Цю аксіому точно ілюструє Міжнародний арт-фестиваль
Катерина СТУКАЛОВА
З моменту своєї появи 1996 року Арт-фестиваль явно претендував
на епохальну роль у розвитку сучасного українського мистецтва. Крім ярмарку
галерей, який є єдиною незмінною його складовою, в програму Арт-фестивалю
входять різні спеціальні проекти — тематичні виставки, презентації, конференція
мистецтвознавців.
У перший рік існування фестивалю саме спеціальними експозиціями було
охоплено справді вражаючий спектр мистецтва — від українського авангарду
початку ХХ століття до радикальних течій нашого часу. Тому практично всі
критики і глядачі визнали головне дітище Асоціації арт-галерей України
найзначнішою подією художнього сезону. Нарікання галеристів на те, що вони
заплатили непомірні результатові гроші за виставкові майданчики, скарги
журналістів на погане інформаційне забезпечення і, нарешті, обурення художників,
у яких організатори забрали роботи, вручивши натомість порожні конверти,
потонули в хорі захоплених голосів. Безперечним було одне — масштаб події
явно перевершував усі раніше помічені в художньому житті Києва явища, і
судити переможців ніхто не збирався.
Таке ж визнання здобув і другий Арт-фестиваль (1997), хоча розмах його
був значно скромніший. Усі спеціальні проекти справляли враження зроблених
нашвидкуруч і задля галочки. Дедалі більше чулося скарг галеристів на те,
що вони не отримали того, чого хотіли, і вже наступного разу точно не братимуть
участі. Дифірамби цього разу співали радше за інерцією. Однак, враховуючи
цілковиту відсутність конкуренції, практично всі торішні учасники не відмовилися
від того, аби знову розшукати нечувані для наших убогих галерей кошти для
оплати виставкового боксу та сторінок у каталозі. Багато галеристів пояснювали
свою участь у фестивалі доволі відверто: мовляв, прекрасно знаю, що нічого
не продам і грошей не поверну, але каталог є каталог, він товстий і красивий,
не бути в ньому означає показати, що тебе начебто й не існує.
У прес-релізах, розданих на нинішньому фестивалі, не було плану розташування
галерей на поверхах Українського дому, зате фігурувала таблиця, з якої
можна було дізнатися, як неухильно збільшується рік у рік кількість учасників.
Зокрема, зарубіжних, яких замість 4 у 1996 році стало 14 в нинішньому (мені
стільки налічити не вдалося, але, напевно, організаторам видніше). І хоча
така статистика дуже скидається на радянське зведення про збільшення поголів’я
худоби вдвічі (була одна корова, стало дві), не можна не визнати, що оптимізм
організаторів не безпідставний. Бо хоч як чортихаються галеристи, але ж
щороку несуть покірно свої випрошені у спонсора або нелегко зароблені грошенята
Асоціації арт-галереї. Вони не мають іншого вибору, як людина, яка вирішила
купити черевики в країні, де взуття виробляє лише одна фабрика та й імпорт
заборонений. Якщо в Москві кількість арт-ярмарків уже наближається до п’яти,
і в нелегкій конкурентній боротьбі (бо за логікою речей їх не треба так
багато) вони зі шкури пнуться, аби надати галеристові більше послуг за
менші гроші, то у нас Асоціація арт-галерей без проблем підім’яла під себе
Київський художній ярмарок, що з’явився за два роки до неї, просто призначивши
собі те саме місце і час проведення і раніше розіславши запрошення галереям.
І її не можна за це засуджувати. Ринок є ринок, і з «агресивною маркетинговою
політикою» треба, хочеш ти того чи ні, рахуватися.
Досі йшлося про долю галерей у контексті Міжнародного арт-фестивалю.
А якщо повернутися до спеціальних проектів, то тут ситуація двозначна.
З одного боку, Арт-фестиваль ініціює проведення масштабних виставок, що
дають уявлення про українське мистецтво різних періодів і різних регіонів,
і забезпечує їм рекламу вже самим фактом включення їх до своєї програми.
А з іншого боку, наявні ті самі відверті спроби монополізації — наприклад,
саме в рамках фестивалю презентувався каталог, виданий Асоціацією арт-галерей,
«Мистецтво України ХХ століття» — дуже масивна, надто немодно оформлена
і не дуже об’єктивно складена книга. У будь-якій цивілізованій країні видання
такого каталогу мало б стати прерогативою або держави, або Національного
музею. Однак наша держава стурбована практичними проблемами, а в Національному
музеї з вологих стін на підлогу обсипається штукатурка. Отож тут монополізувати
ситуацію ще легше, ніж у випадку з галереями.
Однак треба все-таки зважитися сказати й найгіркішу правду: монополізувати
арт-ринок Асоціації арт-галерей дозволяє передусім відсутність конкуренції.
Хоч би як там було, а впродовж трьох років провести такий захід, та ще
точно в строк, та ще з публікацією товстих каталогів — хто ще здатний на
таке в Україні? Тому, попри весь мій скептицизм, коли мене вкотре спитають,
яку подію художнього життя року я назву наймасштабнішою, я повторю свою
позаторішню і торішню відповідь: «Міжнародний арт-фестиваль».
