Дійсно, талановитий режисер здатний протокольні кадри хроніки перетворити
на художній твір величезної емоційної сили (пригадаємо хоча б класичний
фільм «Звичайний фашизм» Михайла Ромма). Але документальне кіно відбиває
ще й образ доби, об’єктивно свідчить перед історією про те, яким був той
чи інший час. Схоже, сьогодні в Україні влада не дуже зацікавлена «документувати»
реальне життя свого народу. Про це — наша бесіда з директором Української
студії хронікально-документальних фільмів Олександром Ковалем.
— Ви прийшли на студію «Укркінохроніка» 35 років тому освітлювачем,
сьогодні — ви її директор. У 70—80-ті роки студія випускала близько 300
частин документальних фільмів і кіножурналів, вела кінолітопис України.
В якому становищі вона зараз?
— 1997 року ми випустили 4 фільми, до речі, запущені у виробництво ще
минулих років. Випуск кіножурналів повністю припинено. Катастрофічний стан
студії ілюструє такий приклад: Міністерство культури і мистецтва попрохало
нас зробити фільм про першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка.
Збирали по крихтах плівку, апаратуру, але закінчити картину так і не змогли
— від міністерства не отримали жодної копійки.
Цього року на розвиток українського кінематографа виділено з бюджету
6 млн. гривень. Але ці кошти вже зменшено на 57 відсотків.
— Колись на студії працювало десь 50 режисерів і майже стільки ж операторів.
Чи вдалося вам якось зберегти колектив?
— Ми декілька місяців не отримуємо платні, люди голодують. Мені соромно
з’являтися на території студії. Режисери та оператори змушені працювати
сторожами, вахтерами, торгувати пивом і сигаретами. Декому поталанило —
влаштувалися на телебачення. Хто зміг — виїхав за кордон..
— Багато хто сподівався на «Закон про кіно»...
— «Закон про кіно» не працює — він не вигідний Міністерству інформації
та Міністерству економіки, оскільки передбачає 30-відсоткову квоту на показ
у телеефірі та в кінотеатрах української кінопродукції.
— Вам доводиться спілкуватися з кінодіячами з країн СНД. А як там справи
з кіновиробництвом?
— Такого трагічного становища, як в Україні, немає ніде. У Росії, наприклад,
діє «Закон про підтримку національного кіно», що оголошує цей напрямок
стратегічним завданням державної ваги. Я зустрічався з колегами з Казахстану.
Там зберегли кіновиробництво й творчі кадри, забезпечили кінематографістів
матеріально. У нас гонорар за сценарій короткометражного фільму — 233 гривні,
в Казахстані — 1200 доларів. У нас режисерські постановочні за короткометражний
фільм — 188 гривень, а в Казахстані — 950 доларів.
— У 80-ті роки в Україні було майже 23 тисячі кіноустановок...
— Зараз система кінопрокату фактично зруйнована. Більшість кінотеатрів
здає свої приміщення в оренду під торговельні салони, стриптиз-клуби тощо.
Найбільш разючий приклад: на колишньому кінотеатрі, що в Києві на проспекті
Перемоги, напис — «Нічний клуб «Червоне і чорне», а вище — імені Довженка.
Хоч би зняли ім’я Довженка з фасаду! Фільми нашої студії отримують численні
призи й дипломи на міжнародних фестивалях, але їх не бачить український
глядач.
— Чи намагалися ви залучити на студію спонсорів?
— Якби вкладені в кінематограф приватні гроші не оподатковувалися, як
такі, що використовуються в благодійницьких цілях, спонсори, можливо, і
з’явилися би. А поки що, до кого б ми не зверталися, чуємо тільки відмови.
Але така студія, як наша, й не повинна існувати за рахунок меценатства
та бути самоокупною! В усьому світі документальне кіно підтримується урядовими
програмами. Я впевнений, що «Укркінохроніка» повинна мати пряме бюджетне
фінансування. Я давно запропонував на базі кіностудії створити культурологічний
центр, який об’єднав би студію й кінофакультет театрального інституту —
це дало б значну економію державних коштів. Утримання матеріально-технічної
бази такого центру становило б лише 410 тисяч гривень на рік. Але, на жаль...
— Знаменитий режисер неігрового кіно Йоріс Івенс назвав документальний
фільм совістю кіно. Документальне кіно — це ж не лише один із видів кінематографічного
мистецтва, це — історична пам’ять народу, закарбована на плівці. Хіба не
розуміють цього можновладці?
— Я не раз звертався до влади від імені кінодокументалістів України,
зокрема до прем’єр-міністра В. Пустовойтенка, із закликом зупинити знищення
документального кіно. Але пересвідчився, що саме воно зараз нашим правителям
і не потрібне, бо воно звинувачуватиме їх у геноциді проти власного народу;
адже про штучний голодомор в Україні 1931—33 років немає жодного кадру
кінохроніки! Традиції замовчувати правду — незламні. Те, що відбувається
сьогодні з культурою й наукою України, дуже нагадує мені 1933 рік. Кожного
дня я підіймаюся до студії на Черепанову гору як на Голгофу (Голгофа —
буквально означає «череп» — лобне місце). Не знаю, що на мене чекає. Може,
студії вже немає, може її вже оголосили банкрутом, зачинили, опечатали,
продали... Але я твердо знаю, що, як би не хотіли цього наші правителі,
документальне кіно не помре!
З ДОСЬЄ «ДНЯ»
КОВАЛЬ Олександр — український кінорежисер та оператор. Закінчив майстерню
Романа Кармена у ВДІКу 1971 року. Автор 15 фільмів, серед яких «Відкрий
себе» (1972), «Шлях до тунелю» (1975), «Маланчине весілля» (1979), «Так
і пишу. Остап Вишня» (1982), «Поріг» (1987), «Будинок. Рідна земля» (1991),
«Заповіт Йосипа Сліпого» (1995). Народний артист України (1993), лауреат
Державної премії України імені Т. Шевченка (1991). З 1990-го — художній
керівник майстерні кінорежисури документального кіно Київського інституту
театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. 1997 року очолив Українську
студію хронікально-документальних фільмів, з якою пов’язаний з 1971 року.







