Найбільше лихо, що його може заподіяти нам ворог, - це привчити наше серце до ненависті.
Франсуа де Ларошфуко, герцог, принц де Марсіяк, видатний французький письменник-мораліст

«Намагаюся спати без снів»

Розмова з найбільш скандальним вуличним художником Києва
30 липня, 2021 - 10:07

Коли вони з’явилися вперше, я не пам’ятаю — можливо, 4-5 років тому, але здається, що вони були завжди. Я ходжу повз них щодня. Жовтолиці, дещо здивовані банькаті суб’єкти. Черепи різних кольорів та розмірів. Обведені червоною фарбою прямокутні технічні отвори внизу ліхтарних стовпів з примальованими згори очима: здається, стовп на тебе кричить. Переповнені дрібними деталями й кольорами напівабстрактні візерунки, схожі на схеми якихось невідомих територій чи механізмів. Емоційні андроїди. Очі й губи Мони Лізи посеред рожевої панельної стіни. Людські силуети в повний зріст, інколи лякаюче подібні — наче приклеєна до стіни тінь. Чарівники в орнаментованих робах, у сяйві магічної могутності. Несподівані завислі у спокої Будди і ще більш несподівані Ісуси. Написи — наче коани, закляття проти рутини: «Что если госпредприятия — это предприятия Господа?», «Три слова — это два слова», «Нет бога кроме бога», «С неба звезды не срывать», «Тебе руки поотбивать надо», Feel the silence (англійська — «Відчуй тишу»), Spiritus Silentus Ubi Vult Spirat (латина — «Тихий дух дме, де хоче»), «Ворог завжди не спить. Ворог завжди поруч. Ворог кожну мить чекає на твій гнів».

І, звісно, довгоносики.

Вони в цій настінній навалі царюють, причому буквально — бо найчастіше увінчані коронами. Базовий образ один і той самий: безволосий профіль голови, кругле око, довжелезний ніс. Рота немає. Інколи — в людський зріст, у костюмах. Поруч зазвичай підпис англійською Silent Joe.

Цей Мовчазний Джо — зразок ідеї, втіленої максимально ефективно. З одного боку — моментальна впізнаваність. З другого — проста й виразна основа дозволяє безліч варіацій. Є Джо-королі і Джо-блазні, Джо-ракети і Джо-лемури, Джо-субмарини і Джо-гвинтокрили, Джо-боги і Джо-чорти, Джо у краватці-метелику і Джо у ванні з душем, Джо-джедай і Джо-супермен, Джо у фесках, циліндрах, крисатих капелюхах, Джо завбільшки з сірниковий коробок або кількаметрові, на всю стіну, марнославні і сумовиті, в екстазі або в розпачі. Нескінченна серія виглядає як продуманий концептуальний проєкт. Наче на вертикальних площинах по всій Оболоні (а також трохи на Почайній та на Подолі) розгортаються хроніки життя окремого народу або велетенської родини, що німотствує, при цьому живучи повноцінним напівказковим життям.

В певну мить я почав збирати фотографії довгоносих у окремий альбом. А ідея поговорити з їхнім автором виникла, мабуть, коли я побачив цілий мурал, виконаний білим по чорному — Джо, в якого ніс розрісся у неймовірно заплетений лабіринт, що заповнив увесь фрагмент стіни. Я ще подумав тоді, що це могла би бути чудова ілюстрація до Гоголя: ніс відділився від майора Ковальова, пустився в заплутані мандри, але все одно лишився носом майора Ковальова.

Це називають вандалізмом, але мистецтвом це можна назвати не менш обґрунтовано. Бо у Джо (називатиму його так) є стиль, техніка, відчуття кольору й композиції. Є талант, одним словом.

Ми зустрічалися для цієї розмови тричі. Всі три рази — глупої ночі, востаннє — при повному Місяці. Джо, з зафарбованим у зелене обличчям, у темному одязі, з мішком фарб скидався на правдивого міського партизана. Власне, партизан і є.

Як ставитися до того, що він робить і каже, — вирішувати вам.

БЕРИ Й РОБИ

— Коли в тебе почалося малювання?

— Із трьох років, мабуть. До садочка. Малюю скільки себе пам’ятаю.

— А спеціальний заклад не закінчував?

— Була нагода: вчитель малювання в моїй середній школі запрошував у художню. Але до того не дійшло. Тривалий час — 20 років — я не тримав навіть ручки в руках.

— Чому?

— Прагнув розвинути дизайнерські навички. Потім одружився, новітні технології опановував — не до ручки було.

А чому повернувся до малювання?

— Якось так сталося, що почав робити гіпсові фігурки. І одного разу в сусідньому АТБ надибав балончики з фарбою. Купив кілька, аби пофарбувати гіпс. А в мене перед під’їздом є щитова, стіни якої виглядали як завжди: матюччя, матюччя, а згори оголошення: «Курси англійської». Бачив це щодня. На ту мить я читав щось мотиваційне. Там було написано те, що зазвичай пишуть у таких книжках: якщо щось не влаштовує — бери й роби. Тож я й почав робити. Зафарбовував цей безлад. Такий дивний ефект — від фарби, нанесеної поверху, ці папери самі відпадали. Через 2 місяці очистив усю вулицю від об’яв. Двірник 17 років не міг упоратися. З того й почалося.

Просто отак з шляхетного пориву?

— Ні, раніше ще взяв участь у першому графіті-фестивалі на Андріївському узвозі, де зараз театр на Подолі. Там мене мало не вбило.

Ой лихо, що трапилося?

— Зробив малюнок, чимось, до речі, схожий на носатиків. Відступив, коли вже скінчував, і через секунду на місце, де я стояв, упав величезний камінь. Лише мить. Як знак. Не знаю... Адреналін чи щось таке... А потім я ще й резонанс побачив у суспільстві. До речі, про мене й у книжці написали: «Нариси про Оболонь», дві чи три сторінки присвячені саме Мовчазному Джо. Невеличкий наклад, але сам факт.

ОДНОГО НОВОГО РОКУ, НА СВІТАНКУ

— Так скільки ти малюєш у такому інтенсивному режимі?

— Чотири роки.

І звідкіля взявся цей довгоносий добродій?

— Одного Нового року, чи то 2012-го, чи то 2013-го, я з’їв марку ЛСД і пішов малювати на світанку. Написав слово Totality («цілісність», «спільність.» — Д.Д.), з яким ішов оцей довгоносий персонаж. Але я недавно знайшов малюнок, зроблений, мабуть, трохи раніше.

Тобто йому випало народитися двічі.

— По суті, так.

Чому він саме такий, мовчазний?

— Ну, Андрій Рубльов, секта ісихастів, обітниця мовчання. (Сміється.) Як варіант.

На більшості з них — корони. Патетично, як для вулиці.

— Колись я був реп-діджеєм, а реп завжди поруч із графіті. Існував такий реп-гурт — Dog Eat Dog з короною в логотипі. Вона мені подобалась. Я й узяв її як символ — якщо з короною, то ти переможець, ти номер 1. Так воно прижилося.

Дивлячись на твоїх персонажів, я помічаю, що в них є своя ієрархія. Сюжети, стосунки.

— Я в якийсь момент зрозумів, що утворилося те, що називають Всесвітом. Тобто треба його розвивати. Але зараз у мене творча пауза.

Чому?

— Весь цей карантин ударив як морально, так і фінансово. А, по-друге, треба вже переходити чи на полотна, чи закінчувати з мистецтвом узагалі. Бо на вулиці розвитку немає.

— Ти бачиш себе нормативним художником?

— Так. Щось намічається, куди я хотів би йти, але ще для себе це нечітко сформулював. А з замовленнями на малювання далі розмов не йде. Художник, який малює тільки носатих, — це трохи не те, що я хотів би. А щось іще вже й так намальовано. Це як у музиці — вся музика вже зроблена.

Але так з усім. Все зроблено.

— Не те щоб усе — але 95% є повторенням.

Ну, наприклад, людські силуети у вуличному краєвиді виглядають доволі оригінально. Інколи лякають навіть своєю реалістичністю.

— Це в мене дослідження дизайнерське. Ставлю реальну людину і обводжу тінь, яку вона відкидає від ліхтаря. І по цьому контуру можна побачити особливості, притаманні тій чи іншій людині. Я досліджую, від чого це може залежати. Лінія тут і лінія там — і якось же можна зрозуміти.

НУ, ОБМАЛЮВАЛИ, І ЩО?

— Ще один цікавий мотив — написи латиною. В жодного вуличного художника, принаймні в Україні, я такого не зустрічав.

— Це в мене давно. З латиною я зіткнувся, вивчаючи астрономію. Займався нею дев’ять років. Мав стати астрофізиком. Але це були 1990-ті, треба якось виживати, а кар’єра економіста не приваблювала. Тому вступив на факультет кібернетики. З відповідними наслідками.

То що робиш для заробітку?

— Графічний дизайн.

Я знаю, що ти своїми персонажами замальовуєш закладки. Для чого тобі ця війна?

— Одна з цілей — щоб у майбутньому діти не стали наркоманами і мене не вбили. Загалом, закладки — то система продумана і цікава по-своєму. Дивно, але боротьби з цим немає. Що говорить про те, що поліція або сама має до цього стосунок, або покриває.

Що таке вандалізм?

— Я взагалі не розумію, звідки саме слово походить. А не знаючи, що воно означає, важко втямити, що мається на увазі. Одного разу так званий поліцейський мене просвітив: «Дивись. Те, що ти малюєш, — це хуліганство. А вандалізм — коли ти приходиш на цвинтар і хрести починаєш валити». Його колеги явно отетеріли від такого пояснення.

Щось у цьому є, адже вандали запам’яталися тим, що ламали й трощили все, що бачили в Римі.

— У самому слові є щось деструктивне, але люди, які беруть його собі на марку, не займаються деструктивом. Ну, обмалювали поїзд, і що? Це ж не руйнування.

Як ти міг би оцінити графітичну сцену Києва, України?

— Набрід.

— Чому?

— Така думка. (Сміється.) Тому що, наприклад, коли я малюю, то навіть не підписуюся, бо і так видно, що моє. А більше ніхто не малює. Теґають (стилізовані підписи графітистів. — Д.Д.), але малюнків немає. Відповідно, набрід не тому, що погані люди, а тому, що не малюють. Цікавих авторів одиниці. Але зараз дивлюся, що молоді хлопці почали активно малювати теж, дехто, може, і в мене чогось набрався.

ПРИВИДИ Є

За різними малюнками стоять конкретні історії, спогади?

— За чимось стоять, за чимось ні.

Ти надихаєшся снами?

— Мабуть, такого немає. Але привиди є. Вони жахливі. І їх я малюю. Але найжахливіших намагаюся не малювати, бо треба думати про глядачів. Мені з дитинства сняться не те що недобрі сни, але психологічно важкі для сприйняття більшістю людей. Тому намагаюся спати без снів; намагаюся втомитися, щоб нічого не снилося. Бо бувають часто такі видіння, що прокидаюся в холодному поту. Це в мене стандартно чомусь.

Якщо в нас уже пішла така метафізика, не можу не спитати про релігійні символи. Їх у тебе чимало, причому з різних віровчень.

— Я мав досить довгий і ретельний релігійний пошук у житті. Щільно захоплювався буддизмом, був у Непалі, на місці народження Будди. В якусь мить знайшов систему. Є думка, що сучасна церква не описує нашу реальність у достатній мірі. Не ув’язує фізику з релігією. А я знайшов систему, яка ув’язує.

Будь-яку релігію?

— Взагалі. Я зрозумів, що все це одне вчення, тільки різні інтерфейси. Тож коли я малюю релігійні символи, то передаю певне повідомлення. В такому беззаконному і аморальному суспільстві за допомогою різної символіки можна достукатися до різних людей. Або спровокувати їх на роздуми.

А як бути з атеїстами? Для них яке повідомлення?

— Естетичне. (Сміється.) В совдепії мені саме тому не подобалося. Маю спогад з дитинства: сиджу в кімнаті перед телевізором і не розумію, чому там військові співають хором на тлі якихось потворних коричневих штор. Або йду з дитсадка і всі в сірому на вулиці... Вносити в оцей сірий капець яскраві кольори — правдива духовна місія. В нас на районі ці обшарпані будинки — це ж кошмарно. І всім начхати.

СРСР уже 30 років як нема.

— Сучасна молодь, айтішники працюють на себе, на свій добробут, але не створюють простір навколо себе. Будують цікаві офіси, але та ж людина в себе на районі не може чомусь дати двірнику гроші, аби той пофарбував паркан, наприклад.

ВИПАДКОВІСТЬ Й ІМПРОВІЗАЦІЯ

— Як ти обираєш, що намалювати?

— 99% — випадковість й імпровізація. Я не малюю скетчів, як більшість графітчиків. Мені нецікаво потім стояти і перемальовувати. Тим паче, що я малюю в таких місцях, що довго й не постоїш — можуть спіймати.

— Я помітив, що ти схильний до ризику.

— Так, є таке. І кілька разів мені мало не коштувало життя. Причому під соусом доброї справи. Наприклад, колись у Болгарії, трохи перебравши, поліз у шторм у море — бо там хтось тонув. У підсумку — сам мало не потонув.

— Які фарби ти використовуєш?

— Малювати на вулиці я почав вітчизняними фарбами харківського виробництва, фірма «Лідер». А якось мені в «Інстаграмі» випала реклама магазину для графітчиків у Києві. Я потім бував там щодня півтора року. Якість фарби вразили. Іспанська, італійська, німецька... Тестував у своє задоволення.

На Заході випускають спеціальну фарбу для графіті?

— Фактично так. Той же бренд «Молотов» має серію Burner — фарба конкретно для того, щоб розписувати поїзди. Це не афішується прямо, але всі все розуміють. До речі, цікавий факт: одна з моїх улюблених фарб — срібна, на балоні напис Extremely Silent — «надзвичайно тиха» — бо там немає кульки для змішування фарби, щоб уникнути зайвих звуків при малюванні. Причому я не знав про неї, коли придумав персонажа.

Використовую штемпельну фарбу. Взагалі нею нічого не малюють — а я малюю. А ще крем для взуття. Багато хто ним працює. Він дуже зручний, бо виходить чітка лінія, наче як від великого маркера. Але маркер коштує 300 гривень, а крем — 14. І фарба не змивається дуже довго. І замалювати складно.

ТЕ, ЩО ВСІМ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ

— Що таке вдала робота?

— Це не те, що всім подобається. Навіть те, що всім не подобається, може бути вдалою роботою. Мабуть, це наявність реакції публіки. Я про це ще з музичного періоду пам’ятаю.

Добре, а на яку реакцію ти очікуєш?

— За великим рахунком, я ні на що не очікую. Я не знаю, нащо почав це робити на вулицях. Спочатку був такий пацанячий інтерес. Може, недогуляв, чи що. А потім я дотумкав, що це зброя, яка має ефект. Почав робити це більш усвідомлено. Спочатку не малював на чистих стінах, а тільки щоб закрити закладку. А зараз можу й на чистій. Бо якщо не я — то буде закладка. Все крутиться довкола цього.

Добре, а що таке майстерність?

— Я не знаю, хто в таких умовах може щось намалювати майстерно. Бо це складно. Радше я би відзначив майстерність, напрацьовану в нестандартності рішень: де намалювати, чим. Але не техніка сама. У мене стиль таки грубий, з патьоками, так що тут складно казати про якусь майстерність. Але зараз я можу пів району одним балоном розмалювати. Мені самому цікаво, як так виходить. Я експериментатор. І мені в музиці теж подобаються експериментальні стилі. Коли мав свою групу, то стиль наш викликав багато питань, але ми давали мало відповідей.

Ти часто опиняєшся в небезпечних ситуаціях?

— Взагалі охоронці, які відповідають за порядок на ділянці, — якісь невиховані, тільки що — одразу лізуть у бійку. Вночі. А якщо я бандит і в мене ніж? Треба ж якось думати. Що, поговорити не можна? Ніхто не хоче спілкуватися — всі прагнуть мордобою. Панельники, що малюють на поїздах, кажуть, що транспортна поліція навіть зброю застосовує — стріляти в людину за напис, за малювання?

МАЛЮВАВ ДИЯВОЛ

— Хто твої улюблені художники?

— Сальвадор Далі. Безсумнівно, Ешер. Наш Богдан БУРЕНКО дуже подобається. Да Вінчі, звісно. Бачив у Ермітажі оригінали. Мені здається, що це малював диявол. Нереально. Коли дивишся і не розумієш, як це зроблено. Фарба, полотно, але як таке вийшло?

Я слухаю тебе, дивлюся на твої незліченні малюнки і думаю, що ти в них наче хочеш сховатися.

— Це катарсис для більшості художників. Очищення. В моєму випадку — процесом. Той же Далі мав серйозну запайку — що він є власним мертвим братом, якого теж звали Сальвадор Далі. Інша теорія — що це хвороба, людина кидає все і стає художником.

А в тебе яка запайка?

— А в мене все почалося із втрати батька. Внаслідок важкої депресії. Після його смерті я зрозумів, наскільки сильний у нас був емоційний зв’язок. Мабуть, це була найближча людина в житті для мене. Хоча ми дуже мало спілкувалися. Згадуючи його, розумію, що він — єдиний, хто поважав моє малювання з дитинства. Ніхто так не ставився.

АНЕКДОТ

— Малюю на стадіоні в школі. Субота, ранок. Десь 9.00. Підходить жіночка, питає: «А це ви малюєте носатих?» — «Нє» — «А хто?» — «Є людина. Я за гроші домальовую око». А наш народ любить наживу: «Та ладно! За гроші?» — «Так» — «Серйозно?» — «Абсолютно. Мені людина платить, щоб я приїздив і домальовував око» — «А скільки?» — «Це комерційна таємниця» — «Отакої! І часто він вас просить?» — «Ви ж бачите, їх багато» — «Ага! Класно! І скільки ж виходить?» — «Нормальна сума на місяць, повірте». І при цьому домальовую все інше. «Дуже цікаво, дякую вам». Пішла собі. Всю розмову слухав натовп у пів дюжини зівак. Слухали маячню й ніхто не відреагував, що це маячня. От що в людей у головах?

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», фото автора
Газета: 
Рубрика: