Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

Музика любові й миру

У Львові відбувся марафон пам’яті Василя Сліпака
5 липня, 2017 - 18:05
ДМИТРО КАЦАЛ

Проект «Тихі дні любові і музика миру», присвячений оперному співакові й бійцю АТО, розпочався 29 червня — цього дня рік тому Василь Сліпак (позивний «Міф») загинув від кулі снайпера біля смт Луганське, що у Бахмутському районі Донецької області.

Марафон тривав три дні, і це невипадково — саме стільки разів соліст Паризької національної опери приїжджав у зону АТО. Нагадаємо, що Василь Сліпак 19 останніх років жив і працював у Франції. Коли в Україні розпочалася війна, спочатку був  волонтером, а згодом став бійцем «Правого сектора»... Кавалер ордена «За мужність» (посмертно), Герой України, кавалер ордена «Золота зірка» (посмертно).

Присвята «Міфу», котру готували Фундація Сліпака, Львівська філармонія і Хорова капела «Дударик», складалася з трьох частин — хорової, фортепіанної й оперної. Гасло марафону — слова німецького письменника Бертольда Ауербаха «Музика — єдина всесвітня мова, її не треба перекладати, нею душа говорить із душею».

Проект за участю вітчизняних і зарубіжних виконавців відбувався на кількох майданчиках: це були філармонія, Італійський (венеційський) дворик Історичного музею, Дзеркальна зала і подвір’я Палацу Потоцьких, Королівські палати Історичного музею, звичайно ж, школа № 46, де навчався Василь, Хорова капела «Дударик», вихованцем якої Василь був і співав у цьому колективі близько 15 років, також — Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, де Василя відспівували, і поле почесних поховань № 76 Личаківського кладовища, де 41-річний контртенор і учасник бойових дій на сході України знайшов останній спочинок. Вхід на всі заходи, крім двох концертів у філармонії, був вільний.

Три дні на честь Сліпака у Львові звучали духовні співи, також — композиції Верді, Гуно, Берліоза, Сен-Санса, Лисенка і Гальперіна... Звісно ж, не забули організатори проекту й про музику, яка була у репертуарі В. Сліпака І це зокрема — «Алкід» Бортнянського та «Карміна Бурана» Орфа.

У межах заходу відбулися допрем’єрний показ документального фільму «Міф» та круглий стіл «Василь Сліпак і українська діаспора: незіграна роль» за участю музикознавців, композиторів, музикантів, музейників, а також науковців кафедри філософії мистецтв Франкового університету.

Розпочався марафон літургією в гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла, закінчився — «Одою до радості» Бетховена у філармонії.

— Практично всі музиканти, до яких ми зверталися з пропозицію взяти участь у проекті, відразу ж дали «добро», — розповідає керівник Хорової капели «Дударик» Дмитро КАЦАЛ. — Оскільки ми визначилися з термінами проведення марафону ще рік тому, то це дозволило нам запросити  до Львова найкращих закордонних диригентів, вокалістів і піаністів...

«У «ДУДАРИКУ» ВАСИЛЬ НАВЧИВСЯ КУЛЬТУРИ, ЕСТЕТИКИ, РЕПЕРТУАРУ, МОВ І СВІТОГЛЯДУ»

Дмитре, дев’ятирічним Василь прийшов на прослуховування до «Дударика» — під опіку вашого батька — світлої пам’яті Миколи Кацала. І затримався на багато років. Чи правда, що саме у вашому колективі він відчув не тільки смак до співу, а й вирішив, що саме вокал буде його фахом? 

— Це відбувалося на наших очах... У Василя була специфічна будова обличчя, видовжена. Він у маму вдався. Якщо глянути на довжину шиї й фізіологічну будову обличчя, це бас. Ми й думали, що все відбуватиметься звично — поспіває трошки в альтах, перейде в тенори, а потім — у баси. Але не так сталося, як гадалося. Він довго засидівся в альтах і, маючи вже 18—19 років, залишався альтом. Коли Василь закінчив загальноосвітню школу, його батьки звернулися до мого батька з проханням посприяти. І Микола Кацал, трохи попрацювавши з Василем, передав його на науку до Марії Байко, отже, вона стала реально його трампліном у вокальній сфері. У «Дударику» Василь навчився культури, естетики, репертуару, мов і світогляду. Тобто став на патріотичні позиції й набув сталевого характеру, а відточувала його голос Марія Байко. У консерваторії був страшенний спротив — вони не знали, як можуть прийняти людину з голосом, котрого у них не прописано в жодній навчальній програмі. У них є сопрано, мецо-сопрано, тенор, бас, колоратура... А що таке контратенор?.. То є тільки в Англії та Італії. Тобто Василь рік чи два зможе поспівати в консерваторії тим голосом, а далі що? Тому ніхто особливо й не звертав уваги на те диво-обдарування. Але тими чи іншими зусиллями Василь заспівав вступні іспити, також був підготовлений нашими викладачами з інших дисциплін на вступ, і тому в консерваторії не було можливості Василеві для відмови.

За кордоном Сліпак прожив половину свого життя. Чи підтримували ви з ним зв’язок?

— Так, зв’язок підтримували. Зокрема, завдяки тому, що «Дударик» неодноразово їздив на виступи до Франції. І Василь виступав із нами як соліст. Також попередньо обговорювали з ним організаційні питання щодо гастролей «Дударика». А як у Василя були вакації, то він приїздив сюди.

Отже, виходить, що Василь із «Дудариком», звідки стартував, так і не розривав контактів...

— У жодному разі! Василя з багатьма «дудариками» пов’язували тривалі дружні стосунки. У нього було багато друзів дитинства. І я — один із них.

«ВІН ДОВКОЛА СЕБЕ ГУРТУВАВ ЛЮДЕЙ»

— У вашому колективі чемні й виховані хлопчики. Але це на концертах і в межах колективу, а хлопці — то є хлопці. Всяке трапляється...  Цікаво, яким Василь був поза «Дудариком»?

— Він прогресував. Із ним відбулася така зміна, як з голосом. Він з альта перетворився на баритона. І так само фізіологічно перетворився з хлопчика з вагою 50 кілограмів при зрості 190 на гіганта понад 100 кілограмів. Така зміна відбулася з ним 2002 року. Він якось дуже швидко став атлетом. І щоби досягнути цього, потрібно дуже багато над собою працювати. Так само паралельно змінювався і його характер. Він був реально спокійним, урівноваженим, людиною компанії, цікавим, веселим, дуже позитивним, але ніколи не був попереду — ніколи не був лідером. Щоби було зрозуміло, він ніколи не створював, як мовиться, футбольних команд, ніколи нікого не кликав грати — просто приєднувався. І тут ми зрозуміли, що це — зовсім інший Василь. Він довкола себе гуртував людей, і це вже були якісь відповідальні речі. У Франції достатньо спокійна діаспора. Там «гравці» третього плану. І він у Парижі їх надихав своїм прикладом. Зокрема, Орест (старший брат Василя. — Т.К.) колись сказав мені: «Що далі, Дмитре, я спілкуюся з Василем, то більше він нагадує мені твого батька».

Тобто?

— Він став непробивним! А це означає, що у разі, як людина собі щось вирішила, усвідомивши, що її справа — свята, то її, цю людину, не зсунути з місця... То Василь поволеньки перетворився на таку безкомпромісну ідейну субстанцію. Приватне життя у Василя, звичайно, теж було. Але суспільна його робота була, власне, така. І він став центром музичної спільноти Франції — української... Тобто він запалював, гуртував, ініціював виходи (перший, другий, третій Майдани), ініціював поставки власним прикладом... Звичайно ж, у нього з’явився ресурс. Він став популярним, упізнаваним, на нього почали інакше дивитися — почали любити, за ним тяглися...  Отже, трансформація відбулася, і в правильному руслі.

«ЗБИРАВСЯ ПЕРЕЇЗДИТИ В УКРАЇНУ І «З КІНЦЯМИ» ЙТИ НА ВІЙНУ»

Можливо, знаєте, що спонукало Василя їхати в АТО? Ну, займався волонтерською роботою, то хай би і займався. Багато хто так робить. Але ж розривався між виступами у театрі й районом бойових дій, спеціально вишукуючи для цього час і можливості. Зрештою, кожного разу неабияк ризикував життям. І сталося те, що сталося...

— Я побоююся говорити про якісь точні речі, бо це пов’язано зі зброєю, кулею і смертю... Що його спонукало піти аж так близько до смерті?.. Ми листувалися. Востаннє — у грудні 2015-го. Знаю, що останнім часом він почав відсікати від себе все зайве — і в розмові з близькими людьми, і в естетиці, і в побуті... Він фактично випродав усе, бо збирався переїздити в Україну і «з кінцями» йти на війну. Мені здається, що в нього змінилася свідомість, бо він розумів, що біда точиться, війні немає кінця-краю. І мені здається, що він відчував, що там потрібен. Можливо, навіть — у ролі жертви. Чи людини, котра за собою щось і когось поведе. Але йому вже і волонтерства ставало замало.... Він і це пережив. Тобто людина трансформувалася, ви розумієте — куди...

— На підсумок, що би сказали про Василя?

— Насамперед, потрібно цінувати власне життя. Але якщо хтось відчує в собі внутрішній запит із підсвідомості — подібний чи близький до того, то нехай він, кожен один, ставить на це. А загалом мушу сказати, що він був дуже позитивним чоловіком. І від нього пахло добрим авантюризмом, світлом і добродушністю. Оце довкола нього відбувалося. Звісно, смерть — це дуже печально і фатально. Але аура доброти, доброзичливості й позитиву залишилася. І я при кожній згадці про Василя думаю, власне, про це.

P.S. Марафон — позаду. Попереду — Міжнародний конкурс оперних вокалістів імені Василя Сліпака, котрий ініціює Львівська філармонія. Дата проведення — грудень поточного року. Щодо проекту «Тихі дні любові і музика миру», то, за словами Дмитра Кацала, він буде щорічним. Платформа залишатиметься зітканою з музики — тиші, любові й миру. Можливо, із вкрапленнями художніх експозицій. «Зрештою, меж для розвитку немає», — підсумовує керівник «Дударика». І додає, що головне — найкращі диригенти, солісти, виконавці, як мовиться — з першої полиці. Бо і Василь Сліпак, і Львів на це заслуговують.

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів; фото Андрія КУБ’ЯКА і з архіву Дмитра КАЦАЛА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments