Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

«Наш театр дав драмі «Камінний господар» сценічне життя»

Михайло Рєзникович — про ювілейні проєкти, які присвячують видатній поетесі
18 лютого, 2021 - 10:19
25 СІЧНЯ ГЛЯДАЧІВ ЗАПРОСЯТЬ ПОДИВИТИСЬ ВИСТАВУ «У ПОЛОНІ ПРИСТРАСТЕЙ. КАМІННИЙ ГОСПОДАР», ЯКА ПРИКРАШАЄ АФІШУ З 2002 РОКУ

150-річний ювілей від Дня народження Лесі Українки — першої поетеси країни збігається з 80-річчям присвоєння Національному академічному театру російської драми її імені. Тож про святкові проєкти й цінність творів славетної співвітчизниці для сучасників «Дню» розповів художній керівник театру Михайло РЄЗНИКОВИЧ, режисер вистави, поставленої 20 років тому за найбільш відомою п’єсою класика «Камінний господар».

ЗНАКОВИЙ ТВІР

— Визначення «датська вистава» виникло, вочевидь, за радянських часів і набуло негативної конотації. Вважалося, що вистава, створена «під дату», не потребує ні творчих, ні духовних внесків...

— За радянських часів це й справді був «автомат». Треба було, як тоді казали, «відгукнутися» на кожне соціальне явище в житті країни. Майже щорічно відбувалися «Декади мистецтва країн народної демократії», під які доводилося ставити болгарські чи, скажімо, угорські п’єси...

Велике досягнення незалежної України — те, що театри перестали узгоджувати репертуар з керівними інстанціями. Ми ставимо те, що вважаємо за потрібне, що є близьким нам і глядачам, до чого лежить душа...

Саме тому 2001 року театр уже вп’яте взяв до постановки «Камінний господар» Лесі Українки, назвавши виставу «У полоні пристрасті». Це було нашою душевною потребою, і не лише тому, що театр носить ім’я Лесі Українки. Ми, з одного боку, відчували духовну велич поетеси, а з іншого — були щиро вражені її версією легенди про Дон Жуана. Недарма вона увійшла в історію світової драматургії поряд з варіантами Тірсо де Моліни, Байрона, Мольєра, Пушкіна та інших класиків першого ґатунку. Інтерпретація Лесі Українки особлива, вкрай помножена на її особистість.

— Завдяки одній із редакцій «Камінного господаря» театр здобув своє ім’я?

— Так, 1939 року тогочасний художній керівник Костянтин Павлович Хохлов вперше включив цю назву до репертуару театру. Його вистава виявилася відкриттям для України та Європи драматургічної основи цієї п’єси, адже до того часу вона вважалася лізі-драмою — п’єсою для читання. Всі спроби поставити її на сцені раніше були невдалими. Вистава нашого театру тоді набула потужного творчого і громадського розголосу, тож 1941-го (у рік ювілею Лесі Українки) театру було присвоєно ім’я поетеси. Можна сказати, саме наш театр дав цьому твору сценічне життя...

«Камінний господар» став для нас знаковим твором, і впродовж 80 років різні режисери поставили п’ять різних редакцій вистави про Дон Жуана. До ювілею ми зібрали костюми, макети, створені до них, і 10 лютого у приміщенні Музею Тараса Шевченка відкриємо виставку «Історія в костюмі». В експозиції, зокрема, можна побачити роботи видатного художника Анатолія Петрицького (перша редакція вистави), блискучого сценографа Моріца Уманського і нашої сучасниці Марії Левитської (остання за часом редакція, яку безпосередньо у День народження Лесі Українки — 25 лютого — буде зіграно у 150-те).

Провідні актриси нашого театру — Лариса Кадочникова, Тетяна Назарова, Ольга Кульчицька, Наталя Доля, Надія Кондратовська і Ганна Гринчак записали цикл віршів Лесі Українки для радіо «Культура». А 26 лютого на Новій сцені ми зіграємо виставу «Три кохання» — про трьох чоловіків у житті Лесі Українки, про романтичний, болісний та водночас світлий бік її життя...


У НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ВИСТАВКА «ІСТОРІЯ В КОСТЮМІ» ПРИСВЯЧЕНА ДВОМ ДАТАМ — 150-РІЧЧЮ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ТА 80-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ ПРИСВОЄННЯ ТЕАТРУ РОСІЙСЬКОЇ ДРАМИ ЇЇ ІМЕНІ. В ЕКСПОЗИЦІЇ ЗІБРАНІ УНІКАЛЬНІ КОСТЮМИ З ВИСТАВ, ПОСТАВЛЕНИХ  ЗА ТВОРАМИ ПОЕТЕСИ — З 1939-ГО І ДО НАШИХ ДНІВ

Зрештою, і акторам, і режисерам час від часу корисно замислюватися над думками наших видатних творців... Чому, до слова, Іван Франко назвав Лесю Українку «єдиним чоловіком в українській літературі»?.. Починаєш осмислювати її волю, її енергію, її обдарованість, величезну міру людської, творчої, принциповості... Лише такий поет міг написати: «Без надії сподіваюсь».

— Чи можна назвати Лесю Українку героєм і нашого часу?

— Так, я вважаю її безкінечно сучасною особистістю. Не лише для України — для Європи також. Але: так думаю я, так емоційно сприймають її глядачі, котрі приходять до нас на виставу, проте я не впевнений, що менеджери від культури розуміють, що живою творчістю Лесі Українки необхідно займатися щоденно. У школі, в гуманітарних вишах, пропагувати (у найкращому сенсі цього слова), тому що вона представляє гігантську міру людської сердечності. Це просто необхідно в наш досить прагматичний час.

— Усі ми знаємо, як на державному рівні «відбувають» ювілеї: надрукували марку, представили монету, провели конференцію — звітували. А якщо уявити собі фантастичну ситуацію: керівництво держави зібрало найбільш досвідчених людей культури, аби порадитися — як відзначити ювілей, щоб це залишило по собі шлейф зацікавленості до видатної особистості?..

— Ситуація дійсно майже фантастична... Мені складно повірити в такий сценарій! Але якщо припустити... Розумієте, ми вважаємо Західну Європу вкрай прагматичною, проте у французьких школах діти з початкових класів намагаються грати п’єси Мольєра. А у Великобританії — Шекспіра. Нехай восьмирічна дитина нездатна зрозуміти всього, що закладено у п’єсі, проте вона змалечку долучається до видатної класики — своєї країни, і це залишається в її житті, в її свідомості. І діти виростають не лише в театральних глядачів, але й у громадян своєї країни. Вони не Івани, котрі не пам’ятаюсь своєї рідні. Я порадив би пропагувати дітям твори Шевченка, Лесі Українки, Коцюбинського якомога раніше. Але цим мають займатися не вчителі-чиновники, а вчителі-подвижники. Таких, на жаль, залишається дедалі менше, і ті фінансові умови, в які вони поставлені державою, — все це працює на протилежний результат.

Важливо формувати смак до української літератури, української мови і робити це вчасно. Мій учитель Георгій Олександрович Товстоногов колись казав, що важливо не просто прочитати «Трьох мушкетерів» — важливо прочитати їх саме у 12 років... «Людину виховують сім’я і школа», — можливо, цей постулат звучить банально, але якщо сім’я і школа вчасно дитину не надихнуть, не почнуть розвивати духовно, — далі буде вже запізно. Пам’ять буде вже не та, смаки будуть уже сформовані соціальними мережами...

В українській літературі є щонайменше два драматургічних шедеври світового класу: «Камінний господар» Лесі Українки та «Украдене щастя» Івана Франка. І якби менеджери від культури переймалися культурним рівнем нашої країни, вистави за цими п’єсами було б включено до програм усіх можливих європейських фестивалів. Є також «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської — світла притчева історія про кохання, є до 20-ти п’єс великого Івана Карпенка-Карого — хто знає про них за межами України? Та й в Україні не дуже багато тих вистав...

— А чому?

— Є рівень режисури, вище за який не стрибнути, є рівень акторської майстерності, що дедалі падає... Ну, звісно, і рівень затребуваності. Крім того, чомусь є традиція ставити українську класику як позавчорашній день, а це лише відвертає глядачів. Колись я пропонував Сергію Володимировичу Данченку (на той час — голові Спілки театральних діячів України) запросити Роберта Стуруа ставити Карпенко-Карого. Іноді потрібен погляд іншого художника, представника принципово іншого стилю, іншої естетики, аби вдихнути життя у класичну п’єсу. На жаль, Данченко не встиг втілити цю ідею в життя...

НЕ ЧЕКАЮЧИ ОФІЦІЙНИХ НАГАДУВАНЬ

— Ви навели таку кількість проєктів, присвячених ювілею... Але ж Постанову Президента України святкувати 150-річчя Лесі Українки було підписано і оприлюднено менш ніж за місяць до дати...

— Ми почали готуватися кілька місяців тому, не чекаючи офіційних нагадувань.

— Подейкують, що влада ледве не пропустила цю подію...

— Бувало й таке. Пригадую, як влада взагалі проігнорувала ювілей з Дня народження Івана Франка. Але я знову наголошую: ми відзначили б цю дату й без розпоряджень, і це в будь-якому разі не було б формальністю. Так, у ювілейний рік Тараса Шевченка ми поставили виставу «Всюди один», яка вже сім років збирає глядацьку залу.

Від влади ми чекаємо більше розуміння, що духовне здоров’я громадян залежить від класичної української літератури, яку просто необхідно, як то кажуть, «впроваджувати в маси». Треба цим займатися — щоденно, не лише з нагоди ювілеїв. Щоб від дати до дати безцінні твори не лежали мертвим вантажем на бібліотечних полицях. Це потребує не лише грошей, а й розуміння, бажання та... вчинків.

Анастасія ГЕРМАНОВА. Фото Ірини СОМОВОЇ
Газета: 
Рубрика: