Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

Між Києвом і Одесою

Режисер Іван Уривський про, те, як тримати себе у формі, пророчі вистави і втрати у постпандемічний період
10 червня, 2020 - 09:47
ФОТО НАДАНО ОДЕСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМЕНІ В. ВАСИЛЬКА

Іван Уривський, головний режисер Одеського українського театру ім. В.Василька — цього року був серед володарів Корони «Дня». Також, серед лауреатів «Київської Пекторалі-2019» в номінації «За кращу камерну виставу» з «Лимерівною» у Національному театрі імені Івана Франка. В цій же номінації ця вистава увійшла до лонг-листа всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА». Сьогодні Уривський, як і увесь театральний люд із послабленням карантину, поринув із головою у репетиційний процес — живе між Києвом і Одесою. Ми ж — в очікуванні повернення в до карантинний режим із надією побачити  резонансні одеські і львівські вистави Уривського на гастролях в Києві. Наразі, пропонуємо вашій увазі розмову з одним із наймолодших головних  режисерів українського театру.

«ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ І  БУТИ ГОТОВИМИ ДО РІЗНОГО РОЗВИТКУ ПОДІЙ»

— Іване, які думки вас найчастіше роз’їдали під час карантину у самоізоляції?

—   Чесно кажучи, думав, що цей період буде навіть дещо важчий, але театр, дотримуючись відповідних норм і правил, наповнюється людьми і помалу все оживає. Зараз триває робота (в рамках послаблення карантинних норм), іноді навіть активніше ніж до карантину — люди дійсно скучили за театром! Звісно, що буде далі і коли репертуарні вистави зможуть зустрітися з глядачем наразі сказати складно, напевно це і лякає. Над цим думають усі театри Європи — невідомість тривожить. Але треба працювати і  бути готовими до різного розвитку подій у наші непевні часи.

— Майже п’ять років ви живете і працюєте в Одесі. Часто це колоритне місто намагається якось вас поламати чи відштовхнути — на енергетичному, творчому, кар’єрному рівнях?

—   Одеса — велике, магнетичне, гарне історичне місце, тут приємно жити і працювати, але інколи буває, — місто бентежить. Не можу сказати, що тут, на півдні України, аж занадто вирує театральне життя. Воно, звісно, є, але могло би бути і динамічніше. Насправді, я не прожив чистих 5 років в Одесі, тому що періодично ставлю вистави і в Києві, і у Львові, це інколи дає можливість сумувати за Одесою, за нашим Українським театром, до якого сьогодні є велика увага і глядачів, і фахівців. У цьому      — величезна заслуга всього нашого творчого колективу.

— У період послаблення карантину, що ви робите у театрі і що вдалося зробити?

—    У даний час працюємо над репертуарними виставами, оновлюємо їх, вводимо нових акторів. Мені здається, це корисний час, щоб тримати себе у формі і отримувати хоч якусь дозу живого театру, відчувати себе у творчому робочому процесі.

«ТАКИЙ ЧАС І ТАКІ ОБСТАВИНИ»

— Яка доля вистави «Підступність і кохання»? Цікавість до вистави надзвичайна. Дехто називає її майже пророчою...

—       Поки що ця вистава «заморожена», і коли вона знову з’явиться на сцені саме зараз дуже складно говорити. Такий час і такі обставини... Історія цієї вистави доволі непроста: зіграна тільки прем’єра в грудні. Мені і театру приємно, що її згадують, до неї подумки повертаються різні люди. Знаєте, у кожної вистави є свій шлях, своя доля, і якщо вже судилося колись зіграти лише один раз — може бути, і така її доля, і в цьому теж є щось театрально-містичне. Театр — дивне місце, в ньому часто трапляються дивні історії, але в подробиці я би зараз не хотів вдаватися. Можливо, з часом повернусь до цієї назви, п’єса Шиллера доволі складна і об’ємна її можна робити і два, і три рази — з різними рішеннями. Трагедія Шиллера буде актуальною ще дуже і дуже довго. Це велика класика, перший ряд.

— Київський Національний  театр ім. І.Франка анонсував у свій ювілейний 100й сезон вашу постановку «Трамвай Бажання», однієї з головних п’єс ХХ століття. Якою ви бачите свою героїню, Бланш Дюбуа, саме сьогодні, хто вона зараз — «біла ворона» чи просто чергова жертва чоловічого свавілля?

—   Бланш Дюбуа — макро— і мікрокосм. Не скажу, що зараз можу миттєво розгадати цю фатальну жінку з п’єси Теннессі Вільямса. Тому, напевно, треба робити саму виставу і вже у процесі роботи, з певною актрисою прийде усвідомлення таємниці Бланш Дюбуа, яку намагалися розгадати у різні часи режисери і актриси в різних театрах світу. Трактувань історії Бланш може бути чимало, але для мене важливо правильно відчути, які люди її оточують і, в яке середовище вона потрапить вже у нашій сценічний версії. Тобто якими поруч із Бланш будуть — Стенлі, Стелла, Мітч, і як сама героїня зможе через кожного з них розкритися, як вона буде впливати на кожного. Насправді, цікаве запитання — хто тут жертва: вона чи вони?

— Як ви відреагували на флешмоб у соцмережах стосовно насилля в українському театрі?

—    Насилля — тоді, коли тебе примушують робити щось насильно. Я особисто не зустрічався з такими історіями в українських театрах (там, де ставив), тому мені  і складно про це говорити...Тим часом, насилля — це дійсно є проблемю у світі. До цієї проблеми треба привертати увагу і боротися з цим.

— Пройшов певний час від дня прем’єри «Камінного господаря» у Театрі на Подолі, яка викликала жваве обговорення. Чи відчули глядачі і критики ваші творчі наміри?

—     Інколи я програю цю виставу у себе в думках, сподіваючись, що незабаром вона повернеться на сцену, як і всі інші вистави. «Камінний господар» тільки-но почав розігруватися, набирати обертів, але доведеться чекати.  Вистава викликала різні цікаві думки і судження, по різному була прочитана різними рецензентами. Це якраз і важливо для мене, бо тут річ не у тому, хто і на скільки вгадав наш задум. Круто, що вистава дає можливість різних трактувань для глядача й іноді, навіть, дуже неочікуваних. Хтось читає виставу очима Донни Анни (Даша Малахова), хтось — крізь призму Дон Жуана (В’ячеслав Довженко), для декого ця історія прочитана очима Дона Гонзаго (Роман Халаімов). Ми ж намагались не атакувати глядача і не нав’язувати йому нічого, а щиро розповісти історію, яку самі відчули у цій загадковій  п’єсі.

— У період самоізоляції мали час переглянули багато онлайн-вистав?

— Чесно скажу, майже не дивився онлайн. Колись раніше, ще в університеті, я вже «наївся» переглядами записів вистав і якось мене вже не дуже тягне дивитися онлаин, але різні шматочки дивився. Поки для мене серед найкращого — запис вистави «Дядя Ваня» Рімаса Тумінаса з Сергієм Маковецьким.

«ГАРНІ АКТОРИ ЗАВЖДИ ЗМІНЮЮТЬ РЕЖИСЕРА, ВПЛИВАЮТЬ НА ЙОГО ЗАДУМ, СВІТОГЛЯД»

— На вашу думку, які втрати можливі в українському театрі  у постпандемічний період?

—    Не знаю, можливо втрата часу, певний збитий ритм театрального життя, а ще — невідомість та зміна планів багатьох театрів — багато що доведеться сильно корегувати.

— З якими українськими театрами  хотіли б попрацювати у найближчому майбутньому?

—     Я зараз не думаю про це. Мені і так пощастило працювати с потужними акторами в різних театрах України. Але це розумієш тільки в роботі, що це саме той  актор, з яким ти і мріяв працювати. Тому не хочу загадували і сподіваюсь, що попереду зустрічі з цікавими акторами на різних сценах різних театрів, і не тільки України, але й інших країн.  Гарні актори завжди змінюють режисера, впливають на його задум, світогляд, змушують думати по-іншому, акумулюють навколо себе творчу продуктивну енергію, а це надзвичайно важливо для створення вистави.

— Цікаво, а шукаєте натхнення, коли за вікнами дощ, на вулиці карантин, а на душі іноді — чорні кішки?

— Натхнення — дивне слово для мене. Так, напевно, є якась енергія, що приходить не очікувано, хочеться швидко творити і в голову лізуть різні ідеї. Але часто те все іде від оточення, від людей, з якими спілкуєшся, від вулиць, якими ходиш, від музики, яку слухаєш. Напевно, це складно пояснити...

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА
Газета: 
Рубрика: