Справді, повість української письменниці, про яку Тарас Шевченко якось
полемічно заявив, що Жорж Занд не ладна бути у неї навіть куховаркою, надає
багатющий матеріал для екранізації. Її кримінальний сюжет (до речі, окремі
колізії і мотиви якого були свого часу запозичені палким шанувальником
Марка Вовчка Миколою Лєсковим при створенні знаменитої «Леді Макбет Мценського
повіту») про те, як охоплений пристрастю до молодої й звабливої красуні
чоловік вбив свою дружину, аби бути разом із коханкою, сповнений не лише
великої емоційної сили, але й досить тонких психологічних спостережень
про природу жаги й влучних моральних застережень. В ньому гранично, спресовано
виявлено категорії зради й страждання, кохання й докорів сумління. Адже
героєві — Павлові Чорнокрилу — доводиться спокутувати свій гріх; він платить
за нього спочатку божевіллям, а згодом — смертю.
Олег Бійма, створюючи сценарій, писав кожну роль, заздалегідь враховуючи
індивідуальність виконавця, якому її буде доручено. Так, образ Павла відразу
призначався івано-франківському акторові Сергію Романюку. Режисер не помилився:
робота одного з найталановитіших українських виконавців вражає глибиною,
силою, віртуозністю у переданні різноманітних психологічних стилів. Гідними
його партнерками в «любовному трикутникові» виступають і актриси Національного
театру імені І. Франка — досвідчена Єлизавета Слуцька й дебютантка в кіно
Світлана Прус. Завдяки ж майстерній роботі оператора Леся Зоценка, починаєш
сприймати природу як дійову особу фільму — з такою любов'ю і філігранністю
знято ним літні й осінні краєвиди та побут українського села. Достовірності
екранної фактури сприяють і використані авторами фільму автентичні, чи
не музейні костюми.
Трисерійну «Пристрасть» знято на студії «Укртелефільм», яка, до речі,
вже два роки не фінансується державою. І хоча фільм створювався ніби за
державним замовленням, його можна сміливо вважати цілком автономним проектом
самої знімальної групи, яка примудрялася навіть виїздити в експедиції,
часом просто позичаючи гроші в родичів і знайомих. Симптоматично, що жоден
з відповідальних працівників Національної телерадіокомпанії України не
з'явився минулої п'ятниці на перший перегляд тільки-но змонтованої картини.
Хоч як знати, можливо, подивившись її, глядачі, зокрема молоді, не ставилися
б із такою упередженістю до класиків, що їх вивчають за шкільною програмою.
Чи, може, цнотливе керівництво НТКУ злякали деякі надто чуттєві сцени у
«Пристрасті»? То чого їх святенництво не поширюється на імпортну кінопродукцію
й демонстрацію «фізіології кохання» в ній у прайм-тайм, що призначений
для родинних переглядів?
Утім, невгамовний Олег Бійма не впадає в розпач. Він навіть готовий
вже зробити двосерійний варіант фільму, аби презентувати його глядачам
прокатно-фестивальним шляхом.







