ЛЮДИ І РЕЧІ
Може, фашисти були гуманнішими?
Варвара ЖЛУКТЕНКО
Ніхто не знає, скільки художніх та історичних цінностей приречені на загибель у підвалах українських музеїв
Про вивезені під час Другої світової війни до Німеччини художні цінності вперше голосно заговорили під час "перебудови". Проблема реституцій з новою силою актуалізувалась після розпаду СРСР. Кожна з нових суверенних держав проголошувала одним з головних завдань своєї культурної та зовнішньої політики повернення вивезених цінностей. Однак і в повоєнні часи чимало художніх цінностей повернулося до пограбованих фашистами музеїв. Щоправда, доля багатьох з них настільки смутна, що часом береш гріх на душу, думаючи: "Краще б не повертали". Адже багато що з поверненого втрачене вже в Україні. Так, може статися, що не один з предметів мистецтва, що вважаються за зниклі в Німеччині, вкривається курявою в забутті в запасниках якогось українського музею. Історія, розказана нижче, цілком може повторитися.
1948 року в підвал музею Українського образотворчого мистецтва внесли кілька ящиків, поставили під сходами і зачинили за ними двері на... 47 років. У цих ящиках знаходилася колекція кераміки академіка Миколи Біляшивського. Точніше, те, що від неї залишилося.
На початку Другої світової війни працівники цього музею підготували колекцію до евакуації. Але ні відвезти, ні сховати не встигли. Гітлерівці вивезли її до Німеччини. У Дрездені деякі предмети було розпаковано - очевидно, німці укомплектовували партії предметів мистецтва для своїх музеїв. Після цього упакували до одного ящику гутне скло, кахлі, глиняні іграшки. У результаті все це перетворилося на черепки. Розбилася вщент багаторічна праця життя Миколи Біляшивського.
На початку сторіччя він їздив Україною, збираючи вироби українського декоративно-прикладного мистецтва - килими, рушники, гутне стекло. Але особливою любов'ю вченого була кераміка - археологічна й сучасна. Кожна річ у колекції була унікальна, кожна миска мала своє "обличчя" й свій "характер".
1995 року доля начебто посміхнулась спадщині Біляшивського. Завідуючий відділом декоративно-прикладного мистецтва Центру реставрації та експертизи Києво-Печерської лаври Олександр Загребельний, реставруючи один з експонатів музею Українського образотворчого мистецтва, потрапив до того підвалу. Температура в приміщенні становила нуль градусів, вологість - за дев'яносто відсотків. Під сходами, якими стікала вода, стояли, присипані гнилою деревиною й уривками зотлілих газет, коробки з колекцією Біляшивського. Олександр Загребельний забрав їх до реставраційної майстерні, попередньо вичистивши й перебравши. Тепер на столах і на підлозі його майстерні лежали, кажучи мовою реставраторів, у фрагментах, а просто кажучи розбиті на 20, а те й 60 шматочків кожний, півтори тисячі придатних до реставрації предметів гончарного мистецтва. А ще - гутне скло, кахлі. За два роки роботи реставратори відновили 200 предметів. Тим часом, при такому ступеневі пошкодження норма реставрації - 50 предметів на рік.
Фахівці Центру відмовилися від тонування, тобто не відновлювали розписного покриття пошкоджених місць, тому що ця копітка робота вимагає значного часу й коштів. А їх у реставраторів - обмаль. Від переміни вологості й температурного режиму в кераміці стали активно розмножуватися руйнівні бактерії. Через півроку-рік просто годі буде щось реставрувати. Кераміка перетвориться на порох. Необхідна консервація, яка зайняла б півтори-два роки, але коштів на неї в Центру вже немає. Приблизна сума витрат на необхідні для консервації матеріали, хімічні препарати і обладнання становить 10 тисяч гривень.
Реставратори шукають кошти. Можливо їм пощастить: у березні в Музеї українського образотворчого мистецтва має відбутися виїзна нарада керівників добродійних фондів, Центру реставрації і експертизи Києво-Печерської лаври, Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей для вироблення шляхів порятунку колекції Біляшивського.
Але скільки колекцій, подібних до цієї, вважаються такими, що пропали безвісті? Скільком з них загрожує загибель? Повернені після війни і забуті в музейних підвалах речі можна, безперечно, списати на нечисту совість колишньої влади. Але чим тоді відрізняється від неї влада сьогоднішня?
Ймовірно, серед німецьких, австрійських, швейцарських музейних працівників, вчених і політичних діячів знайдеться чимало людей, які, дізнавшись про долю колекції академіка Біляшивського й подібних до неї, ні за що не погодилися б повернути Україні колись вивезені з неї цінності. Можливо, багато хто з нас з болем в серці погодиться з цим. Адже "там" вони принаймні збережуться.
