ПУШКІН, ЯКОГО НЕМАЄ
Ювілей Пушкіна, а тим більше 200-річчя — це мотив для різноманітних
культурних заходів, як, приміром, концерт «Чувства добрые я лирой пробуждал»,
літературного вечора «Я к вам пишу, чего же боле?», огляду фольклорних
колективів «К нему не зарастет народная тропа», навіть церковної проповіді
«Мой дядя самых честных правил» і вже неодмінного покладання вінків до
підніжжя пам'ятника, що сягнув вище Олександрійського стовпа. Традиційно?
Нецікаво? Що ж, можна, звичайно, уподібнившись злостивому школяреві-постмодерністу,
підпалити яку-небудь чималу бібліотеку й, поки навколо буде шум-переполох,
вихопивши з вогню відомі книжки, гучно і, головне, точно тлумачити їх.
Ось, наприклад, старий рибалка впіймав у морі золоту рибку — це сиріч акт
просвітлення, що дозволяє старому зрозуміти марність усього земного, й
розсікти свою буденну свідомість подібно до ночов, і крізь ментальну тріщину
впустити море вищої мудрості... Сальєрі насправді приймає неймовірної потужності
галюциноген і в цьому стані вигадує геніального композитора Моцарта з його
музикою й подальшою смертю від отрути, яку підсипає в питво правицею заздрісник...
Утім, непоганим є й варіант читання вголос апокрифа «Евгения Онегина»,
лежачи в ліжку. З коханою дівчиною. Надаючи основному заняттю найчудовішого
у світі ритму.
Запобіжними засобами при цьому користуватися не бажано.
Й тоді, можливо, в цьому всесвіті з'явиться Хтось, хто відповість на найголовніше,
наріжне питання, яке гризе більшу частину світу. А поки що, дорогі друзі,
доводиться констатувати — Пушкіна немає. Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
НАВІЩО ПУШКІН?
У житті кожного з нас є найпрекрасніші моменти. Це чиста
радість, світло в душі, живе життя. Саме приходить. Як несподіваний подарунок.
І стоїш остовпілий, мовляв, «Що з цим робити?»
У Пушкіна в «Моцарті і Сальєрі» Сальєрі міркує: «Что пользы,
если Моцарт будет жить и новой высоты еще достигнет? Поднимет ли он тем
искусство? Нет. Оно падет опять, как он исчезнет. Наследника он не оставил
нам. Что толку в нем? Как некий херувим, он несколько занес к нам песен
райских, чтоб, возбудив бескрылое желанье в нас, чадах праха, снова улететь».
І — висновок, «природний» рух, отруту в склянку: «Так улетай скорей!»
Чудового можна злякатись, його можна просто проігнорувати,
втекти від нього, спробувати забути, розтоптати з люті. Але воно все одно
існує, незважаючи на наше бажання в метушні й поспіху його не помічати.
«Навіщо Пушкін?» А навіщо сонце? — не для того ж, щоб нам було тепло. Сонце
— саме по собі й, як кажуть, світить для добрих і лихих. Пушкін — сам по
собі, і він не зміниться від того, як ми його розуміємо. Греки говорили:
кожен бере у Гомера стільки, скільки може взяти. Головне — що є сам Гомер.
Едуард ЩЕРБЕНКО







