Якщо наші королі задумали змінювати конституційні основи, то ми міняємо королів, а не Конституцію
Вінстон Черчілль, письменник, прем'єр-міністр Великобританії

Олексій ГУСЬКОВ: «Суспільство ще не готове говорити відверто про себе»

19 жовтня, 2012 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ЧОТИРИ ДНІ У ТРАВНІ» / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Один із найбільш яскравих персонажів сьогоднішнього російського кіно актор Олексій Гуськов — особистість відома і різнобічна. Характери, створені Гуськовим на екрані і сцені, різнопланові, але такі, що завжди запам’ятовуються. Він не прагне в усіх ролях бути чарівливим, але й «поганим» видатися не боїться. Ставши продюсером, він захопився анімацією, подарувавши новим поколінням дітей своє прочитання знаменитого носовського «Незнайки». А художні і телевізійні фільми, продюсовані ним, (майже у всіх із них Гуськов виступає ще і як актор), від «Сміттяра» до «Чотирьох днів у травні», не залишають глядачів байдужими, западають в душу і викликають бурхливі дискусії. Сьогодні Олексій Гуськов ще й педагог, керівник акторського курсу. Напередодні виборів він став довіреною особою обраного Президента Росії, що жодним чином не вплинуло на «звучання» його власного голосу.

На Вологодському фестивалі «VOICES» Олексій був лише один день — представляв свою нову роботу «Чотири дні у травні». Фільм, який «на наполегливе прохання трудящих» зняли з ефіру одного з російських телеканалів напередодні Дня Перемоги.

— Олексію, у вас уживаються «лід і полум’я». Акторська професія сповнена емоцій, залежна : вічне чекання, яку роль запропонують. A продюсер — раціо, жорсткість, уміння рахувати. Що це — невдоволення чи бажання самому собі подарувати те, що не бачать в вас інші режисери?

— Це мій спосіб життя. Я не ділю свою акторську складову з продюсерською, продюсерську з викладацькою, викладацьку з глядацькою. Чим я старший, тим більше захоплення від чужого таланту. Не буду розкладати це на складові : раз, і за помахом чарівної палички став раціональною людиною, а тут, як ви сказали, полум’ям пашу з ніздрів, вух та інших частин тіла. Це спосіб життя. Актор — невже він не продюсер своєї ролі? Приберіть режисера, оператора і партнера. Візьміть сценарій.

— Сам собі режисер?

— Абсолютно правильно сказав Олександр Прошкін: «Актор — не той, хто показує та вміє показувати, а той, хто не показує й уміє заховати. Тоді це цікаво». Ось це «заховати і не показувати» і називається внутрішній світ. Як люблять говорити критики — «другий план», таємниця, особистість тощо.

— Ви багато працюєте для ТБ як продюсер?

— Працюю для телебачення з 1998 року. З 2005 року була перерва. А цього року захотілося зробити телеформат, і ми зробили — телефільм «Кома». Запевняю вас, не пуста історія. Довго доки знімати, на 8—12 серій, рука не піднімається, а ось телекіно зробили.

— У кіновиробництві Росії стався перерозподіл коштів і є продюсерський пул, який, так би мовити, до двору. Ви входите в нього?

— Нічого про це знати не хочу і обговорювати не бажаю. Для мене нічого не міняється. Як жив з 91-го року, так і живу, як шукав гроші на свої проекти, так і шукаю.

— Держава в них участі не бере?

— Бере майже у всіх. Починаючи зі «Сміттяра», а потім «Тайговий роман», «Рагін», «Батько», «Чотири дні у травні». Але я жодного разу не просив 100% державного фінансування, не просив навіть 50%, а менше. Зараз, як експерт, входжу до низки різних рад і сам ніколи не буду підтримувати проекти, де хочуть від держави понад 50%. Бо це свідчить про те, що продюсери, які принесли ці проекти, в них не впевнені, як у Чехова: «немає віри в своє право».

— Ну, це, сподіваюся, не стосується дебютів, на які особливо складно зібрати гроші?

— За дебютами теж стоять продюсери. Але, згоден — окрема тема. Дебюти треба підтримувати обов’язково, але вони мають бути малобюджетними. Якщо держава ризикує, то нехай ризикує розумно. Хоча у нас держава ризикує, як їй хочеться.

— Я б хотіла поставити питання щодо вашої роботи «Чотири дні у травні», яку ви представляли на Вологодському фестивалі. Фільм тепло, з цікавістю й емоційно сприймається глядачем, але його зняли з ефіру телеканалу напередодні Дня Перемоги?

— Ну, по-перше, зверніть увагу, що в заяві телеканалу говорилося не про зняття з ефіру, а про перенесення показу. А, по-друге, можливо, не показувати фільм у день інавгурації Президента і напередодні Дня Перемоги, а вибрати іншу дату було правильним рішенням?! Думаю, що такою мірою суспільство ще не готове говорити відверто про себе. Дуже мало часу пройшло для нашої демократії, для української — теж. Взагалі для всіх нас. Ви ж бачите Білорусію, Казахстан, Узбекистан — всі різні моделі.

— Маєте на увазі антидемократичну спрямованість?

— Не будемо такі категоричні, бо це складне питання. Упродовж ХХ сторіччя у Росії знищувалася еліта, відбулася відмова від того, що об’єднувало націю впродовж тисячі років — православ’я. Я дуже боюся того, що Пушкін назвав «русский бунт, бессмысленный и беспощадный», дуже боюся. Зараз, коли за відсутності виразних орієнтирів, нам кинули: «Ось вам свобода! Їжте!», виявилось, що споживати-то ми вміємо, а ось переварювати важко. До «свободи» і відповідальності за свої дії доки не готові. Розумієте?

— Просто, на мою думку, якщо люди багато десятиліть звикли виживати в системі беззаконня, то культура законослухняності нізвідки вже не візьметься, напевно?

— Я не соціолог і не політолог. Трішки можу пофілософствувати про життя, але однозначно вам не відповім. Мене все життя переслідують дитячі спогади. Було мені років 9, я тоді жив у Києві. Поїхали за місто на природу по гриби та ягоди. А там, ми повз них у ліс ішли, було весілля, гості нареченого гойдали, п’яні. На моїх очах вони його підкинули і він хребтом упав на перила і, просто, хруснув навпіл. І так само, як вони тільки-но веселилися, підкидаючи, вони так само однаково одразу ж заплакали. Але в загальному настрої нічого не помінялося. Ну, викликали швидку і продовжили далі — гармошка продовжувала грати, випивали. Що з цим робити? Про яку культуру йдеться? Для мене це нез’ясовна річ. І сьогоднішня ситуація може розхитатися. Ваш покірний слуга на перший мітинг на Болотній пішов, а ось на Сахарова, коли побачив там 30% націоналістів, розвернувся і пішов геть. Світ інший став, помінявся. Вся філософія життя у цивілізованому світі полягає в тому, щоб запитати сусіда, як справи, і посміхнутися у відповідь. Неповага до себе, неповага до сусіда, неповага до людини поруч. Хоч у якій фронді я б перебував, я реально дивлюся на нашу політику і на наших політиків. І як громадянин і батько трьох дітей я все-таки за стабільність і виразність. Хоча розумію всі мінуси тривалого перебування у владі і поділяю всі побоювання, які висловлює опозиція. Говорю це попри те, що став довіреною особою нинішнього Президента.

— І знову про «Чотири дні у травні». Ви належите до того покоління, у якого батьки, дідусі пройшли війну. Це було поштовхом для того, щоб так, абсолютно по-новому, подивитися на події?

— Коли ми робили цей фільм, ми збиралися говорити про вибір, про моральність. Просто взяли для цього матеріал періоду Другої світової війни. Причому кінця війни. Не початку, не середини, а саме кінця. В основі — короткий документ, без кінця обговорюваний в інтернеті, було таке насправді чи ні. Але це не головне. Фільм розповідає про те, як розвідники на три дні залишилися в дитячому будинку з молодими дівчатками-підлітками, а через три дні прийшли танкісти і попросили поділитися. Розвідники сказали: «Ні!». Чому? Що сталося з людьми однієї ідеології, в однаковій формі, яку вони разом носили впродовж чотирьох з половиною років, коли йшли до однієї мети?! Вони лише сказали: «Не можна!». «А чому?» — запитали у них. «Не можна!». Вони навіть не змогли сформулювати чому. Коли ми дійшли до цього, я для себе дуже точно зрозумів, про що я від початку хотів розповісти. Цінність людського життя — унікальна, цінність будь-якого життя, навіть одного єдиного. Жодного руху мас до будівництва комунізму не існує. Кожна людина хоче окремо кохати і бути коханою. Будувати свій дерев’яний або кам’яний дім, любити жінку, народжувати дітей, працювати. І аби його діти народжували ще дітей. І померти, і щоб на могилу йому приносили квіти. Ось, власне, і все! Дійсно, все!!! А інше — нанос, ідеологічна «шняга». Фільм вийшов, бо в ньому є правда. 30 травня в «РИА Новости» нарешті зібрали ветеранів — справжніх, а не функціонерів від ветеранських організацій, які паразитують на темі. Реальних, літніх, дуже літніх, які пройшли війну, чоловіків і жінок. Не називаю їх бабусями й дідусями, бо пам’ять моя про них і повага до них безмірні. Вони подивилися фільм. Нічого, окрім слів вдячності, я не чув! Говорили про певну автентичність того часу, про те, що це було складно, важко. Про те, що вони постійно стояли перед вибором. Що їм було важко і вони втомилися від ненависті. Розумієте? Саме про це розповідає наш фільм. А зараз війну, особливо на екрані, змальовують військовою пригодою, у формі СККА або у формі нацистів. Ці побігли сюди, а ці вбили тих, а ці... До 1965 року День Перемоги не святкувався, він був робочим днем у календарі. Потім вже, за Брежнєва, якому треба було спертися на когось, повернули свято. Раз на 5 років проводили паради. Все це не так однозначно в нашій історії. Нам намагаються нав’язати певне «патріотичне русло», в якому треба показувати Велику Вітчизняну, і ніхто не говорить, що це був складний час. Але ж питання патріотизму дуже складне. Для мене це свято — пам’ять, а пам’ять — річ тиха. Коли я говорив на «Эхе Москвы», була розмова про ідею георгіївської стрічки. Я сказав, що цю стрічку давали за пролиту кров ! Ми не маємо до неї відношення. А начепити її на свій брудний автомобіль чи на жіночу сумочку, шандарахнути склянку горілки і дурним голосом заволати «Землянку», «...а до смерти четыре шага» — це мародерство, хлопці! Це мародерство і, якщо ви не розумієте, чому, це ваші труднощі. А мене патріотизму вчити не треба, у цій країні мої пращури, це моя Батьківщина, моя країна. Герої мого фільму — носії моральності, а антигерої — носії ідеології. Історія наша побудована за всіма законами будь-якого кіно. Цю модель можна спроектувати, наприклад, і на першу чеченську кампанію. Я отримав через Facebook величезну кількість подяк за фільм, зокрема від ветеранів Афганістану і тепер уже Чечні. Тому що фільм розповідає про етичний вибір в аморальній ситуації. Більше ні про що.

— Думала про те, що «колективний лист» , всі ці «підписанти» нагадують не кращі роки в країні. У зв’язку з цим ухвалюється рішення не показувати, відкласти показ, адже це якась постановочна акція?

— Звичайно. Все телебачення, ви не помиляйтеся, політизоване, у вас в Україні теж, я впевнений абсолютно. Так ми влаштовані сьогодні. Показати напередодні свята картину, де люди однієї ідеології, однієї національності розвертаються один проти одного, було б, напевно, неправильно. Звичайно, «обидно мне, досадно», як співав Висоцький. Але не більше. Бо все одно нічого не заховаєш. Картина живе й житиме. Вона не залишає людей байдужими — це найголовніше. З будь-якої точки зору: з ідеологічної не залишає, з етичної не залишає, просто як інтертейнмент теж не залишає. Там, до речі, чудові акторські роботи: Андрія Мерзлікіна, Григорія Добригіна, Сергія Лєгостаєва, Володимира Свірського, німецьких акторів.

— У вас троє дорослих дітей. Вони бачили? Їхнє ставлення? Про що ви говорили?

— Мої сини й донька — їм 18, 23, 29 років — уявляєте, яка фокус-група ? Природно, я з ними дивився картину. Старша сказала: «Па, ух, дивися, всіляке може бути». Середній говорить: «Таке несподіване кіно». А молодший просто голосував двома руками і покликав на прем’єру величезну кількість однокурсників (він другокурсник) і знайомих, всі підходили до мене з палаючими очима. Це важливо для мене.

— Після такого, дуже важливого для вас вислову, про що хотілося б говорити?

— Лише про кохання. Та й тут я говорю про кохання. І давно хочу говорити. Взагалі все життя говорив про кохання. Навіть у «Тайговому романі» теж говорив про кохання. Мене цікавило, де ж мій герой, людина — невгамовна, велика, талановита, може зупинитися? Де межа? Все, що він здійснює — топить суперника, палить тощо — лише задля одного, просто скажи правду. Навіщо брехати? Говорив тільки про це, мене хвилював трикутник і пристрасті Отелло, от і все.

— Вас приваблює щось у сьогоднішній так званій «поточній літературі»?

— Андрюша Геласімов.

— Чому?

— Не знаю. Можливо, ми одного покоління, але настільки це точно все — за роздумами, філософією, поглядами на час. Ось він, мабуть.

— З ним працюватимете?

— Хотілося б. Повернуся до вашого першого питання — я є свого роду самозабезпечена машинка. Що, де мене розбудить і яким чином відбудовуються дуже рідкісні мої історії? Ви проглянете на мою біографію — продюсерські роботи такі нечасті, останній час працював як актор. Проекти готуються не рік, не два і навіть не три. Замислюються, якось проживаються, із цього приводу не спиться, далі придумується, є вдалі, а є ті, які зараз перезняв би, а є — не вийшло того результату, якого хотілося. Колись мене запитували: ви їх переглядаєте? Ніколи! Зробив і пішов уперед. І так у всьому. І все через кохання. Не за гроші.

— Але гроші ж бо теж потрібні.

— А куди без них подінешся? Звичайно.

— Фінанси — єдина проблема? А ви, на відміну від преси і ТБ, вільні у своїх висловлюваннях?

— Чому — ні?! Вільний. Говорити, що думаєш, завжди легко. А я сьогодні не бачу жодних обмежень. Порівняно з нещодавнім двадцятип’ятирічним минулим, що такого ми з вами не можемо собі дозволити зробити? Виїхати? Вийти і сказати, що президент такий або сякий? Можемо... Не можемо, природно, якісь речі, які заборонені законами. А все інше — будь ласка.

— І це, вважаєте, не небезпечно?

— А що небезпечного? Мабуть, при такій власній відповідальності треба бути зваженим і розумним. Інакше як унтер-офіцерська вдова, яка себе січе. Як приклад — у кінематографі. П’ятирічне прохання кінематографістів отримати держзамовлення. А потім, коли отримали держзамовлення, ті ж кінематографісти стали кричати, що держава неправильно займається кіно. Ви ж самі просили — стала займатися. Не так, як ви хотіли, за своїм розумінням. Не просіть, якщо ви вільні люди! Просили начальницького погляду — отримали.

— Сумна картинка виходить...

— Ні. Така, яка була завжди, у будь-які часи... Природа людини не міняється.

— ???

— Почитайте «58 з половиною» Валерія Фріда. Адже я з його учнів, і коли Валерій Семенович став писати спогади, то давав нам читати. У ті роки опублікували закриту літературу Шаламова, табірну літературу, документи про сталінські табори. Наші молоді мізки кипіли від жаху прочитаного.. І коли на 15-ій хвилині читання тексту Фріда, я зловив себе на посмішці, а на 35-ій вже сміявся, то я зателефонував йому і говорю: напевно, у мене дивна природа гумору. Може, я ідіот ? Він говорить: «Олексію, я лише й хотів того, аби люди зрозуміли — це було страшно. Це було страшне табірне життя, але перш за все — життя. Вперше цілувався, вперше закохався, вперше зрозумів, що таке зрада». Нічого не міняється. Увесь світ — усередині тебе.

— Чим займається ваш молодший син?

— Продюсер майбутній.

— А донька теж у кіно?

— Донька пішла своїм шляхом, працює на фірмі, не має стосунку до професії.

— Але ж другий син — артист?!

— Так.

— Для вас — первинна робота і шляхом роботи — самоствердження чи сім’я?

— Робота. А сім’я — це теж робота. Тільки приємна.

— Сім’я приймає це як належне?

— Ми входимо в тему, яку я давно закрив для преси.

— Закінчуючи чергову роботу, підводите риску, ніколи не передивляєтеся, а про майбутні роботи говорити можна?

— Можна звичайно. З 2008 року життя подарувало мені можливість попрацювати за кордоном. Фільм «Чотири дні у травні» знятий мажоритарно німецькою командою. До цього був «Концерт» — французька картина. Зараз вийде італійський фільм, де я працюю з європейськими акторами — з Англії, Франції, Італії, Америки.

— Йдеться про акторські роботи?

— Не тільки. Як продюсер теж працюю над міжнародними проектами. Але говорити про це доки зарано.

— Тобто, ви самі шукаєте виходи на копродукцію? Набагато складніше справа йде і в російському кіно, і в українському, до речі, теж. Бажання вийти на міжнародну арену є, але щось пробуксовує. Як вам це вдалося?

— Не знаю... просто працюю... роблю, що мене цікавить. Мені подобається формула, здається, Олексія Балабанова: «знайти своїх і заспокоїтися...», ось і шукаю «своїх»... А якщо «не заспокоївся» — значить, поки не всіх знайшов... Нічого цікавішого, ніж зустрічі з талановитими людьми в житті немає...

Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ