Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

"Мы затравлено мчимся на выстрел и не пробуем - через запрет"

27 січня, 1998 - 00:00

РІЧНИЦЯ

"Мы затравлено мчимся на выстрел и не пробуем - через запрет"

Позавчора минуло 60 років від дня народження Володимира Висоцького


Сергій ВАСИЛЬЄВ, "День"

Хтось дивовижно точно зазначив: у компаніях пісні Висоцького хором не співають. Мовчки й тяжко вслухатися в його несамовитий хрип із магнітофона - трапляється, а разом затягти "Чуть помедленнее, кони", "Двери настежь у вас, а душа взаперти" або хоча б "Сегодня я с большой охотою распоряжусь своей субботою" - не виходить. Це стогін, надсадне голосіння одинака. Осиротілого без зграї вожака. Зграю ж давно приручили, видресирували справно виконувати веління хазяїна, посадили на ланцюг і налили у жерстяну миску гарантованої щоденної рідкої юшки. Насниться, буває, твоя давно вкрадена, забута свобода, чесне полювання, запах лісу, а не скотного двору - заскиглиш або загарчиш грізно, або сумно завиєш...

Безпрецедентна, дійсно всенародна (без поділу на чини та стани, вік та грамотність) любов до Висоцького, шлейф домислів, пліток та легенд навколо його імені, міфологізація його справжніх або приписуваних йому вчинків - по суті, як не страшно це вимовляти, були схилянням поневоленої зграї перед товаришем, що не скорився батогу. Кращим від усіх - бо непокірним і відважним вирвався за заборонні "пятна красных флажков". Вільним.

Для інфантильної, заляканої, покірливої країни Висоцький поновив у правах абсолютно вихолощені пропагандою поняття громадянської гідності та мужності.

Власне, він-то по-справжньому й був єдиним чоловіком на скількись там десятків радянських мільйонів.

Після його смерті численні друзі та товариші по чарці, таємно сподіваючись, що світло його засліплюючої слави надасть значущості їхнім власним дріб'язковим фігурам і виправдає їхні власні гріхи та слабкості, ретельно омирщали, секуляризували постать поета, намагаючись подати його доступним і схожим на середньостатистичного "совгражданина" - корисливого, пихатого, егоїстичного, який втоплює боязнь і образи в склянці горілки. Висоцький це "посмертное суженье" і перетворення "отчаяньем сорванного голоса в приятный фальцет", до речі, передбачав задовго до того, як пам'ять про нього почав заливати потік нудотного єлею та фамільярної поблажливості. Задовго до того, як йому почали встановлювати потворні по-радянськи ж казенні монументи, як раніше героям космосу або партизанського руху.

Проте головним і дійсно кращим пам'ятником йому була і залишається вдячність тисяч людей, яким він давав надію пересилити страх, перетерпіти страждання, випрямити плечі й гордо, по-чоловічому, підняти голову. Знайти своє "я" в безсловесній, видресируваній до безликості зграї.

Не біда, що Висоцький стає менш популярним. Раніше його вилуджена горлянка та самовіддане серце волали від імені багатомільйонної німоти. Магнітофонна бобина із записом його несамовитих балад чудово компенсувала відсутність відваги та принципів у слухачів. Звичайно, він навіки залишиться у поетичних антологіях, кіноенциклопедіях та театральних монографіях, де згадуватимуть його безкомпромісного Гамлета або самовідданого Хлопушу, єретичного Дон Жуана або відчайдушного Глєба Жеглова. Проте краще б нам, нарешті, навчитися співати його пісні. Поодинці.

Фото Валерія ПЛОТНИКОВА

Газета: 
Рубрика: