Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Містерія ХХ століття

25 січня, 2001 - 00:00

IV. МІСТЕРІЯ ФАШИЗМУ

Здекларувавши, що «серед різних видів мистецтв, за допомогою яких здійснюється вплив на маси, перше місце належить пропаганді...», Геббельс заходився відроджувати видовища інквізиції і 10 травня 1933 року на території майже всіх німецьких університетів відбулось перше у Німеччині спалення студентами книжок єврейських та комуністичних авторів, заборонених Гітлером. У вогнищах палали твори Томаса та Генріха Маннів, Бертольта Брехта, Франца Кафки, Еріха Марiї Ремарка, Стефана та Арнольда Цвейга, Ліона Фейхтвангера, Ептона Сінклера, Генріха Гейне, Зігмунда Фрейда, Карла Маркса — «понад 100 центнерів книг і журналів», як сказано було в облікових документах. Щоправда, знайшлося чимало несвідомих бібліотечних працівників, які намагалися приховати книжки, списки яких були вже відомі. Усі вони були покарані. Значно більше свідомості виявили професори університетів, міністр освіти та інші представники цвіту нації. Тож не дивно, що у Німеччині різко скоротилася кількість студентів — від 130 тисяч у 1933 році до 70 тисяч у 1938 році. Було зруйновано понад 620 пам’ятників культури, спалено дві третини книжок iз тих, що зберігалися у бібліотеках.

Саме керованому Геббельсом Міністерству пропаганди належала й ідея заснування 50 щорічних національних премій у галузі літератури і встановлення літературних стандартів. Спеціальні інструкції наказували літераторам працювати в чотирьох жанрах: «фронтова проза» — покликана оспівувати фронтове братство і романтизм військового часу; «партійна література» — відбивають нацистський світогляд; «патріотична проза» — перейнята національним колоритом, з акцентом на німецький фольклор, містичну незбагненність німецького духу, націоналізм і народництво; «етнологічна (расова) проза» — звеличування нордичної раси, її традицій і внеску у світову цивілізацію, біологічної переваги арійців над іншими «неповноцінними» народами.

Саме Геббельсові належала й концепція пропагандистської системи Німеччини, згідно з якою по всій країні мусили влаштовуватися моторизовані паради, мітинги, щовечірні бесіди, на яких найбільш впливові місцеві керівники пояснювали рядовим членам ідеї партії і «втоптувати» гасла в мізки новонавернених: «Адольф Гітлер — це перемога!», «В усьому винуваті євреї!», «Танки важливіші за оперні театри» і т. ін. Саме Геббельсові належала й техніка «пропаганди паніки», котра після приходу Гітлера до влади поєдналася із «пропагандою пошепки». Створюючи атмосферу таємничості, 13 квітня 1940 року Геббельс дав розпорядження, за яким «для засилки брехливих повідомлень ніколи не використовувати офіційний апарат, інформаційні агентства і т. д.», оскільки «джерело брехні мусить бути замаскованим».

Саме Геббельс, як достеменний «містагог», у квітні 1945 року, порадив Гітлерові залишитися в Берліні у фюрербункері і, якщо буде потрібно, зустріти там сліпучі містичні «Сутінки богів». Тільки у такий спосiб, переконував Геббельс, може зберегтися легенда про великого Гітлера. Наляканий можливістю бути посадженим голим у циркову клітку, фюрер погодився.

Основні засади нової містерії були закладені 1925 року у першому томі святого письма нацизму — «Майн кампф» Гітлера, де викладено, по суті, вже реально існуючі принципи містерійного промивання мізків: «Психологічно, — писав Гітлер, — широкі маси залежать від сили і безкомпромісності. Подібно до жінки, якій від природи не надто властиве абстрактне мислення, але котра підвладна чуттєвій спразі за силою, маси готові схилитися перед сильною особою і дістати надійний душевний спокій не завдяки ліберальним теоріям, що пропонують їм право вибору, але завдяки такій доктрині, яка не допускає вибору. Маса майже ніколи не має уявлення про те, як, що і кого обирати. Єдине, що сприймають маси, — сила і брутальність, яким вони зрештою й підкоряються. Тому найперша умова, якої слід дотримуватись у будь- якій пропаганді, — це систематичне, хоча й однобічне висвітлення проблеми. Пропаганда не повинна об’єктивно досліджувати правду... вона мусить представляти лише той єдиний її аспект, який корисний твоєму табору. Для повного успіху пропаганда повинна сполучати у собі принципи спрощення й повторів, зводитись до мінімуму засобів і безупинного повторення їх... Не має значення, сміються вони з нас або лають, вважають нас бовдурами або злочинцями, головне, щоб вони нас помітили... Перше завдання пропаганди — завоювання людей для організації, перше завдання організації — завоювання людей для пропаганди... За допомогою вмілого і тривалого застосування пропаганди можна переконати народ в тому, що небо це пекло, і навпаки, найубогіше життя представити як рай».

Повіривши, що пекло — це небо, 1933 року німці обрали Гітлера, не без впливу якого невдовзі у Німеччині народилися й нові свята.

Усі партійні з’їзди NSDAP у Німеччині відбувалися у Нюрнбергу у першій декаді вересня, тривали близько тижня і хоча й не впливали на генеральну лінію NSDAP, являли собою найзначнішу акцію зі спрямованих на демонстрацію одностайності. Кожному з’їзду давали різні назви: у 1933 р. — «З’їзд перемоги», у 1934 р. — «З’їзд рейху», у 1935 р. — «З’їзд волі», у 1936 р. — «З’їзд честі», у 1937 р. — «З’їзд праці». Останнім був «З’їзд Великої Німеччини» — у 1938 році. А запланований на 1939 р. «З’їзд Миру» не відбувся.

Для проведення з’їздів у Нюрнбергу спеціально побудували декілька стадіонів, де відбувалися самі з’їзди і приурочені видовища. В загальній схемі з’їздівського церемоніалу особливе місце відводилось фюреру та його найближчому оточенню. Сильне враження справляли світлові ефекти — смолоскипи, направлені у небо промені прожекторів, що створювали контури готичного собору. Масштаб їх був надзвичайним — у них брали участь сотні тисяч людей, а потім ці урочисті маніфестації до нескінченності дублювалися засобами радіо та кіно (особливо, коли мова йшла про будь-який виступ Гітлера). Ухилення від явки на мітинг або як мінімум — відсутність вивішеного прапорця у дні згаданих річниць або особливо урочистих подій обов’язково фіксувалось уповноваженим партії за місцем проживання і могло привести до того, що винний брався на облік як «політично неблагонадійний», що спричиняло різні наслідки — від відміни чергового підвищення по службі або звільнення з роботи до арешту і суду. Ті ж неприємності чекали на людей, які не бажали жертвувати кошти на такі нескінченні кампанії як «Програми зимової допомоги» та «Дні національної солідарності».

Що ж до традиційних форм театру, з ними відбулися істотні зміни у період приходу до влади фашистів. Все почалося з того, що всесвітньо відомі режисери, не витримавши «конкуренції» з Гітлером, залишили театри — з Державного театру пішов Леопольд Єснер, залишили країну Ервін Піскатор, Макс Рейнгардт, Бертольд Брехт. Але це не засмучувало нацистів — адже у будь-якій країні завжди знайдеться купка негідників, готових підтримувати будь-яку владу. Так популярними стали драматурги Ханс Йост, Генрих Церкаулен, Фрідрих Бетге, Ервін Гвідо Кольбенхайєр, Еберхард Вольфганг Мьоллер та багато інших.

Гітлер, як відомо, вважав себе знавцем мистецтва і філософії, шанувальником Ніцше, Вагнера і реалізму кінця попереднього століття. Тож невдовзі після приходу до влади смак цього недоучки став панівним у державі. «Я ніколи не пропускав постановки «Мейстерзінгера» з ансамблем Берлінської державної опери під управлінням Фуртвенглера з нагоди відкриття з’їздів, — згадував пізніше Альберт Шпеєр. — Тисячі представників партійної верхівки отримували запрошення й квитки, але вони, очевидно, віддавали перевагу зборові інформації про якість нюрнберзького пива і франкського вина. При цьому кожен, мабуть, сподівався на те, що інший виконає свій партійний обов’язок і відсидить усю оперу. У ті часи вже існувала легенда про те, що партійна верхівка буцімто цікавиться музикою. Проте насправді її представники були неотесаними, індиферентними типами, для яких класична музика мала таке ж значення, як мистецтво і література взагалі. Сам Гітлер, нібито закоханий у музику, з 1933 року з’являвся у Берлінській філармонії лише у рідких офіційних випадках. Усе це робить зрозумілим, що на виставі «Мейстерзінгера» 1933 року в Нюрнберзькій опері зала була майже порожньою, коли в урядовій ложі з’явився Гітлер. Він наказав вислати наряди із завданням привести до опери найвищих партійних функціонерів з їхніх квартир, з пивних і ресторанів, але заповнити залу все одно не вдалося. Тому з 1935 року партійну масу замінили цивільною публікою, котру примусили купувати квитки за великі гроші. Лише таким чином вдалося досягти необхідної акторам «атмосфери» і оплесків, яких вимагав Гітлер».

Не дивлячись на «деякі обмеження», художники вели активний творчий пошук і до кінця 1933 року постав національний різновид містерії — «тінгшпіль» (від Thinge — щорічні німецькі асамблеї) — пропагандистський театр просто неба, вистави якого здійснювалися в природних декораціях, на схилах пагорбів або серед древніх руїн. Сценарії тінгшпілів за участю батальйонів «Гітлерюгенду» включали військові паради, поганські ораторії, демонстрації мистецтва верхової їзди і циркові видовища; особлива увага у символіці жанру приділялася поганським віруванням.

Прикметна, у зв’язку зі становленням фашистської містерії, і театральність поведінки самих її вождів. Так, приміром, пишучи про дуче Муссоліні, біограф постійно вживає словосполучення «дешева театральщина», «театральний жест», «йому потрібний безупинний ряд «театральних ефектів», щоб підтримувати у світі постійний стан занепокоєння», «для його бенефісу була зрежисована спеціальна театральна сцена: одинадцять разів натреновані депутати піднімалися з місць, висловлюючи гучне схвалення», «військові заводи, як і багато чого іншого, часто являли собою не більш ніж театральні декорації і могли бути побудовані просто так, для статистики. Ніякого виробництва від них не очікували». «Італія, казав диктатор, це величезний театральний майданчик і її лідери повинні служити оркестром, що забезпечує його контакт із народом». Частково секрет його успіху полягав у властивому Муссоліні зневажливому ставленні до мас, які так легко обдурити і підкорити собі. Він сприймав народ наче дітей, котрим потрібно допомагати, але в той же час поправляти і карати — «вони дурні, брудні, не вміють працювати і задовольняються дешевими кінофільмами». Однак він був радий відкриттю, що отара — він дуже любив уживати саме це слово — із вдячністю приймає нерівність і муштру замість рівності і свободи. Якщо їм дати хліба і видовищ, вони цілком зможуть обійтися і без ідей, за винятком тих, що хто-небудь придумає спеціально для них. «Юрба не повинна прагнути знати, вона повинна вірити; вона повинна підкорятися і приймати потрібну форму».

Олександр КЛЕКОВКІН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ