Новатор Луїджі Гаджеро

У найближчі три роки маестро Гаджеро, добре відомий киянам за концертами сучасної музики «Ухо-ансамблю», очолюватиме цей оркестр (він обраний його головним диригентом) та формуватиме репертуарну політику. Як показав концерт, в якому перша українська симфонія (твір Максима Березовського) була включена у сучасний їй контекст п’єс Моцарта і Гайдна, підхід диригента до складання програм та інтерпретації творів є абсолютно новаторським. Про принципи роботи з оркестром та відносини з українською культурою — в подальшому інтерв’ю.

ПРОПУСКАТИ МУЗИКУ КРІЗЬ СЕБЕ

— Луїджі, що тобі було відомо про українську музику (композиторів і виконавців) до початку роботи в Україні?

— Звісно, я знав кілька ключових композиторів та гастролюючих солістів, але, мабуть, найсильніше тяжів до української традиційної музики. Я глибоко закоханий в неї та щиро вірю, що вона належить до числа найбільш прекрасної музики світу — навіть у порівнянні з класичною музикою будь-якої іншої країни.

— Що, крім фольклору, українська музика може дати світові? Західна культура перебуває на такому високому технічному рівні, що у цьому ми з нею точно безсилі змагатися. Тоді у чому можемо?

— Дійсно, сьогодні високий технічний рівень вважається «нормальним». У західноєвропейських музичних академіях багато студентів, які мають найвищі технічні навички; знайти відмінних інструменталістів доволі легко для будь-якого репертуару. Втім, мій трирічний досвід інтенсивної співпраці з «Ухо-ансамблем» демонструє, що зустріч мого стилю роботи з «відкритістю душі» українських музикантів може досягти музичного результату, якого у Західній Європі буде набагато складніше здобути. Різниця в тому, що часто для західноєвропейців бути музикантом — це «професія» і що ансамблевий або оркестровий музикант не хоче емоційно залучатися до того, що він робить. Ви можете попросити його зіграти інтонаційно чисто, голосно, тихо, легато або стакато, але дуже важко досягти того, щоб він пропускав музику крізь себе. Готовність багатьох українських музикантів повністю віддавати себе музиці під час гри — величезний музичний скарб, який, якщо керуватися гарним музичним баченням, може привести до високих результатів. А Європі дійсно потрібна ця «духовна свіжість», яка походить «зі Сходу».

РОЗІРВАТИ «ПОРОЧНЕ КОЛО»

— Ти нас так розхвалив, що тепер для балансу слід поговорити про погане. Які якості українських музикантів ти хотів би змінити? Що покращити?

— Як я тільки-но сказав, я люблю їхню відкритість, готовність задіяти найглибші емоції під час репетицій; це ставлення дуже добре відповідає моєму способу роботи (часто кажу: проблема не в тому, «як» зіграти певний музичний епізод, а в тому, «навіщо» його так грати. Західноєвропейські музиканти часто занадто зосереджені на «як», і недостатньо на «чому»).

Те, що я хотів би змінити тут, це не характеристики музикантів, а деякі аспекти контексту: музиканти тут часто вимушені працювати за надмірним графіком, адже для виживання та утримання сім’ї їм потрібна більше, ніж одна робота. У цій ситуації важче досягти видатного музичного рівня, адже ніколи не вистачає часу для практики або відвідування всіх репетицій проекту. Я думаю, що ми маємо спробувати це змінити і розірвати «порочне коло»; ми маємо спробувати набратися сміливості й повірити, що якщо ми сконцентруємо свої сили на меншій кількості речей, але будемо робити їх настільки добре, наскільки зможемо, тоді якість, якої ми досягнемо, не лише додасть сенсу нашому життю, а й — врешті-решт — надасть кращу фінансову «віддачу». Іншими словами, я вважаю, що якість може дати більше задоволення з усіх точок зору, ніж якби ми розпорошилися у більшій кількості проектів нижчої якості.

— Якими мають бути стосунки між диригентом і оркестром? Дружніми, ієрархічними, демократичними, ідеалістичними?..

— Є ще країни, де керують диктатори, і оркестри очолюють диригенти, які поводять себе з музикантами тиранічно. Я вірю, що це не буде тривати довго, час таких стосунків вже минув. Впевнений, що ви можете завоювати повагу оркестру лише щирістю і силою вашої пристрасті. Простіше кажучи, відносини диригента з його власним бажанням визначають психологічну установку стосунків з оркестром. Наприклад, якщо диригент — кар’єрист, оркестр це відчує і відповість аналогічною поведінкою. Якщо для диригента кожна окрема нота є питанням «смерті чи життя», оркестр негайно співпереживає цій необхідності й автоматично вкладає свою душу в кожну ноту, яку грає.

— Яким чином побудована програма нинішнього сезону з KSSO?

— Протягом усього сезону хочу мандрувати максимально різноманітними стилями, тому ми граємо музику від Габріелі (XVI століття) через Рамо, Гайдна, Моцарта, композиторів-романтиків до класиків модернізму (Веберн), але у кожному концерті я піклуюся про поетичну узгодженість у рамках програми. Це не означає, що в одному концерті мають бути композитори лише одного стилю, проте я намагаюся створювати діалоги між різними п’єсами, аби вони могли «висвітлювати» одна одну.

— Твоя стратегія розвитку колективу: яким ти бачиш оркестр через три роки?

— Внутрішньо ми повинні розвивати справжнє загальне «дихання», здорову ідентичність; в той же час будемо починати співпрацю зі світовими солістами і будувати хорошу дискографію з цікавим репертуаром... Незважаючи на дуже великий CD-ринок, є ще багато чудової музики, яка чекає хороших інтерпретацій!..

— Чи вистачить часу при такій завантаженості займатися проектами поза Україною?

— У цьому сезоні я керуватиму Оперним оркестром у Ніцці, гастролі з камерною музикою в дуеті з Барбарою Ханніган, концерти з Мюнхенським філармонічним оркестром, а також нікуди не подінеться моє звичне викладання в Музичній академії у Страсбурзі...

КЛАСИЧНА МУЗИКА У НЕБЕЗПЕЦІ

— Ти вже відомий в Україні своїми проектами нової музики з «Ухо-ансамблем». Стрибок у класику виглядає досить несподівано. Що для тебе цей шлях у минуле?

— Я люблю сучасну музику з часів студентства, і цей репертуар я грав у своєму житті більше за все. В той же час класичні партитури завжди лежали на моєму столі, я їх вивчаю щодня. Я би сказав, мабуть, саме тому, що кожного дня я живлю себе класичною музикою, я можу грати сучасний репертуар на гарному рівні. Не вірю у «спеціалізацію», якщо розуміти її у сенсі «робити щось одне». Коротше, «стрибок» для мене є цілком логічним кроком: моя мета — підійти до класичних і сучасних партитур з однієї й тієї ж точки зору, аби старовинна і класична музика забарвлювалися типовою свободою інтерпретації сучасної музики, яка, у свою чергу, незважаючи на усю складність, віддає себе розмаху «класичної» фрази.

— Чим є класична музика для сучасного слухача? Як її наблизити, актуалізувати?

— Класична музика у небезпеці. Цьому багато причин, одна з них — це релятивізм, який все більше і більше керує нашими суспільствами: в основному, існує два способи розуміння і оцінювання музики та мистецтва взагалі. Перший підхід — історичний. Відповідно до нього, конкретна мова — за визначенням — не гірша і не краща, ніж будь-яка інша. Наприклад, немає сенсу порівнювати Рембрандта з... графіті; або ж Моцарта із техномузикою, адже ці мови мають абсолютно різні цілі. Можна судити, наскільки добре художник використовує можливості конкретної мови, але ніхто не сперечається щодо гідності цієї мови як такої. Немає зовнішнього об’єктивного параметру, який ми могли би використовувати для вимірювання якості твору мистецтва чи навіть цілої мови. З цієї релятивістської точки зору (з якою я не згоден), оскільки кожна мова має однакову гідність, це призводить до розуміння найбільш свіжої мови як «найкращої», бо вона створюється нашим суспільством. Так би мовити, Моцарт і техномузика рівні (бо порівнювати їх нема сенсу), але техномузика, щонайменше, є сучасним продуктом, а Моцарт — ні.

Інший підхід до розуміння та оцінки музики або мистецтва (у який я вірю) є трансцендентний. У такому разі якість мистецтва можна виміряти у відповідності до більшої або меншої присутності (якщо вона є) трансцендентності у цьому конкретному витворі мистецтва. Моцарт — видатний композитор не тому, «як» він використовує мову (як про це міг би подумати «прихильник історизму-релятивіст»). Моцарт — видатний автор, бо його музика освячена присутністю вищого виміру — виміру, що охоплює нас усіх, і коли ми зіштовхуємося з цим виміром, ми можемо наблизитися до істини щодо себе. Є не лише погані композитори — або погані художники, які не можуть торкнутися цього «вищого виміру», — але й навіть мови можуть бути кращими або гіршими за інші, адже деякі мови за своєю природою непроникні для трансцендентності.

Сьогодні перший підхід, який домінує, призводить до невідворотної втрати скарбів нашого минулого. Нам абсолютно необхідно співробітництво натхнених кураторів, музичних критиків, виконавців і композиторів, щоб захистити ці скарби. Конкретніше, з точки зору інтерпретатора: ми ніколи не повинні забувати, що справжня музика та мистецтво в цілому завжди мають чуттєву привабливість: це як закохатися — ця «особлива людина» дозволяє нам вібрувати, тому що пробуджує в нас те, що не можна описати словами і що буквально «виводить нас із себе». Якщо цього не відбувається у присутності твору мистецтва, можливо, ми його не розуміємо; втім, це також може означати, що ця музика або ця картина загалом не є мистецтвом, навіть якщо ми зустрінемо їх у концертному залі або музеї. Отже, ми маємо повернути нашу публіку до еротичного досвіду, який завжди породжує справжнє мистецтво. Це також нагадає нам про необхідність такого досвіду в нашому житті і, таким чином, про необхідність гарної класичної музики.