Данило Струк, зарахувавши Олеся Гончара до соцреалістів, проте визнав,
що принаймні одною рисою він від більшості своїх колег відрізнявся, а саме:
виразним сентиментом до України, української мови, культури, історії. У
цьому сенсі письменникова «підсвідомість», попри начебто цілковиту лояльність
його «свідомості», справді була нелояльною до режиму.У добу потепління
ця «підсвідомість» проникає у «свідомість», озвучується у приватних щоденниках,
а відтак і у друкованих творах та публічних виступах. Під цим поглядом
щоденникові нотатки Олеся Гончара, які фрагментарно (на жаль) з’являються
останнім часом у періодиці, безумовно, заслуговують на увагу — і як цікавий
літературний, і як суто людський документ. З одного боку, вони відбивають
драматичну еволюцію письменникових поглядів від неявного, сказати б, «націонал-комунізму»
до значно тверезішого й мудрішого бачення пережитої ним і всією країною
«ери червоного сатанізму, нечуваних терорів та геноцидів». А із другого
боку, ілюструють не менш драматичну, притаманну значній частині нашої інтелігенції
схильність демонізувати «Москву» та всіляко ідеалізувати український «народ»
як носія всіх можливих чеснот. І все ж не можна не проникнутися пристрастю
письменницького почуття. Гончар, який чудово знав російську культуру, обожнював
прозу Буніна, дружив із російськими письменниками, вирішує лише щоденникові
довірити своє обурення. Можливо, тому, що розуміє: жовчне слово з його
авторитетних уст у той політичний момент лише посилюватиме розбрат в Україні.
Але й притлумити біль за долю свого народу, своєї країни несила.«Здобули
незалежність, а для кого? Для політиканів, для мафії, для тих, що розграбовують
Україну дико, нахабно... Мільйони людей і сьогодні в нас у становищі кріпаків»
(Останнє спостереження, либонь, найпроникливіше: мало хто в Україні поки
що усвідомлює, що без ліквідації колгоспно-феодальної системи жодних підстав
для економічних реформ у нас не буде, та й для «українізації», між іншим,
теж).Передаючи фрагменти цих записів для публікації у «Дні», вдова письменника
Валентина Данилівна сказала, що спонукало її до цього, хоч як дивно, не
стільки природне бажання ширше оприлюднити творчу спадщину чоловіка, скільки
злободенність цих думок. Адже майже ілюстрацією до спостережень письменника
кількарічної давності є непримиренні дискусії в суспільстві, виявом чого
є хронічний розбрат між парламентаріями, взагалі «червоний реваншизм» частини
Верховної Ради. Де ж істина? Олесь Гончар, якщо й не знав її, то, як свідчать
сторінки його щоденника, котрі публікуємо, підійшов до неї досить близько.
І висловив свою правду як чесна людина і патріот.
17 травня 1989
Якщо не припиниться ця дика русифікація, Україні нічого не залишиться,
як скористатися своїм конституційним правом про вільний вихід із Союзу.
І винною в цьому буде тільки бюрократія, ця тупа оскаженіла сила, що перейняла
від царського чиновництва погляд на Україну як на свою колонію. Ленін пробував
змінити ситуацію, але бюрократія до пересторог Леніна була і залишається
глухою.
Любов до України — єдине моє багатство. Пишно звучить? Але це істинна
правда душі. Якщо хочеться ще пожити, то тільки ради цього. Нічого іншого
не шукаю, не прагну, гіркий досвід літ навчив, як багато довкола нещирих,
лицемірних, людина правдива, якій можна довіритись до кінця, — в наш час
велика рідкість. Кожне розчарування переживаю з тяжким болем. Дедалі менше
сил, здоров’я витікає, колишні друзі віддаляються... Тільки вона, Україна,
не зрадить.
...Усі, кому дорога Україна, єднаймось, не піддаваймось на провокації,
не йдімо на чвари, на розбрат! Майбутнє — не безнадійне. Живемо, справді,
як пишуть польські українці, «епохальними поривами на шляху до сім’ї народів
вільної Європи».
Не розпалювати розбрат, працювати на єдність нації — це зараз головне.
Адже привид розколу досить відчутно затьмарює Україну. П’ята колона — вона
існує. Раніш нашу землю шматували імперії, зараз декому хочеться, щоб ми
самі розтерзали себе. У східних регіонах мільйони знедуховлених, позбавлених
чуття національної гідності. І вони не винуваті, їх від колиски вчили відступництва
— від мови, від нації, вчили науки безликості.
Відродити їх! Вдихнути в них євшан-зілля духу українського, дати відчути
біоструми гідності, честі — і вони, я певен, прокинуться, стануть людьми.
Адже в них, думається, не згасла мужність.
...Як далеко пішла деградація, які злочини скоєно: така нація, з такою
співучою, від Бога даною мовою нині обходиться злиденним, потворним суржиком!
Чи зуміємо зупинити цей згубний процес духовного самознищення?
18 березня 1990
Почуваю щоразу пекучий сором за тих наших землячків, котрі, опинившись
в інших республіках, поводяться там як колонізатори, душителі, войовничі
провідники імперської великодержавної політики. В Естонії той ненависник
естонської мови Яровий. У Литві якийсь організатор альтернативної партії...
А на з’їзді депутатів у Москві виліз на трибуну наш славний розжирілий
І.К. і став, як вірнопідданий холоп, кидати свої генеральські погрози на
адресу різних неформалів та отих розвированих націоналістів...
...Нікчеми, яничари, батькопродавці, як вони компрометують в очах народів
нашу націю! Якою плямою ганьби й запроданства лягає на Україну служацька
енергія ще й цих так званих інтернаціоналістів.
31 березня 1990
Ще в дитинстві в Сухій чув я пісню:
Пливе щука з Кременчука,
тече собі стиха,
Хто не знає закохання,
той не знає лиха...
Я не мав сумніву, що пісня десь у нас і складена (адже Кременчук від Сухої
недалеко), і ось тепер дізнаюся, що цю пісню записав Шевченко 1846 р. і
де (!) — в Кам’янці-Подільському! Отже, нація вже була як єдине духовне
ціле, і найбільше єднала її пісня!..
Велика нація! Невже тепер спробують її ділити, знову розтерзувати, шматувати!..
5 вересня 1990
Чому Сталін так патологічно ненавидів Україну? Боявся її? Вчував у ній
затаєну непокору, бунт?..
...З якою сатанинською силою нищилась Україна! За трагізмом долі ми
народ унікальний. Найбільші генії нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода —
все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі
в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов
із життя і Сковорода. Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом
перевершила все. Геноцид винищив найздібніші сили народу. За які ж гріхи
нам випала така доля? Народ такий трудолюбний, набожний, рідкісно обдарований
— чому саме він став об’єктом диких, найкривавіших експериментів епохи?..
Мати Божа, заступися за Україну! Виблагай для неї милосердя! Якби я був
живописцем, малював би й малював красу України.
...Ренесанс іде в Україну із Заходу. Оскільки Велика Наддніпрянська
Україна була спустошена, понищена, знедуховлена, треба, щоб тисячі й тисячі
Кирилів і Мефодіїв звершили подвиг Духу, подвиг Відродження, щоб уся Україна
стала Українською. Розбудити східні регіони, дати мільйонам отих окрадених,
знедуховлених, оболванених в епоху тоталітаризму ковток свободи, урок національної
гідності, дати відчути пахощі євшан-зілля, і вони прозріють, вони стануть
людьми.
Жовтень 1990
Нещасна наша Україна! Як часто виплоджує ця земля відступників та запроданців
і як рідко осявають її генії масштабів Тараса та Лесі, непідкупних лицарів
вірності і правди. Як далеко б ми були, яких вершин сягнули, якби дрімуча
бородата Москва не відлучила нас від європейських народів на триста літ...
Україна — це вічна вдова, а в неї є сини і є дуже багато антисинів,
брудних запроданців...
Здобули незалежність, а для кого? Для політиканів, для мафії, для тих,
що розграбовують Україну дико, нахабно... Трудовий люд довели до нечуваних
злиднів, письменники не мають змоги видаватись, бідують... Русифікатори,
шовіністи розперезалися, з мови, з усього українського знущаються (за потурання
влади). Комерсанти, рвачі, перелицьована номенклатура — ось хто пожинає
плоди... Така красива нація, а що з нею зробило звиродніле чиновництво!..
Як нас окрадено! Мільйони людей і сьогодні в нас у становищі кріпаків.
Як дивитись на чорнобильську агонію України? Адже Україна упродовж усього
життя — це, по суті, найбільша любов моя. Для неї жив, з нею пов’язувались
усі майбутні радощі життя... А тепер? Україна кріпацька, Шевченкова, страшна,
не була такою безмежно трагічною, як нинішня... Тоді людина залишалася
з Богом у душі, панщина забирала тільки силу фізичну, а сьогочасна доба
залізла і в душу людську, спустошує все...
Україна гомонить гнівом і болем: тяжко покривджено мільйони людей жахливим
підвищенням цін... «Терпіти!» — закликає уряд. Тільки чому б йому не почати
із себе, з міністрів? Збавили б хоч на 50% платню чиновництву, а тоді вже
грабували людей незахищених.
По тому, яка в Чехова поетична проза (і драматургія), я давно здогадувався,
що він родом з українців. Тепер це підтверджують і дослідники. «Дед мой
был малоросс...» — писав Чехов. Гоголь, Чайковський, Чехов — це сини того
народу, якому імперія забороняла навіть розмовляти рідною мовою... Нічого
не було жорстокішого в людській історії.
Триста років Україна була донором імперії, живила її своєю кров’ю, віддавала
їй свої таланти. Хтось музикальний сказав: «Україна — це суцільна консерваторія!»
...Росія — це дочка України, але дочка загребуща, агресивна, з домішкою
дикої азіатчини... І хоч є в ній чимало людяних людей, та правлять нею
хижаки. Так було в минулому, так і зараз. Про це всі маємо пам’ятати. Про
це нагадує Чечня. Відповідальність перед людством зобов’язує нас не забувати,
з ким маємо справу.
...Україна має дістати від нас тільки істинне, художньо повноцінне,
надиктоване душею, що має ідеалом святу свободу; тобі, Україно, прийдешня,
в дар від нас, змучених, справді те, чим наш дух трепетав.
21 травня 1992
Геніальний німець Гердер, друг Гете, вчитель нашого Максимовича, провіщав
Україні велике майбутнє, казав, що вона стане колись новою Елладою. Прекрасне
підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, родюча
земля — все за те, що під цим небом постане колись велика культурна нація.
Спасибі тобі, мудрий Гердере, за таку віру в український народ. Та хіба
ж міг ти передбачити, що настане ера червоного сатанізму, терорів нечуваних
та геноцидів, — ера Чорнобиля!
...І все ж хочеться думати, що передчуття Гердера все ще зостається
в силі. Така красива, така сильна нація! Менше б тільки усобиць внутрішніх,
чвар та розбрату... Україна жде від своїх синів Тарасової вірності й самопожертви...
...Не належу до груп та групок, ненавиджу чвари та інсинуації — прагну
бути справедливим до кожного, хто цього заслуговує... Придивіться, яких
людей висуває Львів, Тернопіль, Київ, — невже у вас не прокидається почуття
гордості за націю?
...Кожен мав би розуміти, що для України її духовність, мова, література
— це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агресивними
силами зла...
...Як багато втрачено звичаїв мудрих, гуманних! Чи повернуться коли-небудь
до них хоч майбутні покоління?.. Ось тоді б ожила Україна у своїй високій
людяності...
...Де взяти єдності? Невже ми приречені й далі бачити, як гризуться
за керівні крісла пігмеї, що їм ніщо, крім власної шкури, не дороге?! Як
єдності досягти? Адже ж тільки вона врятує націю!.. Якщо не буде єдності,
нічого не досягти. Скільки тих усобиць та чвар знала наша історія — саме
ж вони й губили Україну. Боже, дай нам піднестись до єдності!.. Чому ж
і сьогодні серед амбітностей і розбрату ми щоразу волаєм: «І братолюбіє
пошли, пошли, пошли!»
...Що жде її, нашу багатостраждальну матір... Вас мені жаль, мої нещасні
сестри та брати, кого історія нічого не навчила і чия національна свідомість
і нині стоїть на нулі...
Віриться, Україна перетриває й це. Вірю, прийдуть покоління тих, хто
здатен буде не тільки здобути свободу, але й зуміє захистити її надійно!
Та, мабуть, то буде уже без нас, без нас...
«Ви сильний народ», — сказав нещодавно в Борисполі високий заокеанський
гість.
Ми сильні вже тим, що всі жахіття пережили, все витримали і не загинули.
Україна сильна, бо явила світові ціле гроно геніїв таких масштабів, як
Шевченко, Бортнянський, Гоголь, Франко і Грушевський. З України пішли на
простори планети такі наші сучасники, як геніальний Вернадський, скульптор
Архипенко, всесвітньо відомий математик Микола Боголюбов, — і це ж усе
Україна, і все це свідчить, який вона має могутній, дивовижних можливостей
потенціал.
Для кожного з нас взірцем мають бути ті висоти духу, ті висоти єднання,
що їх виявили українці під час свого Референдуму. Саме тоді Україна піднеслась
як нація, пережила зоряну мить своєї історії, досягла згоди й порозуміння
з людьми всіх національностей, для яких давно рідними стали і земля України,
і висока блакить українського неба.
