Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Наталка БIЛОЦЕРКIВЕЦЬ: «Я б хотіла бути сестрою у братстві поетів»

29 липня, 1998 - 00:00

В різний час й у різний спосіб різні твори і митці
хвилювали мою душу і розум: бо ж не раз відчуття «палаючого мозку», як
і тілесного тремтіння, почуття майже фізичної насолоди я отримувала не
тільки від роману, фільму, живописного полотна, а й від наукової чи філософської
праці. Наприклад, якось мені трапився до рук збірник із промовистою назвою
«О современной буржуазной эстетике», а в ньому стаття Сергія Аверинцева
«Аналитическая психология К. Г. Юнга и закономерности творческой фантазии». 

Це були «ще ті» роки, коли саме ім'я «Юнг» вживалося як лайка. А невдовзі
я довідалася, що саме перу С. Аверинцева належить перший російський переклад
«Гри в бісер» Германа Гессе. І відмова вченого від Державної премії СРСР
на знак протесту проти кривавих подій у Литві січня 1991 року сприйнялася
як цілком логічне доповнення шляхетного образу цієї людини.

Та повернуся до літератури. Мабуть, кожне моє захоплення має власну
маленьку «внутрішню» історію. Наприклад, німецька (чи точніше німецькомовна)
проза ХХ сторіччя — від Т. Манна та Гессе до Юнгера і Зюскінда. Може, мене
приваблює суто німецька деталізація постійної духовної боротьби, холодний,
як у меча, блиск стоїцизму, внутрішньої зібраності та готовності до єдино
можливого вибору? А може, вся річ у коричневих томах маннівського десятитомника,
які збирав для мене по букіністах мій майбутній чоловік, щоб подарувати
замість парфумів чи квітів?.. А може, мені подобається, що за кожним твором
німецької літератури видно, як і у випадку з Аверинцевим, самого митця?
І, скажімо, постать Патріка Зюскінда, автора не лише «Парфумера», а й не
менш сильних «Контрабасу» та «Історії пана Зоммера», постає в усій прихованій,
складній і самобутній привабливості: від колишнього тапера і тренера з
настільного тенісу до нинішнього відлюдника — всупереч славі творця постмодерних
бестселерів.

Коли нещодавно дуже несподівано та дуже коротко я побувала в Парижі,
я намагалася розшукати ті базарні ряди, де між риб'ячих тельбухів, луски
і крові народився Зюскіндів «парфумер», та Цвинтар Невинних, де цього сліпучого
героя роздерла і з'їла юрба дрібних злочинців і жебраків. Певно, що там
уже зовсім інший Париж. Як, до речі, і коло мосту Мірабо, оспіваного культовим
поетом моєї юності Гійомом Аполінером. На підходах до цієї такої звичайної,
важкуватої і навіть понурої споруди височать по-своєму вражаючі модерні
будинки. Табличка зі згадкою про вірш Аполінера була майже непомітною,
а поблизу, на маленькій площі Барселони, примостився ресторанчик «Сан-Франциско»,
де пропонували італійські страви.

У цій по-дитячому наївній інтернаціональній суміші було щось смішне,
незграбне, навіть вульгарне — і водночас мені це сподобалось. Сподобалося,
що ця претензійна забігайлівка не мала назви, наприклад, «У Аполінера»,
що тут не ходили юрмами туристи, а нечисленні перехожі мали буденний і
трохи втомлений вигляд робітників чи дрібних службовців, котрі поспішають
по роботі додому, подивитися по TV черговий матч футбольного чемпіонату.

В часи Аполінера це був, вочевидь, небагатий район. Під мостом Мірабо
повільно струміла Сена і була досить сірою навіть без того непевно-блакитного
кольору, що так пронизливо поетизує убогість, бруд, біль, самотність, маленькі
радощі та великі страждання «звичайних», не «гарних» людей на полотнах
молодого Пікассо — до речі, Аполінерового приятеля. Десь у такому ж районі
мав мешкати і Сесар Вальєхо — інший пристрасно коханий поет моєї молодості;
коханий, власне, за один рядок: «Помру в Парижі у четвер увечері». Я розшукала
могилу Аполінера на Пер-Лашез і могилу Вальєхо на цвинтарі Монпарнас —
обидві дуже скромні. (Цікаво, чи помер поет таки у четвер увечері?.. В
будь-якому разі, він помер у Парижі). Між іншим, останній притулок Вальєхо
зовсім близько від могили Симона Петлюри. І, кидаючи з мосту Мірабо українські
копійки в понурі води Сени, спостерігаючи, як дедалі ширше розходяться
маленькі кола, я думала про інші, дніпровські, мости і про маленькі радощі
та великі трагедії на тих, інших, берегах. Я думала про велике братство
людей, таких однакових незалежно від часу і простору їхнього існування,
і про маленьке братство поетів, куди мені хотілося б теж колись увійти
— просто сестрою.

Газета: 
Рубрика: