Юрій АНДРУХОВИЧ, «День»
Атмосфера тісного притирання і взаємного притягання — відштовхування
на презентації збірки «Поїздки за місто» в московській елітарній книгарні
«Shakespeare & C°», яку я почав було описувати минулого разу, робилася
дедалі непролазнішою, хоч по-своєму принадливою. Саме в таких обставинах
починаєш нарешті бачити слова якнайглибше: вони самі розкривають свою етимологію:
«тусуватися». Простір інтимності танув на очах, і вже не лишалось іншого
виходу, окрім зближення. У сенсі дослівному, фізичному.
Герої вечора — вони ж герої неофіційного російського мистецтва минулої
епохи — шукали іншого зближення: розуміння. Презентована ними книжка «Поїздки
за місто» стала для них унікальним шансом продовжити себе в часі. Друга
половина сімдесятих, коли вони починали, — то час «перед відео». Це так
само час передбуржуазійний, передплюралістичний, час, коли не йшлося про
престижні зали (найчастіше не йшлося про зали взагалі), про отримання грантів
а чи стипендій із Заходу. Зафіксувати мистецьку акцію у словах залишалося
для художників мало не єдиним шансом. Докладний перелік обставин, параметрів
та учасників дійства, своєрідна технічна документація, безумовно, стала
літературною пам’яткою на кількох сотнях книжкових сторінок. Пам’яткою
— так, але що стосовно майбутнього?
Розмова між художниками та публікою зводилася загалом до одного й того
ж: чи не вважаєте ви себе минулим? Відтак насувалося два питання — про
предтеч (тут виникали обереути) та послідовників. Від останніх група «Колективні
дії» відхрещувалась й аж ніяк не погоджувалась визнавати своїми, наприклад,
суперрадикальних Бреннера чи Кулика з їхніми черговими «спаленнями Рафаеля»
(тепер уже Малевича).
Драму старших поколінь російських нонконформістів, напевно, найрізкіше
окреслив Анатолій Осмоловський, кажучи про їхню політичну двозначність.
Адже західна «авангардна традиція», на яку вони так чи інакше орієнтувались,
завжди мала ліву політичну спрямованість. Натомість російський мистецький
андерграунд, налаштований опозиційно щодо «влади рад», об’єктивно тягнувся
до західної буржуазної демократії. Осмоловський вбачає крах сучасної російської
арт-системи в тому, що вона мала «невірну ідеологічну орієнтацію». Дух
радикального мистецтва — в його лівизні, в лівій заангажованості митця.
Зігравши на користь капіталізму в Росії, московські концептуалісти виявилися
зрадниками не тільки на рівні феноменальному. Їхні молодші колеги заперечують
це «угодовство» і проголошують виснажливу і, можливо, безнадійну війну
з капіталізмом.
«Восени 93-го року, коли було розстріляно Білий дім, я перестав прагнути
бути людиною і вирішив стати собакою», — коментував свої акції через тиждень
після того у Стокгольмі вже згадуваний Олег Кулик. У межах свого проекту
він часто буває на Заході, кусаючи ноги жінкам та поліцейським. Таким чином
веде боротьбу з капіталізмом на його споконвічних територіях.
Слухаючи його, я згадав, як щоразу в Москві, їдучи автобусом до найближчої
станції метро «Щукінської», бачив велетенські червоні літери на білій стіні
посеред пустиря: «Помни павших в октябре». Я не думаю, що йшлося про сімнадцятий
рік.
Попри вгачені в Москву мільярди доларів, марок, рублів, попри телебачення,
пресу, шоу-бізнес, європейський імідж державних мужів, попри скло, бетон,
автомобілі, казино і банки, попри всі колективні дії старих концептуалістів,
вона у своїх ірраціональних глибинах залишається червоною, переможеною,
спраглою реваншу. 91-го року я був свідком того, як деморосівські камікадзе
кидалися тілами на міліцейські машини, аби запобігти розгону проєльцинської
демонстрації. Нині вже зрозуміло, що йшлося тоді не про «загальнолюдські
ідеали». Справа в потребі бунту, у виплеску підсвідомого, в метафізичних
колапсах і комплексах. Нинішні камікадзе (ті самі) спрямовують свій порив
проти нинішньої міліції (тієї самої) незалежно від того, на варті яких
«ідеалів» (демократичних?!) її поставлено.
Я присвячую так багато уваги політиці, тому що цього вимагає тема. Москва
— одне з найполітичніших міст світу. Саме тут політика робиться — з усіма
можливими наслідками. Той самий А. Осмоловський у своєму часописі «Радек»
пропонує несподіваний погляд на сучасний російський уряд. За його версією,
ця структура складається з істот трьох головних типів: інопланетян, зомбі
та роботів. Є, щоправда, четвертий — вампіри, але це представники мас-медіа.
Щодо перших трьох, то нинішній прем’єр Кирієнко виглядає безсумнівним роботом,
кілька років тому змонтованим на одній з міжпланетних станцій. Через це
про нього так мало знають, адже раніше його просто не було. Єльцин являє
собою стовідсоткового зомбі. Керівну ж і спрямовуючу силу — інопланетян
— репрезентує, звичайно ж, Березовський.
Як будувати стосунки з інопланетянами, роботами й зомбі — проблема,
вочевидь, не моя, а наших політиків. Тут є над чим поламати голови. З успіхами
в цій справі, як знаємо, поки що не дуже.
Із цієї нагоди — один дипломатичний відступ. Незважаючи на офіційні
визнання, угоди, «стратегічне партнерство» тощо, достовірні джерела свідчать,
що після третьої чарки на товариських коктейлях московські емзеесівці в
очі кажуть своїм українським колегам: «Нікуди вам від нас не подітися.
Повернетеся назад». Хоча мало там які перспективи можуть вималюватися після
третьої чарки!
Особисто мене цікавить інше. Присутність поруч із ними велетенського
організму з його — попри всі прогностичні оцінки скептиків — і далі несамовито
об’ємним культурним простором. Як означити щодо цього простору себе, нас?
Дивитися й далі загіпнотизовано, як це робить три чверті нашої незрозумілої
спільноти? Відвернутися геть від Москви, як інша її чверть — четверта?
Чи щось таке серединне, на кшталт «і чужого не цурайтесь, і свого навчайтесь»?
Героєві моєї «Московіади» Оттові фон Ф. 91-го року, здається, було значно
простіше. Його шлях провадив у незалежне майбутнє, він легко дозволяв собі
зневажати цей материк, прощаючись із ним назавжди. Щодо мене, то я за останні
роки встиг набути невідомого йому досвіду. Мені не вдалося пройти цього
разу його маршрутом — можливо, це той випадок, коли прагнеш ступити двічі
в ту саму каналізацію?
Я був там неповні чотири дні. Мені залишалося втішатись афоризмом відомого
французького маркіза, котрий «мало побачив, зате багато вгадав». Я вгадав
наявність великої кризи, якусь велику зупинку. Незважаючи на «розквіт».
Але розквіт, кажуть, і є ознакою кризи.
Схоже на те, що найвидатніше в російській культурі вже відбулося, звершилося
ще тоді, за імперії, упродовж її золотих та срібних часів, у традиційній
системі координат, коли добро було добром, а зло злом. Усвідомити себе
в новій ситуації російська культура, здається, ще не може. (Наша також
не може, але по-іншому). Залишається «підбивати підсумки», повертатися
до завершеного, компенсувати героям учорашніх десятиліть брак суспільної
уваги та матеріальної опіки. Лишається актуальною месіансько-глобалістична
претензія на Все-світність (не конче політичну) — це для Росії шанс, у
цій претензії вона є собою, без неї вона приречена, і ми повинні бути свідомі
цього.
P. S. Останнього дня вдарив огидний холодний дощ, я змушений
був рятуватися майже втечею, принаймні у фіналі нагадуючи собі свого колишнього
героя. Наша південність у порівнянні з ними є все-таки недооціненим благом,
думав я. Незважаючи на результати виборів, у Києві таки буде вже достатньо
зелено, із чого випливає й безліч інших можливостей. Зрештою, навіть наша
млява шизофренія — то не найгірша форма переживання світу.
Залишалося ще подякувати Москві та її мешканцям за цей несподіваний
напад патріотизму.
