ТЕАТР
Нехай "гурмани" заздрять
Едуард МИТНИЦЬКИЙ, народний артист України
Телеверсію "Швейка" УТ-1 показувало в минулі вихідні після опівночі. Шкода, бо ця вистава, безперечно, є подією в сучасному театрі. Якщо випаде нагода, обов`язково подивіться її.
Сучасна молода режисура часто розуміє театр як явище суто візуальне. Вигадує картинки: іноді мальовничі, і пікантні, і смішні, часом - багатозначно-нудні, раціоналістично-холодні. Є в нас і категорія режисерів, імена яких вимовляються кликушесько-збуджено, побожним шепотом і сценічні експерименти яких, здається, цікавлять лише кількох "гурманів", залишаючи абсолютно байдужою публіку. Власне, свої "авангардні екзерсиси" вони до глядачів, як правило, не виносять.
"Швейк" повернутий до публіки, і це його абсолютно не принижує. І даремно Мирослав Гринишин і продюсер Андрій Жолдак, ніби виправдовуючись, постійно твердять, що їхня вистава викликала фурор на міжнародному фестивалі "Театральні конфронтації" в Любліні. Може, справді, так сильно роздражнили їх випади наших критиків (чи не тих "гурманів")? "Чины людьми даются, а люди могут обмануться". "Швейкові" виправдовуватися нема чого. Це справді сучасна за постановочним мисленням вистава.
Насамперед вона полонить віртуозним акторським дуетом Анатолія Хостікоєва і Богдана Бенюка. Робота Хостікоєва заслуговує на особливу увагу. За класичним реєстром амплуа герой-коханець, він доводить калейдоскопом своїх персонажів у виставі безмежність власного акторського діапазону. А в ролі Лукаша (родича гоголівського Хлєстакова) демонструє таку чистоту і пристрасність ліричного почуття, якого давно не бачила наша сцена.
Поділюся й майже містичним враженням від вистави: в окремі її моменти мені здавалося, що на сцені - Гнат Петрович Юра. Справа не лише у зовнішній подібності до нього Богдана Бенюка, але й у надзвичайній сценічній привабливості, простоті й точності виражальних засобів актора унікального комічного обдарування.
Режисерові у виставі пощастило створити поліфонічне за атмосферою епізодів видовище: бурлеск, майже фарс змінюється в ньому щемною лірикою, ностальгійним смутком. І все-таки, попри суто постановочну винахідливість, варто сказати, що головна заслуга Мирослава Гринишина - це вотум довіри до виконавців і делікатність, з якою він скеровує їх азартну імпровізацію у річище свого задуму.
Як на мене, то дефіцитне на нашій сучасній сцені сполучення безпосередності, невичерпної енергії із бездоганною майстерністю робить "Швейка" справді студійною, пошуковою виставою. На заздрість псевдоестетам.
