Наріжний «Контрабас»
Відразу обмовлюся: це не мій театр. Вистава, в якій виконавець користується мікрофоном, не довіряючи власному голосу, в якому ритмічний монтаж здійснюється через гучну фонограму, що часто включається, — це вже, швидше, нехай високоякісне, але шоу, тобто жанр із самого початку розважальний.
Звичайно, багато постановочних рішень приймалися Костянтином Райкіним (актор) і Оленою Невежиною (режисер), щоб упоратися з драматургією. П’єса Патрика Зюскінда «Контрабас» відчутно заражена порчею постмодернізму в його ранньому, просвітницькому варіанті. Звідси — і недоліки, і достоїнства першоджерела. Добру половину тексту займає докладна лекція про устрій, історію, достоїнства та недоліки контрабаса, відповідно, про професійні радощі й тяготи того, хто на цьому інструменті грає. Не обходиться й без відвертих банальностей — на зразок уподібнення масивного інструмента жіночому тілу та іншої псевдопсихоаналітичної нісенітниці.
Найпривабливіше для постановників у п’єсі Зюскінда — метання головного героя, хрестоматійної маленької людини, тихого невдахи, цілком пригніченого своїм інструментом, але готового збунтуватися. «Контрабас» — це драма існування в мистецтві, трагедія безвихідності для того, хто народжений художником, але вимушений залишатися ремісником. Ось з цього погляду цікаво подивитися на те, що робить Райкін.
Його зусиллями п’єсу перетворено на трагікомедію, а героя — на неврастеніка, який безперервно корчить гримаси (мається на увазі театральне амплуа — так іменують персонажів, які схильні до різких емоційних перепадів). Райкін взагалі — актор комічного характеру, навіть з деякими елементами буфонади та фарсу. І там, де він грає характер, додає своєму герою гострих рис такого собі Арлекіна від класичної музики — все виходить чудово. Його контрабасист і смішний, і жалюгідний, і в окремі моменти величний. Коли ж справа доходить до справді драматичних сцен, то актор продовжує покладатися на своє яскраве характерне обдарування, і в результаті в окремі моменти складний, суперечливий персонаж нівелюється, залишається нерозкритим.
Однак загалом — хоч Райкін і занурює текст у сміхову стихію, — там, де необхідно, сміх звучить крізь сльози, ті самі, «невидимі світу». Найвищий акторський клас відображається повною мірою. І це дозволяє визнати його інтерпретацію «Контрабаса» успіхом. Ні, не шедевр. Але професійний, добре скроєний, міцно зшитий театральний мейнстрим. Тобто те, без чого ніякий андерграунд і експеримент існувати не можуть. Саме таких вистав повинно бути якомога більше. Тому що з них і складається сценічне життя, вони формують і утримують у полі тяжіння театру постійне, віддане коло шанувальників.
Уже нашим, київським претендентам на серце і гаманець масового глядача — дай-то Бог.
