’єрів Національної філармонії України, Національної дитячої бібліотеки, ресторану «Дубки», станцій метро «Тараса Шевченка» та «Республіканський стадіон» — це роботи Олександра Міловзорова. Освітлювальна металева арматура для Посольства Болгарії та Будинку-музею Тараса Шевченка у Києві — це теж справа його рук.

«За замовлення в Будинку Тараса ніхто не хотів братися», — згадує нині Олександр Петрович. — Адже не кожен художник, графік або скульптор може виконати таку роботу, пов’язану зі світильниками та люстрами. А мене цьому навчили. Ось уже 45 років пройшло, світильники у Будинку Шевченка горять...».
Олександра Міловзорова вважають також зачинателем скульптурної кераміки в Києві, адже він не тільки творив сам, але згуртовував і підтримував однодумців. Започаткував дві відомі в Києві галереї — «Триптих» і «Галерею 36» на Андріївському узвозі, навколо яких вирувало справжнє творче життя.
Нині в «Триптих» художник майже не навідується, бо до неї вже не має жодного стосунку — у часи «дикого капіталізму» його змусили віддати улюблене «дітище». Але попри ці обставини, митець вважає себе людиною щасливої долі, адже все, чого він прагнув — стати художником, збулося. Плани на майбутнє у нього звичайні, житейські: старий будинок, що дістався від батька, перебудувати та опалення поміняти. А в наступному році — закінчити омріяну «Шевченкіану».







