Пам’ять та ім’я

Це — серія картин, на яких намальовано будинки євреїв, винищених під час Другої світової. Задум циклу виник у Матвія в 2019, коли він відвідав литовське містечко Жагаре. Нащадки тих, хто вижив, почали вішати меморіальні дошки на оселі вбитих. Це й стало вихідною точкою для митця. Подібні спорожнілі оселі він знайшов так само в Івано-Франківську, Одесі, Острозі. Також у виставку було включене й полотно Вайсберга «Птах над Біркенау», намальоване в наймоторошнішому  таборі смерті.

По завершенні виставки в «Дукаті» пройшла дискусія «Голокост в Україні. Політика та практики національної пам’яті». Інтерв’ю з Вайсбергом ми доповнюємо розгорнутим коментарем одного з учасників дискусії, київського історика Ігоря ГОЛЬФМАНА.

Матвій ВАЙСБЕРГ:

«Я бачу не про своє — я бачу про наше»

— Як з’явилася ця серія?

— Якщо ми говоримо про виставку в «Дукаті», то тут треба трошки розрізняти. Бо тут є робота «Птах над Беркінау», що виникла спонтанно після відвідування Освенциму в 2017. Я туди майже випадково потрапив на екскурсію й після того припинив малювати. Пам’ятаєш фразу Теодора Адорно про поезію, яка стає неможливою після Освенциму? Хоча там насправді в нього питання, все одно, я її теж трактував як твердження. Тож я певний час не малював. Але трохи згодом я побачив одну з робіт Аджинджала АХРИ (відомий київський художник. — Д.Д.) і зрозумів, шо мистецтво лікує. Почав передивлятися фото, зроблені в тій поїздці, і побачив те, що мені здалося порошинкою на матриці фотоапарата. Збільшив — виявилося, що це птах над Беркінау. Побіг у майстерню і намалював величезну роботу «Птах над Беркінау». Ясно що я не займаюся тільки цим. Але в тих місцях, де попіл Клаасу стукає в моє серце, я мислю як художник. «Чужі доми» — це художній вислів, а не історичне дослідження. Я йду за своїми очима. Це чисто живопис. Як оповідання Шаламова — вибач за аналогію — хоча вони й написані на документальному матеріалі, це все ж таки проза. Потім я потрапляю в Жагаре в Литві. Це вже не була випадковість — я думаю, що люди, які нас туди повезли, здогадувались, яке враження на мене це справить.

— І яке?

— Ти потрапляєш у світ Марка Шагала, в якому назавжди вимкнули звук. Назавжди. Це не ті покинуті будинки,  в які можна повернутися. Там повертатися просто нема кому. Там ходять люди, там хтось живе, але відчуття цілковитої порожнечі. Якесь марсіанське просто. Атлантида потонула.

— Цікаво, що ти, художник, тобто людина, що мислить візуальними образами, кажеш про звук.

— Так візуально це і є німота. І ось через цю тишу в мене мала виникнути мелодія всередині. І вона виникла.

— Яка?

— Я загадав пісню про варенички на ідиші, яку мені співала бабуся. Це було дуже кінематографічно, мені треба було якось увімкнути звук, хоч щось треба було згадати. Оцей вирублений звук, коли не чути голосів, не чути звука скрипки, не видно ані дітей, ані собак. Так, ходять люди. Я до них не маю жодної претензії, окрім тієї, що треба віддавати собі звіт у тому, що це. Ось, наприклад, у Ольштині поляки знають, що живуть у німецьких будинках. Принаймні ті, з цим я розмовляв. А тут просто немає. Немає мови, якою писав Нобелівський лавреат з літератури, немає нічого. І я не можу прочитати вірші свого діда в оригіналі, хоча його перекладали Тичина, Сосюра, Рильський, Малишко.

— Звідки ж у цій серії з’явились картини вже з українськими краєвидами?

— Бо далі я подумав: «Власне, чому тільки Литва?» Я не ставив собі на меті спеціально кудись поїхати й малювати. Але ми потрапили в Острог з друзями, подивитись тамтешню Академію. І  я раптом почав упізнавати ці будинки. Просто дивлюся і впізнаю.

— Цікаво...

— Як упізнають людей. І я потім, аби не вклепатися, перепитував. Так, здогад виявився вірним. Це, як правило, в центрі, і вони схожі на ці литовські будиночки. Думаю, і в Білорусі те саме. Це ж один ареал, межа осілості. Куди пальцем у мапу не ткни у Східній Європі — потрапиш у ці чужі будинки. Як не дивно, великим містам пощастило більше. Наприклад, з Харкова евакуювали 80% євреїв як робітників військових заводів, конструкторських бюро тощо.  Специфічної евакуації євреїв не було — хоча вже всі знали, що на них чекає при німцях.

Після Острога я був у Одесі й там уже попросив, щоб мені показали колишні єврейські будинки. В мене не те щоб коротке дихання, але якщо в мене наступне потужніше враження вміщає попереднє враження, мені треба потім повертатися на ті ж місця. Я встиг намалювати пару картин з цього циклу в Одесі, а потім поїхав до Івано-Франківська на відкриття своєї виставки «Стіна», а там взагалі нічого незрозуміло. Тобто я ці будинки бачу, але взагалі нічого неясно.

— Чому?

— Бо місто юденфрай  («юденфрай» (нім. Judenfrei) — поняття, що вживалося нацистами і означало області або міста, єврейське населення яких було знищено або вивезено до таборів смерті, буквально означає «вільний від євреїв» — ДД). Втілення мрії гітлерівців. Майже всі міста, які я бачив, юденфрай. Але у Франківську немає навіть позначень, де було гетто. На старому єврейському цвинтарі не лишилося жодного надгробку. Стоїть обеліск, на якому написано, що когось там убили. А те, що  в озері, яке примикає до цвинтаря, на дні лежить 10 тисяч людей, ніхто наче й не відає. Землечерпалка діставала кістки, коли в 1970-х озеро чистили. І що там? Там качечки, човники. Якби мені не розповіли друзі — я б теж не знав. Я навіть у інтернеті ніде жодної згадки про це не знайшов! Це озеро, до речі, залили вже при комуністах. Тут уся історія гарна. Але, думаю, там і місцеве населення лояльно ставилось і до котловану, і до появи озера. Я суджу по човниках, по качечках, по всьому. Так, я всюди бачу могили євреїв. Нічого не можу з цим зробити — бо мені болить.

Думаю, якби я поїхав на продовження виставки у Коломию — були би картини так само звідти. Західна, Східна, Південна Україна. Будь-яке місце в Східній Європі.

— Чому ця тема досі актуальна?

— Тому, що могили волають. Є країна, яка цей шлях пройшла повністю від початку до кінця — Німеччина. Повна денацифікація. Навіть Австрія його не пройшла, виставили себе як жертву нацизму. Яд Вашем (назва музею Голокосту в Ізраїлі. — Д.Д.) у перекладі означає  «Пам’ять та ім’я». Це з Ісаї. І це та проблема, яка, на мій погляд, не вирішується, наприклад, у пам’яті про Голодомор. Бо грають великі цифри, і це правильно, але треба кожну людину — хлопчика, дівчинку, дідуся, бабуся — поки є така можливість, увічнити. Пам’ять та ім’я. Так оце, якщо завгодно — пам’ять та ім’я (показує на картини). Бо на кожному з цих будинків у Жагаре висить табличка — повісила місцева єврейська община — хто тут жив. Хто в тому озері втоплений, навряд чи можна визначити. Але треба про це говорити. Мені треба про це говорити — я говорю. І не задаюся питанням — актуально це чи ні. Для мене актуально.

— Питаю як громадянина. Що треба зробити в нас?

— Почати з самого початку. Нічого особливого не треба робити, окрім як сказати правду. Правда зцілює. Не казати, що ми — а кажу про Україну ми — що ми тільки жертва. Не іншувати, що, мовляв, євреїв убили. А євреї — це хто? Не українці, які тут жили? На жаль, я знаю приклади, коли слово на «ж» по сьогодні є в обігу в декого з української інтелігенції. Не вуличних босяків. Правду треба говорити завжди. І для неї немає строку давнини, тим паче для такої правди. Справа не тільки в  тому, що моя прабабця загинула в Бердичівському гетто. Тобто в цьому теж. Тому що мене «Чужі доми» за великим рахунком хвилюють не тільки єврейські, просто це найбільш наочний приклад. Чужі доми, припустимо, кримських татар — є шанс, що туди люди повернуться. А сюди люди не повернуться — нема кому. 

— Антисемітизм у нас наразі є проблемою?

— Проблеми немає. Але вона може виникнути в будь-яку мить. Історія нам показує, що вона може десь тліти, а потім раптово вибухнути. Насправді в мене є дуже сильний приклад — Майдан. Я завжди кажу, що на Майдані антисеміти були, а антисемітизму не було. Майдан самоочищувався. А ще сильний приклад — коли я одного дня зрозумів, що мій 8-річний син не знає слова «ж...д». на відміну від мене, який це знав у його віці чи навіть раніше. І всі ці дискусії про те, що це слово, мовляв, треба вводити у мову — треба завжди питати в носіїв національності. А хтось вважає літературною нормою слово «малорос», а хтось хоче називати чорношкірих «кафри» чи «негри». Це слово заплямоване. Все.

— А в українському мистецтві є розуміння масштабу теми Голокосту?

— Останнім часом якісь зрушення є. Але в цілому ця дискусія має бути винесена на рівень хоча б загальноінтелігентський. Бо саме інтелігенція має формувати  цей порядок денний. Так, є дискусія, але в дуже вузьких колах. Але в цілому, на жаль... Я бачу не про своє — я бачу про наше. А якщо ви не скажете, що це наше — то тоді неясно, нащо я взагалі цим займаюсь.

— І тоді нам про наше розповідає черговий емісар з Росії.

— Так, ця порожнеча, вже багаторічна, наче дифузним газом, наповнюється в том числі з Росії. Ми забалакуємо проблему вже 30 років. Були конкурси, були прекрасні проєкти. Віз нині там. І тут раптом приїздить Хржановський. І починаються політичні ігри — ось у чому підлість ситуації.

Ігор ГОЛЬФМАН:

«Рухатись далі без великого державного процесупо Голокосту в Українінеможливо»

ЗРАДА 

— Ми не знаємо відповіді на всі питання. Я не дуже уявляю, як методами культури меморіалізувати подію, про яку не хочеться згадувати. Одна справа, коли це музей образотворчого мистецтва. У нього є якісь навантаження — просвітницькі, навчальні. Музей трагедії — набагато складніша річ. Є досвід різних країн, які пройшли через це раніше. Звісно, можна звернутися до музею Аушвіц-Біркенау, музею польських євреїв Полін, Берлінського музею Голокосту. Але український досвід цілковито свій, ні на що несхожий.

Згідно з переписом населення 1939 в Києві проживало 240000 євреїв на 900 тисяч населення. Найбільше число за всю історію міста. А в області — ще більше ніж половина цієї цифри, бо область, наприклад, включала Умань. Майже третина мільйону людей, і як їм можна було не розповісти, що на них чекає? Адже львівський погром відбувся ще наприкінці червня 1941. До  Бабиного Яру лишалося 3 місяці. Тобто якби комуністи хотіли врятувати київське єврейство, вони б це зробили. Вони прекрасно знали, чим закінчується для євреїв прихід нацистів, мали вдосталь часу і  швидко вивозити народи, як ми знаємо, вміли. Ба більше, згідно зі свідченнями, на вокзал вже в липні неможливо було потрапити, він був оточений військом. Спочатку вивозили підприємства, потім тих, у кого призвані чоловіки в родинах. Жодна київська газета за 90 днів не написала про те, що відбулася у Львові та Кам’янці-Подільському, кияни про це просто не знали, зате багато хто пам’ятав про німців з часів Першої світової як про культурну націю.

Тож з Києва ніхто не виїхав — усі пішли в Бабин Яр. Це було перше місто з великим єврейським населенням, де німці не влаштували ані гетто, ані відправку в табори. Вбили одразу. Такого до цього не було. Це — феномен Другої світової. Дві доби, 29 і 30 вересня 1941 — світовий феномен за кількістю жертв геноциду від куль. Чому так відбулося, відповіді нема й по сьогодні, можемо тільки здогадуватись. На мою думку, одним з факторів міг стати вибух будинків на Хрещатику. Але жодний документ не каже, чому в Києві відбувся такий дивний поворот, чому, наприклад, не використовували на роботах,  не побудували гетто.

Коли німці зрозуміли, що накоїли, вони створили Сирецький табір, який працював винятково на знищення слідів розстрілів. Є спогади тих, хто в ньому вижив. Працювало 9 бригад, одна розкопувала тіла, друга спалювала тіла в печах, третя розвозила попіл. Тому, коли приїхала комісія,  вона вже нічого не застала.

ВИТІСНЕННЯ

— Через Голокост пройшли ті країни, в яких жили великі єврейські діаспори. У повоєнні роки в Європі виробили певні методики ставлення до цих подій. Причому вони змінювались. Австрія заперечувала, потім визнала. Болгарія спочатку теж заперечувала, поки їм не довели, що так, своє єврейство вони врятували, але взяли участь у знищенні єврейства грецького та югославського — садили їх у поїзди та відправляли в табори. Французи нікого не винищували — правда, так само садили всіх у поїзди. Ані разу не зробили спробу врятувати своє єврейство, теж визнали це згодом. І тут треба зробити важливу обмовку: тільки в країнах Східної Європи та республіках колишнього СРСР колаборація з окупантами означала участь у акціях масового винищення.

Тобто всі країни виробили свої методики усвідомлення співучасті  в Голокості, і лише Україна, Литва й Польща практикують те, що можна назвати витісненням. Приблизно так: ми самі знаходились між молотом і ковадлом, ми самі є жертвами двох велетенських тоталітаризмів. І оскільки ми жертви, нам треба вибачити наше власне свинство. А далі і починається повний різнобій: від заниження жертв до перебільшення.

Є цікавий приклад. 6 років тому за німецькі та американські гроші та за участі німецьких волонтерів в архівах України, Ізраїлю й Німеччини провели дворічне дослідження, підсумком якого стало виявлення в Тернопільській, Рівненській і Волинській областях 5 місць масового розстрілу євреїв. Точні місця, повні імена. За ті ж таки німецькі гроші виготовили 5 меморіальних таблиць з інформацією про те, що відбулося. Так ось, три місцеві ради не проголосували за встановлення цих табличок, бо не сподобалась згадка про допоміжні підрозділи місцевої поліції. Минуло 3 роки, пройшли вибори, помінявся склад депутатів на місцях і нарешті таблички встановили.

15 років тому двоє слідчих військової прокуратури Ізраїлю, в одного з яких в Яру лежали родичі, на дозвіллі спробували слідчими методами відтворити події 29-30 вересня 1941, реконструювати те, що лишалося невідомим, на базі відомих фактів. Якщо ви знаєте, що протягом світлового дня наприкінці вересня йшли розстріли і загинуло 40 тисяч жертв, то можна порахувати, скільки було набоїв, скільки людей мали ті набої підносити тощо. Отже, вони провели цю реконструкцію. Але в Україні ніхто навіть не взявся їх привезти й вислухати. Нападають на Тімоті СНАЙДЕРА, на істориків. Дивовижна позиція. Тобто люди не хочуть правди. Це витіснення. Лише останнім часом бачу бодай якийсь прогрес.

ПРАВЕДНИКИ

— Ми живемо в четвертій  країні по кількості праведників народів світу. Це люди, які ризикували більше, ніж євреї. Перший київський праведник — православний священник Олексій ГЛАГОЛЄВ, син Олександра ГЛАГОЛЄВА. Батько був домашнім священником родини Булгакових, виступав свідком захисту на процесі Бейліса. Він вінчав Булгакова в першому шлюбі і він же його хрестив. Був убитий у Лук’янівській в’язниці в 1937. Олександр Глаголєв на батькових довоєнних бланках виписав 12 єврейським родинам — це понад 40 людей — фіктивні свідчення про те, що вони вихрестились. Німці, на щастя, на цьому особливо не розумілися. В Бабиному Ярі німці теж погано розбиралися, хто єврей, а хто ні. Коли виникали сумніви, вони кликали українську допоміжну поліцію. Бо йшли друзі й сусіди, думали, що їхніх сусідів-євреїв відправляють у Палестину. Тож тих, хто прийшов проводжати, зібрали на окремому пагорбі, вони там сиділи дотемна, потім прийшли поліцаї, відібрали підозрілих, решту відпустили. Це описано в Кузнецова в «Бабиному Ярі».

Так от, маючи 4 місце за праведниками  світі, Україна до позаминулого року не мала в жодному населеному пункті жодної вулиці їхнього імені. Нарешті вона з’явилася наприкінці 2019 на Дніпропетровщині силами дніпровської громади.

МЕТОД

— Для того, аби відбувалася повноцінна професійна дискусія щодо Голокосту на наших теренах, має бути якийсь арбітр: людина, організація чи метод, до якого можна апелювати і який скаже, як воно було насправді. Інакше ми лишимося зануреними в постійні інтерпретації. На кожну річницю розстрілів у Бабиному Ярі звідусіль звучать різні цифри. Навіть з приводу дат убивств. Або, незрозуміло чому хочуть занизити кількість жертв. Називають цифру 33771, не помічаючи, що нижче приписано «без урахування дітей». Проте в Яру діти складали від чверті до третини жертв. Серед страчених майже не було чоловіків призовного віку — це переважно старі, жінки й діти тих, кого призвали. Я наслухався вже такого — від повного заперечення до багаторазового перебільшення. І поки арбітра, про якого я казав, немає, такий різнобій триватиме й надалі.

Приблизно та ж сама історія тривала з Голодомором доти, доки в 1992—1993 СБУ не відкрило справу по факту злочину. Зібрали найкращих спеціалістів, виділили кошти. Через 10 років відбувся суд і з’явився документ, після якого ніхто не має права заперечувати факт Голодомору в Україні, бо може бути притягнений до кримінальної відповідальності. Так само з Голокостом у Євросоюзі: 20 країн у 2012 підписали декларацію про переслідування за заперечення Голокосту. Тож я думаю, що в історії з Голокостом у нас потрібен такий самий метод. СБУ має відкрити справу, треба зібрати фахівців.  Якщо ж хтось скаже, що минуло вже багато років, я відповім, що в істориків існує таке парадоксальне спостереження: чим далі ми від якоїсь події, тим більше ми про неї знаємо. Інколи навіть більше, аніж очевидці події. Бо минає час, стають зрозумілі приховані сенси, з’ясовуються обставини. Сьогодні матеріалу про Бабин Яр можна зібрати значно більше, аніж це зробила державна комісія, підсумком роботи якої став так званий Київський процес 1946 року. До речі, остаточний текст вироку в 1946 правили особисто Берія і Молотов, які у понад 30 місцях слово «єврей» замінили на «радянський громадянин». Тоді ще не було відомо того, що стало відомо згодом, коли відкрились американські й німецькі архіви. Наприклад, відкрився величезний пласт нових свідчень аж у 1986. Тоді в Мінську проходив процес у справі Васюри, що служив помічником командира у 118 батальйоні шуцманів — це допоміжний батальйон німецької армії. Так ось свідчення підсудних і свідків і під час слідства, і вже на суді додали величезну кількість інформації про те, що відбувалося в Бабиному Ярі. Проте жодний історик в Україні за всі роки Незалежності — даю вам гарантію — не поїхав до Білорусі і не запросив документи у справі Васюри.

Тому я як людина, що давно займається єврейською старовиною, вважаю, що  починати щось можна тільки після цього процесу. Тоді можна буде говорити про кількості жертв, про те, хто і в чому брав участь, апелювати до закону. Сподіваюся, ми дізнаватимемось правду, але рухатись без великого державного процесу по Голокосту в Україні неможливо.