Нації, де переважають «нейтральні»... неминуче засуджені на смерть і рабство.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Наш український Вальтер Скотт

4 червня виповнилось 100 років від дня народження видатного прозаїка, драматурга та журналіста Олександра Єлісейовича Ільченка
5 червня, 2009 - 00:00

Він автор першого роману про завершення земного життя Тараса Шевченка «Петербурзька осінь», химерного, з народних уст «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», сценарію пронизливо-романтичного кінофільму «Роман і Франческа», численних нарисів про героїв науки та праці. Нині Ільченко несправедливо призабутий...

Я маю нахабство вважати себе ученицею Олександра Єлісейовича. В дитинстві страшенно його боялася. Він був другом нашої сім’ї, родини видатного артиста Амвросія Бучми, якого знав і любив ще з Харківського театру «Березіль». Часто бував у нас, тільки просив, щоб у хаті не пахло часником, — мав на нього страшну алергію. Свою молодшу дочку назвав на честь моєї мами Іриною. А на мене, кострубату дівчинку в окулярах, уважно поглядав з-під кошлатих брів зацікавленими очима, в яких стояло питання. І я мусила на те незбагненне питання щось відповісти, а що — не знала. То ж я ніяковіла і боялась.

Та якось склалась ситуація, коли для подачі документів на театрознавчий факультет я, десятикласниця, мусила пред’явити кілька публікацій. Написавши, як могла і розуміла, одну рецензію на виставу та дві на кінофільми, я понесла ці опуси Ільченкові на розсуд.

Олександр Єлісейович посадив мене біля себе до величезного письмового столу, заваленого паперами, і почав редакторські правити мої тексти, пояснюючи, чому краще так, а чому так не можна. Сміявся, що я надміру захоплююсь дієсловами, і тому по моєму тексту «вши» повзають — «купиВШИ», «зустріВШИ». Звертав увагу на точність і звучання слова, ритм фрази, незграбність зближення однокорінних слів та інші тонкощі викладу думок на папері. Часто звертався до різних словників, старих і сучасних: українських, російських, іншомовних, фразеологічних — їх у нього була велика шафа або й дві. Змісту моїх опусів, тобто моєї думки з приводу вистави чи фільму, Ільченко не торкався — авторство моє було збережено, тільки краще оправлене.

Так за три уроки Олександр Єлісейович «поставив мені руку», як ставлять руку піаністам. Тепер я намагаюся робити те саме зі своїми студентами-театрознавцями. Доземний уклін йому за науку. І за «Мамая».

Роман Ільченка про козака Мамая вивершується не тільки з творчого доробку самого письменника, а й із усього масиву української літератури ХХ століття. Карколомний сюжет цієї товстенної книги точиться «року тисяча шістсот якогось там», але після Хмельницького, розгортається в уявному городі Мирославі, в українських степах і лісових хащах та навіть у Москві, Кремлі, Успенському соборі та царських палатах. І хоча письменницької вигадки в тому сюжеті багато, в ньому з історичною точністю детально відтворено реалії тогочасного українського побуту, військових баталій, ярмаркових театральних вистав, фольклору, європейської та московської дійсності. В тому він перевершує, як на мене, і Вальтера Скотта, й Олександра Дюма, й Анн Голон. І ми, Химко, люди... І, здається, наш Павло Загребельний у своїх історичних романах був покликаний на цей шлях саме козаком Мамаєм.

Ерудиція Ільченка вражає. Здається, він знає все про той час і про характери українців. Достеменно розуміється на стилях церковних співів, на зброї, наїдках і напоях, технології гончарства, ковальства, дзвонарства, виготовлення пороху, того «зелья пушечного», для якого треба найдрібніше змолоти «м’яке крушинне вугілля, найтонше пересіяти сірку, найретельніше пролітрувати селітру» на дубових валах в толчельній ізбі, перекрутити порох в ізбі крутильній, висушити в сушильній, а тоді ще й запакувати в кінські або ялові шкури, щоб не змокло, — тепер і ви будете про те знати. Як і про козацький мудрий борщ, що його варили на оцті з бараниною, приправляючи тертим і стрючковим червоним перцем, а також перцем чорним і білим, великою кількістю цибулі, сухою гірчицею, сіллю... і виходила страва, що «глотку... пазурами...чортяка... рве!». Багато чого цікавого дізнається від Ільченка читач, гасаючи за ним карколомними пригодами сюжету.

Роман пронизаний чаклунством і гумором. Сам козак Мамай живе на світі хтозна скільки — двісті, триста років. І так само довго чекає на нього кохана Лукія. Любляться вони здавна, та нема коли їм пошлюбитись — все війна та війна роздирає Україну. Посаджений ворогами до цюпи (тюрми) Мамай малює на стіні коня і на тому конику Добряні-Білогривці втікає у супроводі розумного песика Ложки, клишоногого такса. Козакові слугують соколи, чарує його бандура, в якій кожна з тридцяти двох струн має своє ім’я та осібну силу впливу.

А на закрайку якоїсь хмари сиділи, добре повечерявши, чим Бог послав, старі небесні парубки — лінивий апостол Петро і сам Господь-бог, який, «не мавши й крихти гумору, так необачно сотворив людей і пустив їх на землю, зразу ж він завидів, що люди роблять зовсім не те, чого хотілось би творцеві, і він, їй-богу ж, був тоді вартий співчуття. (...) Сотворитель не зразу й збагнув, же всі лиха роду людського почались аж тільки в ту хистку хвилину, коли Каїн, первісток Єви, підступно порішив свого меншого брата, бо ж відтоді чварам та усобицям на грішній землі немає впину й по сей день, — і вже було б зовсім кепсько, якби не тішила людство вічно жива надія: настане, чорт забери, десь нарешті така пора, коли вже не втне, як кажуть у нас, на Вкраїні, не втне Каїн Абля, бо тупа шабля».

І ще чимало різного і виразного люду діє у романі, аж до козака-запорожця Пилипа-с-Конопель, по —справжньому, Філіпп Сганарель, якого привела в Україну шалена любов до красуні Подолянки. В зв’язку з тим україномовним французом дізнаємося, що «були ж тоді поміж козацтвом — і росіяни та поляки, і вірмени та перси, і араби, і афганці, шведи та німці, татари й турки чи навіть китайці. (...) Панували в Запоріжжі насамперед звитяжний дух, відвага, правдолюбство і... козацька цнота, тобто лицарська чистота всіх замірів та почуттів».

Роман Ільченка є перлиною української мови. Вчені лінгвісти вважають, що найбільш широкий словник використовував Іван Нечуй-Левицький (до речі, він у побуті був російськомовним). А чи хто вивчав словник Олександра Ільченка? Скільки забутих, але запашних українських слів, прізвищ (реально існуючих і досі) зустрічається на сторінках роману — «немовлятко, пригрудча запазушне», «ласолюб», «джигун», «халамидник», «тюхтій», «анітелень», або Прудивус, Роздобудько, Пампушка, Глек, Пришийкобиліхвіст.

Скільки приказок, примовок посіяно тут: «Ані їсти, ані пити, ні хороше походити», «Не до тебе п’ють, не кажи здоров!», «Зразу видно: не нашого пір’я птах!», «Всім відомо: чигиринці спекли чорта в ринці! А таращанці з’їли вранці!»

Скільки вживано синонімів, порівнянь, метафор, ось хоча б про дівочий сміх: «Ярина не витримала, засміялась, мов бубонці розсипала по (...) саду, а за нею захихотіли, зареготали, заіржали й дівчата, і так заіржали, що (...) від того сміху аж квіти в саду полягли на траву, аж дерева захитали тонким верховіттям, аж фіранки шовкові на прочинених вікнах (...) повтягало всередину, як вітром-протягом (...) Гуртовий сміх схожий був гуком своїм — і на дзвіночки срібні, і на дзенькіт бандури, і на дзюрчання струмочка, і на віслячий рев, на скрегіт ножа об макітру, і на гамір сорок, еж він був, той сміх дівочий — заразом і в’їдливий, і лоскотливий, і лукавий, і солодкий, і колючий, і задерикуватий, бо ж він, той сміх дівоцький, і розкочувався там, і бринів, і бризкав, і захлинався від своєї ж молодої сили, бо ж там сміялись багато різних дівчат, не тільки молодих янголят, а й молоденьких відьом і чортиць, як те буває здебільшого».

А як Ільченко любить природу, різнотрав’я українських степів, наше високе небо з соколами, лебедями, жайворонками і голубами, навіть дощ і глупу ніч, коней, жовтобрюхів, собак і котів — і залюблює нас в нашу землю. В нашу матінку.

У романі осібно виділяється образ матері дев’ятнадцятирічного могутнього коваля Михайлика-Кохайлика, незайманого наївного звитяжця, який ще не вміє ні сміятися, ні сердитися, ні цілуватися. Рефреном у стосунках сина з матусею звучить: «Я сам!». А матуся Явдоха водить своє могутнє дитя за руку, скаче верхи, стріляє і б’ється на шаблях, варить кулешу і чатує синів сон — ви тільки вслухайтесь в материнські пестливі слова, нагадані нам письменником, може, відродяться вони у вашій генетичній пам’яті й знову забринять у нашому збіднілому на любов і ласку світі:

« — Мій цвіркунчику, — шепотіла над парубком мати, моє зозулятко! Кучерявчику мій, пострибунчику! Лебедику мій прехороший! Патретику мій достеменненький!.. Ти ж, бач, вузличок мій тугенький! Горобчику мій проворненький... — і доброта материнська струміла з усіх зморщок її чистого та виразного лиця, — доброта до всього і до всіх, доброта в голосі, в погляді, в будь-якім русі, в зітханні, в розмові, в мовчанні, — доброта, як те й належить матері, будь-якій матері, всім матерям всіх часів і народів, матері, неньці, мадонні, яку Господь-бог сотворив задля добра, задля миру, задля сліз, проливаних тисячоліттями — над помилками й прогріхами нерозумних дітей, хоч Явдоха, правда, й не плакала зараз над сином, але все-таки їй чогось було сумно, як і завше матері, що схилилась над сином, котрий став на порі.»

Дивуєшся сміливості й принциповості Олександра Ільченка, який у розквіті радянської ідеології, в середині минулого століття широко цитує Біблію, псалми та молитви, описує службу в храмі, церковний спів і виводить «позитивний образ» архієрея Мельхиседека. Москва в нього малоприваблива — похмура, раболіпна, жорстока, не співає, карає на горло за найменші порушення, повна страхом і тиранством. Хіба тільки прості московіти — гончарі, робітники порохових млинів, «посадські мужики й кабальні, раби, а не люди, саме й були людьми перед усім — і в божому, і в людському розумінні». Недарма за письменником ходили назирці малопримітні особи в штатському...

Наразі роман краще читати, ніж слухати мої перекази. Читання захоплююче — не відірвешся. Тільки треба звикнути до авторського стилю, його довгих фраз, образних повторів, що нині не в моді, але ж таке смачне на вираз, на звучання, на гумор.

Олександр Єлісейович присвятив книгу Амвросію Бучмі, своєму другові й «володарю дум». Назва роману випливала з тої присвяти. Нині я, онука Бучми і творча хрещениця Ільченка, дозволю собі трохи перефразувати текст письменника — я уклінно присвячую цю статтю й кожну свою друковану рецензію

ЖИВІСІНЬКИЙ ПАМ’ЯТІ
ОЛЕКСАНДРА ІЛЬЧЕНКА —
ЛЮДИНИ,
ПИСЬМЕННИКА,
ВОЛОДАРЯ ДУМ,
ЯКИЙ НЕ ВМИРАВ І НЕ ВМРЕ,
БО КОЗАЦЬКОМУ РОДУ
НЕМА ПЕРЕВОДУ.
Валентина ЗАБОЛОТНА, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ