Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

«Наша мета – створити бренд українського кіна»

Розмова з Володимиром Яценком про щастя і прокляття професії кінопродюсера
23 липня, 2021 - 12:03
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Володимир ЯЦЕНКО народився на Донбасі в 1978. Закінчив Київський національний економічний університет, за фахом економіст, потім закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого за фахом “продюсер”, отримавши диплом з відзнакою.

У 21 рік, після перемоги свого першого спродюсованого короткометражного фільму на кінофестивалі "Дебют-Кінотавр", переїхав до Москви і кілька років працював у рекламній компанії Ninja Films.

У 2005 повернувся до України та відкрив компанію Limelite як співвласник та генеральний продюсер. Limelite – продакшн-компанія, що знімає міжнародні ко-продукційні проекти, співзасновниця Асоціації кіноіндустрії України. Протягом 15 років LIMELITE створила понад 700 рекламних роликів та кілька художніх фільмів.

Володимир Яценко до 2019 був головою Асоціації кіноіндустрії України та головою Громадської ради при Державному агентстві України з питань кіна. Учасник міжнародних професійних навчальних програм Producers Network (2017 і 2019), KVIFF Midpoint Intensive (2017), EAVE Marketing Workshop (2017), Midpoint Feature Launch (2018), EAVE Producers Workshop (2018).

Власне, як український кінопродюсер Володимир дебютував у 2018, випустивши повнометражний фільм за романом Сергія ЖАДАНА «Ворошиловград» під назвою «Дике поле» (режисер - Ярослав ЛОДИГІН), який представляв Україну на 22 Талліннському кінофестивалі. В рамках структури Limelite Яценко випустив ще два повнометражні проєкти: претендента на міжнародну премію «Оскар» від України «Додому» Нарімана АЛІЄВА (2019), який так само брав участь у конкурсній програмі «Особливий погляд» Канського кінофестивалю й отримав Ґран-прі 10 Одеського МКФ та «Атлантида» Валентина ВАСЯНОВИЧА, який уперше в історії українського кіна здобув перемогу в одному з конкурсів (“Горизонти”) Венеційського фестивалю. На сьогодні Яценко представляє Україну у впливовому європейському фонді підтримки спільного кіновиробництва і кінопрокату Eurimages та в Європейській кіноакадемії.

Наразі його компанія працює над новими картинами таких зіркових режисерів, як Валентин Васянович, Ірина ЦІЛИК, Антоніо ЛУКІЧ, Павло ОСТРІКОВ.

“Я БУВ БІЛОЮ ВОРОНОЮ”

- То як ти став продюсером?

- Як і всі хороші речі, це трапилося випадково. Я закінчив математичний ліцей у Києві, потім пішов у  Економічний університет на банківську справу. Я там був білою вороною, бо ще лишався тоді системним гіпі, їздив автостопом по трасі - якось примудрявся усе це в собі суміщати. Я розумів, що займаюся фігнею, але це таки приносило мені реальну освіту – так, її в  Економічному давали. З другого боку, банківські кредити не дуже надихали. Тож усе трапилося методом заперечення: працював на різних роботах, розумів – не те, не те, не те. Випадково потрапив у компанію кіношників і почав допомагати їм як адміністратор – бо вони всі були прекрасні, але недоладні. Одного дня вони мені сказали: “Ти ж і так це робиш. Піди, може, корочку отримай?” Поступив я в Карпенка-Карого на організацію виробництва фільму – так це тоді називалось. На першому зібранні ректор почав свою промову словами: “Любі майбутні безробітні!” Це були 1990-ті, кіна в Україні не існувало. Ми зняли кілька студентських робіт, одну з них відправили на “Кінотавр” у Сочі, там його чомусь прийняли. Ми вибили грошей зі Спілки кінематографістів і поїхали туди. Здрастуй, дивний новий світ! Зірки, прем’єри, червоні доріжки. Там я познайомився зі усіма головними російськими продюсерами, з тим таки Сергієм СЕЛЬЯНОВИМ. Вони покликали до себе. Оскільки я був молодий та дурний, то, звісно, переїхав.

- Тож був таки в тебе такий російський період у житті, виходить. Як і в багатьох у ті роки, втім.

- Треба було якось виживати, тож займався різними дурницями довкола кіна. Так і потрапив у рекламу – спочатку як адміністратор, потім як директор виробництва, потім як продюсер. Але цікавість до кіна лишалася, тож регулярно смикав знайомих продюсерів. Одного разу Сельянов прислав сценарій, який мені дуже сподобався – “Нічний продавець”, видав мені 300 тис. доларів і сказав “Іди знімай”.  В мене там були зірки – Віктор СУХОРУКОВ, Інґеборґа ДАПКУНАЙТЕ. Я схопився за голову – що з цими грошима робити, як усе організувати? Фільм ми зняли, на щастя. Сельянов приїхав тільки в перший день і потім уже після завершення.

- Тобто на майданчику взагалі не з’являвся? Він же дав кошти…

- Він сказав річ, яку я використовую сам: “Я виграв або програв у той момент, коли обрав сценарій і затвердив знімальну групу. Все. Далі - я все зробив правильно або помилився. Але це мій вибір і він уже зроблений”. Він навчив мене ще одному: можуть бути вражаючі фільми з 10 середніх епізодів і може бути повне лайно з 15 ідеальних епізодів. Магія фільму: він або злітає, або лишається не більше ніж набором сцен, байдуже наскільки добре зроблених. І саме це мене приваблює. Ти щоразу присутній при народженні нової сутності, яка більше ніж сума її складових.

Потім я зустрів свою майбутню і вже сьогодні колишню дружину, ми переїхали до Києва і відкрили студію реклами Limelite, яка існує вже 16 років. Почали знімати рекламу. Я хотів повернутися в кіно. Але чув погані речі про ситуацію в кіноіндустрії і мені це не подобалось.

«АТЛАНТИДА» — ФІЛЬМ СКЛАДНІШИЙ, АЛЕ ТЕЖ ЗРОЗУМІЛИЙ УНІВЕРСАЛЬНО, — ЗВІДСИ Й ПРИЗ У ВЕНЕЦІЇ

“КІНА ЯК БІЗНЕСА В ТАКИХ УМОВАХ БУТИ НЕ МОЖЕ”

- Тож як ви зробили “Дике поле”?

- Мене познайомили з Лодигіним,  мовляв, у нього є ідея екранізувати “Ворошиловград”. Окей, подаємося на пітчинг, але якщо там хтось попросить відкат, одразу зі скандалом виходимо зі справи. Ми подали фільм, отримали перше місце, ніхто нічого не просив, так і почали працювати. Може, це такий наш статус, але в нас так ніхто ніколи й не попросив.

- Говорячи про кіно, обов’язково говориш про гроші. Ось у мене до тебе питання як до людини обізнаної: чи ми приречені на державне фінансування? Чи вдається залучати приватний капітал – не ваш і не від Держкіна?

- Так. Ось зараз працюємо на проєктом у стадії підготовки – велика військова драма приватним коштом, сценарій пише Максим КУРОЧКІН. Якщо дійде до зйомок – буде прецедент. Але це все епізодичні речі, бо це роблять люди, які розуміють, що вони на цьому не зароблять. Це будь-які інші мотивації, окрім бізнеса. З одного боку це прокляття, з другого боку – щастя.

- Поясни.

- Україна заходила в коронавірусну кризу з 500 залами в кінотеатрах. У сусідній Польщі понад 3000 залів, у Росії – понад 5000, у Франції – 8000. А тут, якщо вийдемо з пандемії з 300 залами, я буду щасливий. Виходить, у нас залів удесятеро менше, ніж у Польщі, при більшому населенні. Це означає, що поляки можуть розраховувати на свій власний ринок, а ми - ні. 3000 залів тягнуть фільм. Він може бути посереднім, але окупитися, може бути хорошим – і тоді продюсери зароблять. Тому туди й приходить “Нетфлікс” та інші серйозні гравці. Бо є платоспроможне населення, готове платити за свій контент.

У нас інакша ситуація. У нас телевізор – котрий не є бізнесом, а лише інструментом фінансово-промислових груп із захисту своїх інтересів - купує за 2-5 тис. доларів фільм, на який витрачено мільйон. Це смішно. Тож, повторюю, кіна як бізнеса в таких умовах бути не може. Окрім локальних комедій того типу, що роблять “Квартал 95” чи Film UA. Але це теж не системне явище. Так, вони окуповуються й трошки навіть заробляють, але це далі нікуди не розвивається, бо ми не побудуємо ще 500 або 1000 залів у найближчі роки.

“МИ ПРОСТО ЗМУШЕНІ РОЗПОВІДАТИ ІСТОРІЇ, ЦІКАВІ СВІТУ”

- З прокляттям зрозуміло, а щастя в чому?

- Бо з таким маленьким ринком ми, щоб вижити, просто змушені розповідати історії, цікаві великому світу. І це здорово. Взяти той же “Додому” Алієва. Це в першу чергу історія кримсько-татарська, локальна, але при цьому абсолютно зрозуміла всім:  батько й син, архаїка та новий світ. Або “Атлантида” – фільм складніший, але теж зрозумілий універсально – звідси й приз у Венеції. Чи комедія Лукіча “Мої думки тихі” – глядачі з країн колишнього Східного блоку реготали до упаду, в Карлових Варах носили на руках. Тож нам доведеться, хочемо ми чи ні, інтегруватися в світову систему кіновиробництва.

- Легко сказати.

- Наша мета як індустрії – створити бренд українського кіна – ось так, як створили свого часу бренд нового румунського кіна. Коли кажуть про румунське кіно – одразу ясно, про що мова. А в Румунії грошей на виробництво фільмів було навіть менше, ніж у нас. Коли я кажу колегам-іноземцям, які в нас умови фінансування, вони дивуються: “Та ви в раю живете”. Так, росте конкуренція, політична турбулентність, але якщо Сергій Лозниця може прийти й отримати від держави 2 мільйони євро – де ще так?

- Ти вважаєш, що ця ідея з брендом здійсненна?

- Вона вже здійснюється. Бренд потроху складається з мозаїки успіхів, адже з 2014 на кожному великому фестивалі щороку є український фільм у програмі. Якби у тому-таки 2014 мені сказали, що в Канах, Берліні, Венеції постійно будуть наші фільми, та ще й з призами, я б лише знизав плечима. Тож стратегія Пилипа ІЛЛЄНКА (екс-голова Держікіна – ДД) на створення оцього поживного фінансового бульйону для кіна – не знаю, свідома чи ні –– спрацювала. В історичному сенсі це лише мить, ніщо, але показує величезний труд всієї індустрії і в тому числі продюсерів, які вчаться працювати в нових умовах. Це не так швидко й не так просто.

- Самого лише фестивального кіна мало, щоби нас помітили.

- У Болгарії, наприклад, дуже мало свого кіна. Але в них добре розвинений сервіс, до них їздять знімати великі проєкти. Те ж саме в Угорщині. Так, у них виходять регулярно потужні фестивальні фільми, але в основному вони надають послуги голівудським студіям. І це основа їхньої індустрії. Наше завдання, мені здається, розбудувати індустрію, яка вироблятиме контент. Маємо вчитися робити це якісно. Ось тоді є шанс бути поміченими і розвивати свій сервіс теж.

“КІНОМ НЕ МОЖНА ЗАЙМАТИСЯ З ХОЛОДНИМ НОСОМ”

- Повернемося до твого внеску в цю індустрію. Які наслідки мав твій перехід у продюсерство?

- Такі, що я не так багато займаюся рекламою і реклама страждає, але це свідома жертва. Розумію, що якщо хочу  займатися кіном, то ним не можна займатися з холодним носом. Впівсили. Ми зараз працюємо з моєю дружиною Анею СОБОЛЕВСЬКОЮ. Це сімейний бізнес, що важливо.

- Чому?

- Бо коли ти 24 години проводиш у кіні, не можеш мати поруч людину не звідти – інакше нічого не вийде. Ми дуже перебірливі саме тому, що займаємося цим 24/7. Складно таке робити, якщо це тільки про гроші, якщо не лежить душа.  Був рік, коли ми не знайшли нічого хорошого і ні з чим не висувалися на фінансування. Тому не подаємо по 10-15 проєктів на конкурс, бо це принизливо для наших режисерів. Подаємо 2-3 заявки, якщо виграємо - запускаємося. Все просто. Сумно, що є тільки Держкіно. Це не дає різноманітності.

- До речі, наука, отримана в Карпенка-Карого, тобі допомогли? Доводилося ще потім учитися?

- Я закінчив ЕАVE - курс продюсування в Європі, туди складно потрапити, в нас його лише 4 чи 5 людей проходили за всю історію України. Зараз проходжу ще один. Постійно вчуся, тому що окрім зв’язків – це ще й професійне середовище. Зараз для нашої індустрії, для всіх нас - період учеництва. І чим більше наших продюсерів там учитимуться, тим краще буде.

“ПРОДЮСЕР – ЦЕ, ПО СУТІ, ПРОФЕСІЙНИЙ ДИЛЕТАНТ”

- Мені здається, що цех продюсерів до 2014 року просто не існував. А зараз, із монопольним державним фінансуванням – теж не дуже ясно, що це за професія. То хто такий продюсер в Україні?

- Так, спочатку був радянський “директор виробництва”. Нині  є два типи продюсерів. Перший – мутні типи, які щось крутять та віджимають, беруть гроші в держави, щось собі по дорозі в кишені кладуть і все, потім доля фільму їх не цікавить. Вийде – добре, не вийде – ну й ладно. Ніхто ж не буде оці свої “свіжезароблені” (насправді ні) гроші витрачати на просування, на маркетинг фільму. Але, думаю, то вже відмираюча каста. Бо і режисерам з ними нецікаво, і якість проєктів у них зазвичай так собі. А другий тип – це продюсер як пара з режисером. Намагаєшся ще додатково знайти гроші, аби кращим був фільм – ми так робимо з усіма нашими проєктами. Скажу навіть поетичніше: початок фільму, коли є сценарій і режисерське бачення – це така нота, як у камертоні, і вона має збігатися в продюсера і в режисера. Так ось далі, поки режисер іде вглиб і закопується у фільм,  місія продюсера - лишатися отим камертоном, тримати початкову ноту. Щоби фільм вийшов максимально близьким до неї. У всіх європейських інституціях, де я вчуся, кажуть, що продюсер – це співтворець, просто в нього завдання інакші. Він має матеріалізувати той світ, який придумав режисер. Мало того: продюсер – це, по суті, професійний дилетант.

- Отакої!

- Посуди сам. Ти маєш розбиратися потроху, але у всьому. І про економіку, і про маркетинг, і про фестивалі, і про знімальну техніку, і про техніку роботи з акторами, і про монтаж. Але ти нічим з цього не займаєшся професійно. А вся сила – в загальному світогляді. І в цілісному сприйнятті фільму, бо він у будь-якому разі змінюється дуже сильно. Режисер не може бути водночас і всередині і зовні, тому йому потрібен спаринг-партнер в особі продюсера, аби весь час з ним відпрацьовувати зміни, щоб основна думка, що дала початок цієї подорожі, не загубилась у процесі. Вони мають довіряти одне одному і разом створювати історію.  Така от дивна професія. За що я її й люблю.

- То хто ж тоді продюсер для режисера: батько рідний, бос, психолог, нянька, друг?

- Думаю, що все це в тій чи іншій пропорції. І тут є продюсерське щастя: ти можеш працювати з кількома авторами паралельно, наче проживаєш кілька життів одразу.  У нас внутрішній жарт: кожний фільм як шлюб. Це 3-5 років (зі сміхом) - середня тривалість шлюбу в Україні. Тобто продюсер – отакий легалізований багатоженець. Ти водночас бачиш кілька різних історій – це благословення. Схиляюся перед режисерами, які можуть горіти своїми історіями багато років. Але загальний базис – це взаємоповага. І я, до речі, поважаю перебірливих продюсерів. Бо це частина поваги до себе.

- Щодо перебірливості хочеться уточнень. За якими критеріями ти обираєш проєкти для роботи?

- Чи нам цікаво буде з ним три роки. Є хороший англійський вислів – to be moved (буквально “бути зворушеним” – ДД). Ось якщо я moved – тоді це працює. Інакше не зможу знайти мотивацію щоранку вставати і цим займатися, битися за це, шукати людей і гроші. Інколи буває, що ми читаємо і бачимо, що історія офігенна, дуже сильна – але не наша. Причому я розумію, що можу й помилитися з вибором. Але це нормально. Але ти хоча б чесний перед собою.

І ще – я не можу взяти 5 режисерів на рік. Не потягну просто. Максимум – 3.

“НАПРИКІНЦІ ЗЙОМОК ДЛЯ МЕНЕ ВСЕ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ”

- Тож назви цей максимум. Що в студії зараз у розробці?

- Зараз іде серйозна боротьба між Канами та Венецією за “Відблиск” Валентина Васяновича. Завершуємо новий фільм Ірини Цілик, це дуже цікава, складна робота. Плюс із Антоніо Лукічем через місяць починаємо знімати, а наприкінці року нарешті запускаємо Павла Острікова.

З Остріковим історія, якою ми вже 3 роки займаємося. 3 роки їздимо по фестивалях, вкладаємо наші кошти, а так він із цим фільмом уже сьомий рік – тобто він 6 років тому написав сценарій, і весь час його переписує, доробляє, і тільки зараз ми підійшли до його реалізації. Це довго.

- Як у тебе на це взагалі терпіння вистачає?

- Я ж кажу - якщо це не любити всім серцем, то неясно, як узагалі цим можна займатися…

Зробивши певну кількість фільмів, я розумію, що є правило 98%.

- Це що?

  - Це коли фільм готовий на 98% і його вже всі ненавидять. Уже всі хочуть його позбавитись. І тільки продюсер каже: “Ні. Давайте ще отут трохи дотягнемо”. Бо для нього все тільки починається. Для мене ці 2% - це найбільш жорстка річ, бо розумію, що наприкінці з фільмом лишуся тільки я. Уже режисер його відпустив. Але я ще маю цю дитину виховати, дати напрям у житті.  Бо режисер переключиться на щось інше, їздитиме по фестивалях, а для мене, повторюся, фестивалі – тільки початок. Ми починаємо працювати над маркетингом і промоцією на етапі сценарію. Вже на цій стадії маємо розуміти, що буде з фільмом, хто його купить, де його покажуть. Хочеться, щоби фільм був успішним. Тому, коли ми говоримо про фестивалі, я радий, що репутація нашої компанії в Європі така, що будь-який фільм, який я відправлю на перегляд, переглянуть топ-селекціонери: вони його дійсно подивляться. Не тому що я кум-брат-сват, а тому що вони знають, що ми не робимо лайна.

“ЗЛИТИСЯ З ПРИРОДОЮ І СПОГЛЯДАТИ САМОГО СЕБЕ”

- Тож яке гобі в настільки заклопотаної людини?

- Дайвінг. Достатньо професійно цим займаюсь. Скубі-дайвом і зараз хочу зайнятись техно-дайвом теж – то трохи інша штука.

- Чому саме це?

- Одного разу я був у заповіднику Серенгеті в Африці. Там усі ці стада ходять величезним колом у сотні кілометрів, народжуючись і помираючи в ньому. Це, може, чи не єдиний такий цикл життя і смерті, що зберігся на планеті. Ти фізично відчуваєш, як під тобою труситься земля. І саме там розумієш, яке місце насправді ти, людина, цар природи, займаєш. Ти отакий маленький. І в дайвінгу те ж саме. Коли несешся під водою над якимось неймовірним кораловим рифом, то розумієш, наскільки ти крихітний порівняно з цією природою, з якою весь час борешся. Але хоча б у дайвінгу ти можеш злитися з нею і споглядати самого себе. І це неймовірно.

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: