У літописців є найстрашніша зброя – замовчування
Павло Загребельний, український письменник, громадський та політичний діяч, Герой України

Наша людина в Бонні

П’ять днів із життя диригента Романа Кофмана
20 жовтня, 2005 - 00:00
КОЖНИЙ ВИСТУП МАЕСТРО РОМАНА КОФМАНА НЕЗАБУТНІЙ ДЛЯ ПУБЛІКИ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День»

На «Чайковський-Фест» знаменитий маестро разом зі студентським оркестром консерваторії презентував «24 каприси» Паганіні—Скорика. А наступного дня на запрошення Італійського інституту культури в Національній філармонії Роман Ісакович виступив з відомою оперною співачкою Вікторією Лук’янець і Київським камерним оркестром (керівником якого він є ось вже 15 років) у концерті із циклу «Золоті сторінки італійської музики». У проміжках між репетиціями маестро Кофман дав уроки своїм учням у Національній музичній академії України, а наступного дня вилетів до Бонна... До речі, в Німеччині існує 131 симфонічний оркестр, одним із них, найвідомішим (Боннським), нині керує Роман Кофман. Музикант тривалий час був «невиїзним» диригентом. Якщо за часів СРСР Роману Ісаковичу важко було потрапити за кордон, то тепер через щільний графік гастролей (Німеччина, Франція, Іспанія, Японія, Австрія, Китай, Чехія, Словаччина) йому непросто приїхати на Батьківщину. Проте п’ять своїх вільних днів жовтня відомий маестро вирішив провести у рідному Києві.

— Після шістнадцяти років сидіння вдома я почав виступати з різними німецькими оркестрами, це сталося наприкінці 1989 року, — згадує Р. Кофман. — А постійний контракт отримав так: у березні 2002 року мій концертний агент запропонував поїхати на двотижневі гастролі до Іспанії з Боннським симфонічним оркестром, оскільки їхній диригент з якихось причин не міг поїхати. Із цим колективом я раніше не зустрічався. У мене було в розпорядженні всього дві з половиною репетиції. Музиканти розраховували виступати зі своїм шефом, і раптом перед ними з’являється невідомий диригент. Програма була дуже складною для людини, яка, як я, вскочила на ходу в цей гастрольний «потяг». Нам треба було зіграти Шосту симфонію Бетховена, дуже важкий твір, так само, як і Дев’ята та Четверта симфонії Брамса. Крім того, були анонсовані фортепіанні концерти із солістами та увертюри. В Іспанії я провів вісім концертів. І раптом дізнаюся, що шеф Боннського оркестру допрацьовує останній рік і збирається йти. В адміністрації мерії Бонна та правлінні оркестру шукали нового диригента. Було багато претендентів, але відібрали двох кандидатів: відомого німецького диригента й американського маестро. При голосуванні частина колективу сказала «за» одному, а друга — іншому.

— Романе Ісаковичу, а що, в Німеччині оркестр сам обирає головного диригента?

— Якщо музиканти скажуть, що з таким-то диригентом вони не працюватимуть, то його не призначать у штат. Але якщо вони обрали собі керівника, це ще не означає, що місто обере саме його. Моя посада офіційно називається «генеральний музичний директор міста Бонна», а диригент, керує оркестром, який є й симфонічним, й оперним колективом одночасно. Тому контракт укладається з мером Бонна. Гастролі закінчилися, я поїхав до Києва. А за два тижні надійшло запрошення зіграти в Бонні позаплановий концерт. Після виступу я пішов повечеряти, повернувшись до готелю, отримав записку: «Хоч би коли ви прийшли, зателефонуйте за таким-то номером». Виявилося, що це послання від правління оркестру (його складають виборні п’ять людей — це щось середнє між нашим місцевкомом і худрадою). Я зателефонував о пів на пуршу ночі, й мені сказали, що після концерту оркестр влаштував переголосування. Весь склад повністю вирішив просити керівництво міста укласти зі мною контракт.

— Чим же ви їх так привабили? Може, особливою задушевністю спілкування, не властивою німцям?

— Досвідчених музикантів цим не купиш. Сюсюкатися з оркестром — марна справа, це самогубство. Вони піклуються про своє реноме, про те, як оркестр надалі розвиватиметься, тому підходять до вибору дуже прискіпливо.

Я приїхав диригувати оперою, адже дирекція оперного театру та солісти також мали зі мною познайомитися. Після цього бургомістр фрау Дікман сказала, що вони підготують контракт. За ним я з серпня 2003 року до 31 липня 2008 року маю працювати в Бонні.

— Як вам працюється в Німеччині?

— Дуже напружено. Крім творчих питань, перед диригентом стоять ще й організаційні проблеми. Мені доводиться не лише вирішувати творчі питання, а й спілкуватися з дирекцією. Це десять людей, кожен з яких добре знає свою справу. Усі прем’єри й гастролі плануються на два-три роки наперед. Доводиться контактувати з «Товариством друзів оркестру». До речі, його створення було ініційоване мною. Його почесний голова Дітріх Фішер-Діскау.

— А як ви познайомилися із цим великим німецьким співаком?

— З його не менш знаменитою дружиною та співачкою Юлією Вараді ми разом з оркестром Мюнхенського радіо записали 2000 року на компакт-диск усі сопранові арії з опер П. Чайковського. Цей диск отримав премію товариства німецьких музичних критиків. Після цієї події пан Фішер-Діскау погодився очолити «Товариство друзів Боннського оркестру». Мені часто доводиться спілкуватися з політиками. Уся моя діяльність в Німеччині на видноті. Преса в курсі всіх справ оркестру. У декількох виданнях рецензується кожний концерт нашого колективу.

З моїм приходом різко збільшилася кількість записів оркестру. Наприклад, зараз до 100-річчя від дня народження Шостаковича я записую на фірмі «Дабрін хауз і Грін» усі п’ятнадцять симфоній композитора. Половину роботи вже зроблено.

— Ви пропагуєте українську музику в Німеччині? Володимир Гришко під вашим керівництвом виконував партію Ленського в «Євгенії Онєгіні» Чайковського й іще співав у Боннської опері, потім виступив у ролі Яначека в «Записках з мертвого дому». А скоро бас Тарас Штонда візьме участь у виконанні й записі Тринадцятої симфонії Шостаковича...

— Я намагався вибирати найкраще з кращого. Недавно ми виконали й записали на компакт-диск Шосту симфонію українського сучасного композитора Валентина Сильвесторова. Я намагаюся різноманітити програми, а публіка пише листи в газети й висловлює свою думку з приводу наших виступів.

— Ви в 1991—1993 роках керували Сеульським симфонічним оркестром. У чому різниця роботи в Німеччині та Південній Кореї?

— За контрактом у Сеулі я мав на рік давати тільки дев’ять концертів (у Бонні — 20 симфонічних концертів і 20 опер на рік). Доводилося їздити туди й назад. Оскільки Сеульському оркестру було всього чотири роки, то я мусив суміщати функції диригента й педагога.

— Хто займається з вашим «дітищем» — Київським камерним оркестром, коли ви перебуваєте в Німеччині?

— Вони самі займаються. Цей колектив — найпрофесійніший в Україні з усіх оркестрів, включаючи симфонічні. Я в курсі всіх проблем і намагаюся приїжджати в Київ на відповідальні програми. Я належу до тих людей, які вважають, що «дим вітчизни нам солодкий і приємний», і ніколи не забуваю, що я народився в Україні.

Людмила КУЧЕРЕНКО, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: