Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

«Наш Кулібін»

Олександр Гнилицький останні 20 років був серед засновників та учасників ключових українських мистецьких течій
23 липня, 2010 - 00:00
«СІЛЬ/ПЕРЕЦЬ (АВТОПОРТРЕТ)», 2008 р. / «У КУПОЛІ», 2008 р. «ПАСАДЕНА. ЛОС-АНДЖЕЛЕС», 2008 р.

Закінчивши Харківське художнє училище та Українську державну академію мистецтв у Києві, Олександр Гнилицький входив до неформальних мистецьких об’єднань «Паризька комуна», «Інституція нестабільних думок», згодом став одним із живописних лідерів українського трансавангарду. Гнилицький був також українським піонером інсталяції та відеоарту. 2007 року проектом мультимедійної кімнати «Візуальний вініл» (спільно зі своєю дружиною, художницею Лесею Заєць) митець представляв Україну на 52-му Венеційському бієнале. А вже за два роки після тривалої хвороби Олександр Гнилицький помер. Це сталося в Києві 1 листопада 2009 року.

На мистецькому форумі «Арт-Київ-2008», представляючи свій живописний проект «Скромність&жир» (окремі роботи якого ви можете побачити на цій сторінці), художник власноруч протягом трьох днів перед відкриттям виставки натягає полотна на рами.

— Я повертаюся в Україну постійно, регулярно, кожен місяць чи два, — сказав тоді у коментарі «Дню» художник, що останні роки свого життя фактично провів між Мюнхеном та Києвом. — Сюди завжди цікаво повертатися. У Мюнхені все спокійно, дорогою від дому до аеропорту ландшафт не змінюється вже протягом десяти років. А тут — змінюється, минає два місяці — і вже зовсім інший горизонт... Колись, 20 років тому, я собі казав: я — космополіт. Але чим старшим стаю, тим більше люблю свою землю, хочу її якось прикрашати, про неї піклуватися... Ні, я навіть не можу поїхати в Мюнхен на півроку, я цього просто не витримаю, бо мені добре сюди повертатися.

Галерея «Дня» пропонує своїм читачам-глядачам познайомитися з творчістю Олександра Гнилицького, зокрема, завдяки коментарю мистецтвознавця та арт-критика Аліси ЛОЖКІНОЇ.

— Олександр Гнилицький завжди належав до топ-п’ятірки української «нової хвилі», стверджує Аліса ЛОЖКІНА. — Це покоління спиралося на трансавангард — течію, що була характерною для італійського мистецтва та, по суті, була постмодерним переосмисленням новітнього живопису. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х українські митці захопилися цією течією, сформувавши український трансавангард, одним із піонерів якого й був Гнилицький. Він став автором безлічі знакових для українського мистецтва проектів. Олександр був одним із перших художників, який активно почав експериментувати з відеоартом. Він був дуже вигадливим. У мистецькій тусовці його навіть називали «наш Кулібін», він постійно шукав і знаходив незвичайні технологічні рішення для своїх проектів. Гнилицький фонтанував ідеями, але водночас він був талановитим живописцем, що можна простежити в усі періоди його творчості.

Тому після експериментальних 1990-х, інсталяцій та відео, у 2000-х він повернувся до живопису. Це повернення було дуже самобутнім. Він почав створювати великоформатні роботи у стилі нового реалізму, що передбачав цікавий підхід: маленьким побутовим предметам художник надає великої ваги, зображаючи їх у збільшеному масштабі.

Його роботи увійшли до золотого фонду новітнього українського мистецтва. Але, на жаль, в Україні немає повноцінного музею сучасного мистецтва. І говорити про те, що Гнилицькому та митцям цього покоління віддано належну пошану, недоречно, тому що в Україні немає місця, де можна побачити й оцінити роботи цих художників, а відповідно прослідкувати історію українського мистецтва двох останніх десятиліть. Олександра вже немає з нами, а побачити десь колекцію творів, яка б репрезентувала його, складно.

Окрім того, серед молодих митців з’явилося чимало його епігонів. Це художники, що використовують здобутки покоління початку 1990-х. Але це не означає, що справа Гнилицького пішла в маси, стратегія молодих художників полягає в тому, що вони запозичують вдалі комерційні ходи.

Художники кінця 1980-х — початку 1990-х були піонерами-авангардистами, вони досить різко поривали з традицією, переймаючи лише певні технічні моменти. Зараз відбувається інший процес: молоді живописці йдуть уторованим шляхом. А хотілося б бачити їхній власний шлях. Саме для цього потрібне нормальне функціонування інститутів, центрів сучасного мистецтва, де молоді показуватимуть, що робили їхні попередники, і розказуватимуть, що треба не копіювати, а розвиватися самостійно.

Зображення з каталогу робіт Олександра Гнилицького «СКРОМНІСТЬ & ЖИР», виданого київською галереєю «Колекція»

Анастасія САМОШИНА, Літня школа журналістики «Дня»
Газета: 
Рубрика: