Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Нервово, нерівно, смішно

Список лауреатів Третьої національної кінопремії «Золота Дзиґа» підтверджує, що наш кінематограф остаточно вийшов зі стадії реанімації
22 квітня, 2019 - 19:32

Повний перелік лауреатів виглядає таким чином:

Найкращий фільм — «Донбас» (Сергій Лозниця).

Найкраща режисерська робота (Премія ім. Ю. Іллєнка) — Сергій Лозниця.

Найкраща чоловіча роль — Олег Москаленко («Дике поле»).

Найкраща жіноча роль — Ірма Вітовська («Брама»).

Найкраща чоловіча роль другого плану — Володимир Ямненко («Дике поле»).

Найкраща жіноча роль другого плану — Віталіна Біблів («Брама»).

Найкраща операторська робота — Сергій Михальчук («Дике поле»).

Найкраща робота художника-постановника — Владлен Одуденко («Дике поле»).

Найкращий сценарій — Сергій Лозниця.

Найкраща музика — Антон Байбаков («Брама»).

Найкращий документальний фільм — «Міф» (реж. Леонід Кантер та Іван Ясній).

Найкращий короткометражний ігровий фільм — «Mia Donna» (Павло Остріков).

Найкращий анімаційний фільм — «Мімікрія» (Фройд М. Вайзер).

Найкращий дизайн костюмів — Марія Керо («Шляхетні волоцюги»).

Найкращий грим — Катерина Струкова («Брама»).

Найкращий звук — Сергій Степанський («Дике поле», «Dzidzio перший раз»).

Найкращий монтаж — Іван Банніков («Коли падають дерева», «Позивний «Бандерас», «Вона та війна»).

Найкраща пісня — «Моя мамонько рідненька», у виконанні жіночого фольклорного тріо: Ірина Данилейко, Галина Гончаренко, Сусанна Карпенко («Гірська жінка: на війні»).

Фоторепортаж

Окремо слід згадати Премію глядацьких симпатій; її володар визначився голосуванням не кіноакадеміків, а пересічних глядачів і глядачок — «Dzidzio перший раз» (Михайло Хома і Тарас Дронь).

За внесок у розвиток українського кінематографа вшановано оператора Юрія Гармаша.

НАЙКРАЩИЙ ФІЛЬМ — «ДОНБАС» (СЕРГІЙ ЛОЗНИЦЯ)

Таким чином, найбільшу кількість нагород — п’ять — зібрало «Дике поле» Ярослава Лодигіна, «Брама» Володимира Тихого — чотири, у Лозниці «золота» трійка: найкращий фільм, режисура й сценарій. Сам пан Сергій зауважив, що його вперше в житті відзначають саме як сценариста.

Більшість вердиктів кіноакадеміків виглядає передбачувано, як і, до речі, премія глядацьких симпатій. У цій категорії змагалися десять картин, але Хома, який виступив і співрежисером, і головним актором, — не просто популярний поп-музикант, а й сам по собі культовий персонаж. Обидва його фільми — легкі, невибагливі комедії — принесли прибуток у прокаті, що для українського кіна — рідкість; власне, прибутковими стають картини за участю саме естрадних, а не кінематографічних зірок, та й останніх у нас немає, не встигли зійти. Тож, якщо шанувальники Михайла завжди ладні проголосувати за нього грішми, то тим паче вони здатні вивести його на першу позицію в інтернет-перегонах.

Нагорода найкращій пісні — це насправді статуетка за режисуру чорної комедії «Гірська жінка: на війні» (Ісландія — Франція — Україна), так само номінованої в категорії «найкращий фільм». Музика є ключовим елементом фільму 50-річного ісландського кінематографіста Бенедикта Ерлінґссона: два цілковито несхожих гурти — бешкетний чоловічий ісландський ансамбль із ударника, духовика та акордеоніста й ліричне народне українське тріо — Сусанна, Ірина, Галина — ілюструють різні стани й події в житті головної героїні — радикальної екоактивістки Халли (Хальдора Ґерхардсдоттір). Це ефектне рішення не пройшло повз увагу Канн, де фільму в межах програми «Тиждень критики» присудили за найкращу музику приз консорціуму письменників і композиторів SACD (Authors’ Society) та єдиний державний приз фестивалю — «Золоту рейку» від Залізниць Франції, тож українська «Дзиґа» є логічним доповненням до цих нагород.

Що ж до рішення по гриму, то, безумовно, багато в чому саме Катерині Струковій належить заслуга в тому, що Ірма Вітовська здобула премію за найкращу жіночу роль. Струкова, щодня витрачаючи по три години, бездоганно перетворювала 43-річну Ірму на 88-річну бабу Прісю. Загалом, при доволі слабкій режисурі, непереконливому сценарії та провальних спецефектах саме жіночі ролі, грим і ще музика Байбакова — чи не найбільш досвідченого кінокомпозитора в країні — це те, що втримало «Браму» на плаву.

НАЙКРАЩА ЖІНОЧА РОЛЬ — ІРМА ВІТОВСЬКА («БРАМА»)

Не менш симптоматичним є рішення щодо найкращих костюмів. Гадаю, уважний читач зазначив, що серед призерів немає історичних драм, на які частина патріотичної громадськості досі покладає надію як на такий собі локомотив відродження українського кіна. А втім, продукція такого роду виходить зазвичай страшенно нудною — аж раптом дуже нерівний, але жвавий і по-своєму дотепний Олександр Березань випускає комедію «Шляхетні волоцюги» про Львів наприкінці 1930-х — місцями й справді смішну. І робота костюмерного цеху в ній чудова — справжній карнавал, який повноцінно працює саме на задум режисера.

Не надто однозначним видається лідерство «Дикого поля». Вочевидь, академіки опинилися під впливом магії імені — адже фільм зроблено за «Ворошиловградом» Сергія Жадана. Проте і в сценарній адаптації роману, і в режисурі не бракує слабких місць, так само як і в акторських роботах. Останнє стосується Олега Москаленка в ролі Германа — на початку він виграє за рахунок привабливого типажу, але потім, коли треба розвивати й змінювати героя, стає нецікавим. Володимир Ямненко принаймні колоритніший. Що ж до живої легенди операторського мистецтва Михальчука, то він, схоже, не міг не одержати статуетку, але варто зазначити, що в «Дикому полі» Сергій з його талантом існує окремо, робить якийсь свій фільм.

Успіх Лозниці — беззаперечний. На сьогодні Сергій Володимирович, хоч би хто і як до нього ставився — найвагоміший режисер у нашому кіні. Минулого року «Донбас» уже здобув нагороду на Каннському фестивалі — приз за найкращу режисуру в програмі «Особливий погляд».

Із 13 епізодів картини лише один не відбувається на окупованих територіях. Декорації для решти — це криваві будні «Новороссии» в умовному східноукраїнському місті. Фільм не просто про устрій «русского мира», а про його головну зброю — пропаганду, механізми якої Лозниця аналізує з притаманною йому гостротою.

Це починається з першого кадру. У трейлері знімальної групи огрядна пані (Тамара Яценко) сперечається з гримером. У наступній сцені їй та її колегам-артистам, замаскованим під випадкових перехожих, доведеться виступати «очевидцями» ворожого обстрілу на тлі заздалегідь підірваних тролейбуса й автомобіля. У схибленому «новоросійському» світі реальність підганяється під гасла. Час і простір у цих спотворених координатах втрачають цілісність, окремі життя слугують витратним матеріалом, героя замінює вождь або начальник, тож жодна історія не може завершитись — таким чином «Донбас» структурований фрагментарно.

З кожним новим епізодом маніпуляції стають і нахабнішими, і віртуознішими. У пологовому будинку балакучий Михалич (Борис Каморзін) влаштовує для жіночої масовки у білих халатах шоу з демонстрацією продуктів та ліків, захованих у кабінеті злодійкуватого директора — останній спокійно відсиджується в сусідній кімнаті й потім віддячить шоумена конвертом необхідної товщини. Група військових з монголоїдними рисами твердять німецькому журналістові, що вони «місцеві», але не можуть уточнити, як називається їхнє селище. Українського військовополоненого виводять до стовпа біля автобусної зупинки з табличкою на грудях «каратель» для подальшого самосуду. Маршрутку шматують російські «Гради», після чого супроводжуючу їхню машину сепаратистів на нічній дорозі розстрілює із засідки група ліквідації. Трупу з прологу перетворюють на справжніх «двохсотих» задля чергового репортажу під заключні титри на статичному загальному плані: брехня кусає себе за хвіст.

Матеріалом для сценарію «Донбасу» служили відеосюжети з мережі. Розміщення репортажної зйомки в інтернеті — діяння інформаційне, не режисерське. Відповідно, Олег Муту, який працював з Лозницею в усіх ігрових картинах, свою операторську індивідуальність підпорядковує драматургії. Перевтілюється у стрибаючу телекамеру в бомбосховищі, в телефон у руках легковажної водійки на обстрілюваній дорозі, в нерухомого спостерігача на загальних планах. Подібне самоусунення не виключає етично чіткої позиції — просто тільки так і можна засвідчити те, що уникає свідчення, зробити реальною фабрику ірреальності.

Не документ, не драма, а широкий анатомічний зріз — іншої оптики для облаштованого пропагандою пекла, ймовірно, і бути не може. Досі такого погляду не пропонував ніхто.

* * *

Загалом, за наведеним списком помітно, що наш кінематограф як процес давно покинув стадію реанімації. Це навіть помітно з неоднорідності номінацій, коли в одних категоріях змагалися такі незіставні за художнім рівнем роботи, як «Донбас» і «Секс і нічого особистого». З другого боку, отакий розкид жанрів та рівнів свідчить про повноцінність національного кіна. І нарешті, ще одна явна тенденція: наше кіно робиться з посмішкою і задля посмішки. У більшості номінацій включно з короткометражною та анімаційною були присутні чи перемогли комедії, та й навіть у серйозних фільмах-лідерах на кшталт «Брами», «Дикого поля» і «Донбасу» елементи комізму явно присутні.

Тож схоже, що ми, сміючись, не лише прощаємося з минулим — а й з уїдливим сміхом вступаємо у майбутнє.

Чи завжди це добре?

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ