Невмирущі мрії про кохання
На малій сцені Харківського драматичного театру ім. Т. Шевченка прочитали чотири новели Набокова
Майже всі твори Володимира Набокова написані в манері «непрямого висловлювання». Ослаблення ролі сюжету, відсутність активності в його розвитку, нерідко розбіжність індивідуального сюжету героя і загального контексту твору, безпосереднє звернення автора до читача дозволяють письменникові створити унікальну систему взаємодії з людиною, що вирушає в подорож по сторінках «малої прози» Набокова. У просторі текстів письменника часу немає, адже кожне нове прочитання дарує читачеві й нове сприйняття, ніби заново насичуючи знайомий текст тонкими подробицями, несподіваними висновками і парадоксальними трактуваннями.
Режисеру-постановнику «Повернення» Олександру Ковшуну вдалося відтворити в сценічному просторі позачасовий світ генія Набокова. Чотири новели «Казка», «Дзвінок», «Випадок з життя» і «Повернення Чорба» об’єднані загальною сценографією і стилем подачі матеріалу, проте не втратили свого унікального літературного вигляду.
Першу — «Казкову» — дію вистави було віддано на відкуп тринадцятьом жінкам, в оточенні яких свою дивну історію розповідав єдиний чоловік — мрійник і фантазер Ервін (Євген Моргун). Герой то міркував про своїх гіпотетичних коханок, то зневажав їх, то навпаки, схиляв голову перед ними... Можливо, молодому актору не вистачало певної аристократичності існування, що пояснюється граничною складністю літературного матеріалу, який вимагає глибоких рефлексій, але пластичність зовнішньої характерності і внутрішньої образності забезпечували увагу глядача з першої ж появи Ервіна на сцені.
Кожна жінка-мрія володіла унікальними індивідуальними рисами. Серед обраниць Ервіна — романтична і зворушлива Жінка в білому (Оксана Черкашина), пряна і пікантна Роза Сходу (Єлизавета Северинова-Литвинова), розв’язна і безглуздо-аристократична жінка в кафе (Майя Струннікова), вульгарна, але вишукана жінка легкої поведінки (Світлана Февральова)... Але всі ці жінки лише фон диявольської гри незрівнянної жінки — мадам Отт, або точніше, жіночної гри Чорта (Оксана Стеценко). Актрисі Стеценко загалом вдалося створити атмосферу таємничої безвихідності. Паралельне існування двох сценічних світів, один з яких в уособленні Чорта органічно перемістився до глядацького залу, створював відчуття причетності і набоковського «соглядатайства».
Другу дію «Повернення» складали ще три розповіді Набокова. Після почутих трьох дзвінків, що закликають до продовження вистави, глядачі змогли почути і навіть побачити ще один дивний дзвінок. «Дзвінок» — новела, виткана з дрібниць. ...Мотузка, що розділяє простір і відділяє матір (Тетяна Турка) від сина (Артем Сердюк), мерехтливі свічки на торті, що народжують єдине світло на сцені і зворушливо вмирають разом з надією на взаєморозуміння рідних людей, полотно-пуповина, що зв’язує і одночасно розділяє героїв, картини минулого, що проносяться перед глядачем, легкі рухи і їх важкі сенси, парасолька, що плаче, сумна валіза, дзвінок з минулого і дзвінок у майбутнє... Здається, на цьому фантазія режисера вже вичерпана... Даремно! Адже щасливі випадки ще зустрічаються.
«Випадок з життя» — пронизливий і зловісно щирий монолог Майї Струннікової (Марія). Щирі сльози і по-дитячому зворушливе поїдання цукерок, чорна сукня і Оскар Вайльд, прості визнання і неочевидні рішення, прекрасні партнери (Олександр Ковшун у ролі Павла Романовича і Тетяна Гриник у ролі Оленочки) — інтимна трагедія самотності справжньої жінки.
«Повернення» закінчилося «Поверненням Чорба» — хворобливо безвихідним оповіданням про тягар безглуздої Долі. Сергій Гусєв (Чорб), який прекрасно показав себе в ролі Херувима у виставі «Зойчина квартира», цього разу з’явився перед глядачем як ліричний герой епохи срібного століття. Незважаючи на блискучу гру, першими скрипками сценічної дії стали статичні зовні і гранично динамічні внутрішньо батьки дружини Чорба у виконанні Ірини Кобзар і Євгена Романенка. «Ода радості» Бетховена, що є фундаментом для практично речитативних діалогів, дзеркально відображала трагедію втрати головного героя...
Серцевиною усіх чотирьох епізодів було величезне ліжко — немов би рівноправний діючий персонаж — саме біля нього відбувалися майже всі головні сцени вистави. А глядачі дві з половиною години сценічної дії співпереживали, оцінюючи різнопланові винаходи режисера і несподівані музичні рішення (зав. музичної частини Г. Фролов), і осмислені пластичні інтерпретації (режисер з пластики Олена Приступ), і атмосферно вивірені костюми та грим (художник-гример Тетяна Рачинська).
Повернення вийшло витонченим, винахідливим, а головне — точним у відтворенні авторської мови. «Повернення» Набокова, які хочеться перечитувати знову і знову, стали «Поверненням» Ковшуна, куди дійсно хочеться повернутися...
