Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

Олег ДЕНИСЕНКО: «Я малюю так, як шелестять старі манускрипти»

17 листопада, 1999 - 00:00

— Художник Клод Моне окреслював свій живопис словами: «Я малюю так, як співають птахи». Як би ви визначили власну творчість?

— Не співом птахів, це точно. Напевно, я порівняв би її з перегортанням стародруків чи якихось манускриптів або, в крайньому випадкові, з екскурсією залами історичних музеїв.

— А ви вважаєте, що старі манускрипти для сучасника актуальні?

— Цілком. Річ у тім, що багато старих знань, які були накопичені людством впродовж багатьох років, зараз несправедливо відкинуто й забуто. Можливо, сьогодні не час усім цим займатися. Але як колись алхіміки хотіли знайти філософський камінь, за допомогою якого намагалися перетворити свинець на золото чи винайти еліксир вічної молодості, так сьогодні художники (артхіміки) намагаються неблагородне перетворити на благородне. Сучасним професіоналам це вдається. Фактично з нічого — паперу, фарб, тощо — вони творять твір мистецтва, який перетворюється на золото і в прямому і в переносному значенні. І саме цей твір мистецтва стає еліксиром вічної молодості, який шукаєш багато століть: художника вже не має, а його робота живе й продовжує нести прийдешнім поколінням багатство й тепло його душі.

— Олег, звідки у вас — молодої людини кінця ХХ століття — таке замилування часами середньовіччя? Адже вашу «Артхімію» можна вважати мантрами саме в химерне минуле.

— З дитинства. Я твердо переконаний, що саме там — у дитинстві — коріння творчості кожного митця. Будучи маленьким, я мріяв, що в майбутньому працюватиму тільки археологом. І, відповідно, спочатку лише гортав, а потім і читав літературу відповідного спрямування. Історична література багато ілюструється старовинними гравюрами, бо це найбільш доступні для редрукування твори. І потім мене завжди цікавили періоди ренесансу та готики — а це ще й художники Дюрер, Брейгель, Кранг та інші, творчість яких відповідно залишила у моїй свідомості свій відбиток. І я побачив цікаву річ: естетика того часу дає неймовірно великий простір для фантазії й оригінальних композицій, що підказує цікаві пластичні ходи. Такі, які в сучасності не знайдете. Але зауважу: я не займаюся ілюструванням літератури певного періоду й не цитую матеріальну культуру якоїсь епохи, а просто роблю певну прив'язку за станами. Скажімо, вживаючи імітацію старих шрифтів, які створюють певний настрій у роботі. І саме цим, як на мене, я зацікавлюю своїх глядачів.

— Більшість чудернацьких героїв на ваших графічних аркушах мають крила — швидше навіть не пташині, а крила комах. Та й самі вони часто-густо нагадують представників не найсимпатичнішої групи живих створінь. Що це — натяк на комаховість людського буття чи навіяні зарубіжними фантастичними фільмами спроби наблизити чужий світ, а, може, просто туга за справжнім польотом? І потім, якщо відкинути додаткові деталі — крила, чудернацькі головні убори, обладунки — зовнішність ваших героїв так схожа на вашу.

— Ви добре підмітили, я часто спираюся на своє відображення в дзеркалі. Не буквально, але натяки є. І не вбачаю, що в цьому є щось погане. Зрештою, то це, напевно, більше зі снів. Я до цього часу літаю у снах. Не можна передати словами свої переживання, коли робиш три кроки, відштовхуєшся і ось ти вже над дахами. Це найприємніші відчуття в житті, які мені довелось пережити. Не те, що ти в небі почуваєшся затишніше, а просто починаєш інакше усе сприймати. Стан, близький до польоту, дає мені й мистецтво. Тобто дотепер вдавалося поєднувати реальний та ірреальний світи.

— Деякі ваші графічні твори мають своє живописне повторення на дереві. Очевидно, живописці досить скептично поставляться до тих трьох барв, які ви використовуєте, хоча, як на мене, ці «дошки» є органічним продовженням ваших графічних аркушів. Утім, чи не вдарить це по вашому самолюбству?

— Мене уже давно не цікавить, хто про мене що каже. Я роблю те, до чого лежить душа, і роблю так, як хочу робити. Але ваша правда, у професійних живописців скептицизм може виникнути. Та я й не претендую на те, щоб називатися живописцем. Те, що ви бачили на виставці: зроблене на дереві і в бронзі — це не живопис, і не скульптура — це для мене тривимірна графіка. Бачите, як на мене, сама графіка — свого роду елітне мистецтво. Не кожен може сприйняти чорно- біле або просто монохромне, побудоване на контрасті й градаціях тонів, зображення. І потім, приходить час, коли хочеш спробувати інший матеріал. З одного боку, мені захотілося спробувати старі технології, які більше підходять до візантійського іконопису чи до західноєвропейської сторони цієї справи з використанням левкасу, мінімальної кількості фарб, з іншого — спробувати виліпити свої графічні персонажі. Те найкраще, на мій погляд, що я зробив, і увійшло до виставки «Артхімія».

— Олегу, ви завжди такий, яким постали у своїх роботах у «Дзизі», чи це лише одна з граней вашої творчої особистості, що постійно у пошуку?

— Цей стиль, що ви бачите, народився п'ять-шість років тому й поки що я не маю наміру його змінювати. І в художниках, і в людях я ціную передусім цільність. Іноді приходиш на персональну виставку художника і почуваєшся некомфортно, бо на стінах висять картини абсолютно різного плану (усе, що тільки можете собі загадати, усе — перед вами). Це — не моя стежка в мистецтві. Я хочу, щоб уся моя творчість виглядала якимось певним циклом, хоча насправді циклів фактично нема. Просто коли починаєш робити одну роботу, смакувати певні нюанси, то уже маєш ідеї інших робіт. Але назагал я намагаюся обмаль коментувати свої твори, бо в них уже й так стільки всього сказано, стільки деталей вжито, так композицію закручено, що в мене є надія, що глядач по-своєму повинен це сприйняти. І несподівані коментарі — для мене є найцінніше.

— Олегу, чи вам затишно в цьому житті, у цьому часі? І чи не виникає бажання, бодай, у снах перенестися в минуле?

— Мені нічого не бракує в тому часі, світі й навіть у тій країні, де я живу. В принципі мені всього вистачає в цьому житті. Навіть не знаю такої речі, яка мені була б необхідна і якої не маю. Бачите, не варто плутати митця з його творами. Якщо артист театру чи кіно грає вбивцю, то це не означає, що він когось убив у реальному житті. Тобто є мої твори і є я сам. Вони — це тільки частина мого головного мозку, моє мислення. Хоча, звичайно, певний вплив роботи на мене є. Але, напевно, це взаємообмін, як між закоханими. Бо то таки правда: я давно закоханий у жінку, на ім'я — Графіка.

Ярина КОВАЛЬ, «День»
Газета: 
Рубрика: