Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

«Основне – виробити потребу в книжці...»

Галина КРУК про культуру читання, мультимедійні проєкти та плюси й мінуси соцмереж
26 травня, 2020 - 10:18

«ЦІКАВО ЧИТАТИ АВТОРІВ, ЯКИХ ЗНАЄШ ОСОБИСТО»

— Поетеса під час карантину... Що читаєте? Пишете?

— Дивний час, дуже креативний. Мені завжди бракувало можливості бути з собою, зі своїми роздумами, рефлексувати, осмислювати спостереження й відчуття, не ризикуючи відстати від життя з його шаленим темпом. Карантин, як-то парадоксально, створив такі умови, трохи «обрубавши» світу, який відволікав. Звісно, бути безконечно в цьому стані я не погодилася б, але наразі насолоджуюся і користуюся, поки є. Коли тільки почався карантин, я була повна планів, подумала, що нарешті поперечитую все, що назбиралося — новинки, старе призабуте, улюблене.

Я хаотична читачка — беру книжки інтуїтивно, відкриваю, чіпляюся за якусь думку чи образ, іду за якимось посилання, зависаю там, фіксую якусь цікаву думку, яка прийшла. Якось останніми місяцями я більше насолоджувалася дослідженнями з медієвістики, на які до того в мене, поза літературною та перекладацькою діяльністю, зовсім не вистачало часу — це і монографія Арх. Ісіченка «Війна барокових метафор» про полемічне протистояння Касіяна Саковича та гуртка інтелектуалів з оточення Петра Могили, і, нарешті, мала можливість вчитатися в неймовірну працю Курціуса «Європейська література і латинське середньовіччя», яка чекала на полиці з 2007 року. Серед перечитуваних останнім часом — книжка Т.Гундорової про літературу і кітч, Умберто Еко про масову літературу, Ортега-і-Гассет про бунт мас. З-поміж художніх книжок — це давньокитайський епос «Джвандзи»» та роман сучасного китайського прозаїка ХХ ст. Май Дзя «Дешифрувати», які своєрідно доповнили мої враження від місячного перебування в Китаї наприкінці минулого року. Люблю, коли римуються і взаємодоповнюються реальність і світ книжки. Але найбільше в цей час мені писалося свого: і віршів, і прози (саме зараз завершую книжку оповідань).

— Книжки вашого життя...

— Книжки, які мене сформували — це, напевно, дитячі вірші, які мені читала мама в ранньому дитинстві і які я знала напам’ять, потім була світова та українська класика, потім — радість пізнавання сучасного, не зовсім доступного і не завжди відстояного. Ота легка каламутність і непрозорість, яка характеризує сучасний літпроцес, як молоде вино — теж чимось дуже приваблює, заворожує.

Підозрюю, що читаю не лише як читач, а як людина, що працює з текстом, тому взаємодія з книжкою не вичерпується лише читанням, а й продовжується в якомусь літературознавчому осмисленні, в перекладацьких рефлексіях (якщо це цікава книжка іншою мовою, то часто хочеться її перекласти: остання така історія — з романом польської авторки Вероніки Ґоґолі «Потрoхи»). Цікаво читати авторів, яких знаєш особисто, бачити, як життєве і людське переходить у книжку (знаю особисто багатьох сучасних авторів, мала щастя спілкуватися з Віславою Шимборською, з Ґертою Міллер, з Ольгою Токарчук, Адамом Заґаєвським, Романом Іваничуком, Ігорем Римаруком та багатьма іншими).

Останнім часом моє «ґілті плеже» — це мала проза, а серед авторів, яких люблю і часто повертаюся до них — Генріх Белль, Хуліо Кортасар, Еліс Манро, Клер Кіґан. Дуже багато поезії, різних часів і народів, з улюблених — Джон Дон, Пауль Целан, Євген Плужник, Василь Стус, Микола Вінграновський. З однаковою приємністю читаю як інтелектуальну та наукову літературу, так і художню жанрову (зокрема, люблю детективи, з-поміж останніх фаворитів — романи скандинава Кріса Тведта).

«ПОЧИНАТИ ТРЕБА З ДУЖЕ РАННЬОГО ВІКУ»

— Як виробляється культура читання, на вашу думку?

— Спочатку виробляється навичка і звичка, а вже потім формується культура читання. Важко насолодитися читанням, якщо не до кінця навчився складати букви в слова, слова в речення, а речення в цілісний текст. Важко читати для задоволення, якщо не розумієш прочитаного, не вмієш піти вглиб тексту, осмислити і взяти те, що тобі в ньому близьке, якщо читання — це важка робота. Багато сучасних школярів має проблему на цій первісній стадії, тож як би школа не формувала звички читати — наслідків це не дає.

Мій досвід і як дитини, і як матері підказує, що починати треба з дуже раннього віку, коли дитина ще не вміє читати самостійно. Основне — виробити потребу в книжці, привчити до неї, як до чогось потрібного і важливого, сформувати смак до читання. І таки-так, хоч як би ви намагалися привчити дитину до читання, але самі не мали звички читати, нічого не вийде, «слова без діла мертві суть», тоді ваші діти будуть читати хіба що з почуття протесту до ваших життєвих звичок та пріоритетів.   

— Чи можете сказати, що ваш син так само любить читати, як ви?

— Не знаю, чи так само, як я, читацький досвід у кожного свій. У нас різні смаки й зацікавлення, і я розумію, що більшість моїх літературознавчих книжок йому ні до чого, але час від часу він бере почитати не лише щось художнє, а й щось науково-популярне про літературу, культуру чи психологію — і я тихо тішуся (але ревно стежу, щоб не зачитав).

З дитинства син має кілька добрячих полиць зі своїми особистими книжками, читаними і перечитаними, до яких із часом додалися книжки, які він сам собі купував за свої й подаровані гроші, бо хотів їх прочитати. Їх не можна просто так взяти і віддати комусь, кожну книжку син пам’ятає, з кожною в нього щось пов’язане, кожна чимось дорога. Можливо, він не збиратиме собі такої бібліотеки, як мої батьки чи я, бо зараз чимало книжок можна читати в електронному вигляді, в будь-який момент знайти в мережі потрібну цитату, купити доступ, але я за нього спокійна — він знає, що таке радість читання, він може і буде читати не тільки для отримання інформації, а й для задоволення.

«...КОЛИ ЧИТЕЦЬ ВІДКРИВАЄ ЩОСЬ НОВЕ ДЛЯ ТЕБЕ САМОЇ»

— Ваше відчуття, коли ваші вірші уголос читають інші?

— Змішані. Кожен мій вірш для мене самої якось звучить, має свою ритмомелодику. І ця форма звучання мені важлива не менше, ніж зміст, саме вона допомагає зрозуміти, що я хотіла сказати, яке враження створити, яку емоцію передати. Намагаюся надміру не ускладнювати форми, бо зміст і без того складний, особливо коли це якась філософська лірика. Але будь-який написаний текст можна прочитати по-різному. Якщо читець відчуває мою ритміку і змістові акценти, це приємно. Якщо не відчуває — то розумієш, що вірш пройшов повз людину (або якась його частина). Найбільше вражає виконання, коли читець відкриває в твоєму тексті щось нове для тебе самої, але, на жаль, таке трапляється не часто, тому я люблю авторське виконання (і багато моїх читачів люблять, кажуть, що це допомагає).

— Поезія в мультимедійних проєктах. Як перспективи надалі?

— Першим був українсько-шведський мультимедійний проєкт «SWIЖЕ» ще в 2007 р. (з електронною музикою шведки Лісе-Лотте Нореліус), потім, 2008-го — «Пісні Країни OS» (з джазовими імпровізаціями Юрка Іздрика та віджеями франківської формації Cube). Відтоді в співпраці з музикантом Юрком Єфремовим із Харкова та відеохудожниками Олексієм Хорошком та Ігорем Цикурою були проєкти «Співіснування», «Опір матерії» (який ми представляли в Нобелівському музеї в Стокгольмі), разом із перформеркою Олесею Здоровецькою та Сашком Фразе-Фразенком — «Плоди дорослості», були поетичні кліпи з молодими литовськими режисерами та короткометражка «Пророк кварталів» (яка презентувалася на конкурсі відеопоезії Cyclop та Берлінському фестивалі Zebra). Зараз доробляємо нову програму з електронною музикою та фольком (спільно з Юрком Єфремовим).

Мультимедійні проєкти цікаві мені тим, що залучають до поезії не лише читачів, а й слухачів і глядачів, розширюють авдиторію. Звичайно, в процесі такого виконання щось додається, щось втрачається, але це дає можливість поезії виходити за межі своєї камерності та жанрової обмеженості. Іноді в такій взаємодії поезії, музики та відеоряду вдається досягнути цікавих синергійних ефектів. Але як авторці мені достатньо поетичних засобів, я не намагаюся компенсувати собі чогось музикою чи відео.   

— Чи обов’язково нині письменникові бути в соціальних мережах? «Плюси» й «мінуси»?

— Виходжу з засади, що письменник нічого нікому не мусить. Але може, якщо хоче. Я маю акаунт на Фейсбуці давно, останні десять років багато що фіксую там, публікую нові тексти, якісь спорадичні роздуми на дискусійні теми, якісь спонтанні відгуки на ситуацію. Соцмережі дають кілька цікавих ефектів та ілюзій.

По-перше, це ілюзія доступності — бо здається, що можна знайти в мережі все, що хочеш, бути в курсі основних подій, не випадати з культурного дискурсу та суспільного контексту, що будь-хто може прочитати те, що ти постиш. Натомість алгоритми Фейсбуку налаштовані на формування певної інформаційної та смакової бульбашки, яка тебе обмежує і обтинає всю інформацію за певним лекалом.

По-друге, це ілюзія зворотного зв’язку: здається, що ось       — ти виклав вірш чи відео, чи оголошення про подію, було багато лайків і поширень, отже, прочитали, сприйняли, інформація пішла між люди. Однак життя інформації в мережі дуже коротке, вона перестає бути в топі оновлень і зникає під шаром новішої, навіть ти сам потім часом не можеш її знайти, не кажучи вже про інших.

Ну і найбільший мінус: соцмережі забирають масу часу, який міг бути витрачений на щось інше, реальне, а не віртуальне. Хоча хтозна тепер, як бути без цього віртуального, яке є вагомою частиною нашої реальності. Головне — не губити ґрунт реальності, смак життя, вміння розрізняти, де справжнє і живе, а де копія чи імітація.

Людмила ТАРАН
Газета: 
Рубрика: