Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

Передноворічна казка з кримінальним ухилом

26 грудня, 2002 - 00:00

Але зовсім нещодавно Ян Табачник, який щорічно проводить свій передноворічний бал «Маю честь запросити», спитав: «Не хочеш з’їздити до Москви?» — в минаючому році цей захід відбудеться в Концертному залі «Росія». «Чому б ні?» — подумала я. По- перше, на щорічній програмі Яна Петровича завжди збирається багато цікавих людей (де ви ще зустрінете старійшину радянської поезії Расула Гамзатова?), по-друге, на програмі я буваю щороку, по-третє.., правильно, я давно не була в Москві. Літаків я уникаю, вирішую їхати поїздом.

ЧАСТИНА 1. КРИМІНАЛЬНА

Якщо особливо не капризувати і не бігати через кожні 5 хвилин у душ, то подорож у наших поїздах — заняття цілком стерпне. Тим більше в СВ. Тим більше без сусідів. Мілан Кундера на столику (колега порадив), у руках — в’язання, в репродукторі — патріотичні пісні Колі Расторгуєва. «Давай за жизнь!» — втретє надривається улюблений співак президента Путіна, провідниця виблискує золотим зубом («Може, чайку?») — життя після тижнів 12-годинного сидіння за комп’ютером налагоджується. За стіною купе туди ж прямують режисер Засеєв-Руденко і наша знаменита Проня Прокопівна — Маргарита Криницина. У вагоні-ресторані поїзда № 42 Київ- Москва міліціонери сплять «обличчями в стіл», а офіціантка флегматично повідомляє, що «кава тільки розчинна». Слава Богу, мій вагон близько, — повертаюся ні з чим. Опівночі підтягається митниця. Рум’яний з морозу лейтенант весело викрикує: «Культурні цінності везете?» «Я сама — культурна цінність» — з ідіотською готовністю відгукуюся на запитання лейтенанта, і «митниця» доброзичливо регоче. За стіною купе темпераментно басить Засеєв: «Ну що може везти Проня Прокопівна?!» Можливо, на обличчі митника здивування, бо Маргарита Василівна пояснює йому: «Я знялася в 17 фільмах про міліцію!»

За вікном — завірюха. У районі Брянська замети по коліна. «Незабаром Новий рік», — роздумую мляво, крізь сон. Уночі ще одна митниця — російська. «Культурні цінності везете?»

На ранок у сумці не виявляю гаманця.

Починаю судорожно думати, куди він міг дітися у закритому купе, заздалегідь розуміючи безплідність своїх роздумів. Прийшли міліціонер, дізнавач у штатському і начальник поїзда. Вони дивляться на мене як на розумово відсталу і жалісливо цікавляться, чому я не поклала гаманець під подушку. «А чому вони в такому випадку не взяли ваш мобільний?» — тривожно вдивляється мені в обличчя штатський, а начальник поїзда улесливо обіцяє повернути гроші. «Свої», — говорить він із натиском. А я нервово уявляю собі, як бреду крізь московську завірюху, як Кіса Вороб’янінов Воєнно-Грузинською дорогою.

Щоправда, Засеєв одразу пропонує позичити грошей. І, що характерно, дає. Це характеризує українських режисерів із найкращого боку.

У Москві нас зустрів адміністратор Табачника, і все якось плавно перейшло в новорічний режим.

ЧАСТИНА 2. СВЯТКОВА

Табачник любить, щоб було красиво. Цього у нього не забереш. Бал має свої багаторічні традиції та шанувальників. Є й противники. Минулого року деякі ЗМІ критикували телеверсію вечора за всіма правилами базарної лайки. Та факт залишається фактом: на «Маю честь» приїжджають кращі музиканти СНД, відомі суспільні діячі, письменники. Віталій Коротич, наприклад, говорив мені, що для нього такі свята — єдиний спосіб побачитися зі старими друзями.

Звичайно, можна пожартувати, що артисти їдуть не до Табачника, а за гонорарами. Можна навіть зображати на сцені любов і повагу. Проте я неодноразово чула, що говорять вони про нього під час кулуарних перекурів. Любов, як талант, важко приховати, ще важче — імітувати.

Цього року музикант, як і раніше, сам вів свій вечір. Цього разу йому допомагав старий друг Йосип Кобзон. Серед гостей — не тільки знаменитості (Микола Басков, Таїсія Повалій, пара Віталій і Світлана Білоножки, Юхим Шифрін, Клара Новікова, Віталій Коротич та інші), але й просто старі друзі, з якими він спілкувався все життя, які підтримували у важкі хвилини.

Ігор Крутой довго розгулював у фойє, роздаючи інтерв’ю всім охочим. Планів у нього на майбутній рік безліч: на початку січня їде на два місяці до Америки записувати новий диск, але Новий рік зустріне дома. До нас підходить Ілля Рєзник у білосніжному костюмі: «Ігоре, підемо, з тобою хочуть сфотографуватися дві дівчини». «Гарненькі?» — флегматично цікавиться Крутой, але з місця не рушає, — ми пишемо інтерв’ю.

Наташа Корольова також зустріне свято вдома. «Всіх грошей не заробиш», — пояснила молода мама життєву позицію, щиро регочучи.

Поки Євгена Євтушенка гримували, ми (слово за слово) з ним розпочали літературознавчу суперечку. «Розумієте, Євгене Олександровичу, — необережно вимовила ваш кореспондент, — шістдесятники — це дуже неоднозначне явище. Багато взагалі вважають, що все у них пішло у слова, у розмови на кухнях. Та й літературна спадщина багатьох з них залишає бажати кращого». «Хто ці багато?! — загримів на все фойє поет, видираючись із рук гримерки, і вп’ялився в мене пронизливим поглядом. — Ваш Єрофеєв? Та хто він такий? Горького він, бачиш, вважає бездарним. Та один рядок із «Кліма Самгіна» вартує десяти єрофеєвських «Російських красунь»! «Горького бездарним вважав і Бунін», — мляво опираюся я трибуну, улюбленцю дівчат 1970-х.

Поруч посміхається Башмет. Він любить дівчат і розуміє, що їм не обов’язково бути розумними. Він лагідно розмовляє з молоденькими скрипальками, схожими на студенток, і одним вухом прислухається до наших діалогів. У розпалі дискусії я ледве не сіла на башметівський інструмент, маестро зупинив мене на півдорозi. У наступний момент він уже цілувався з якоюсь пані з безладною гривою на голові. Тільки після того, як вона вирушила до гримерки, «дыша духами и туманами», я зі спізненням впізнала у суворій мадам Аллу Борисівну. Так само стрімко вона через п’ять хвилин кинулася на сцену, і, заспівавши щось про те, що «стоит у любви под прицелом», помчала — в чорних окулярах і в чорному пальті. Від фотокамери Аллу Борисівну затуляв охоронник-шафа і відданий протягом багатьох років арт- директор Гена Руссу. Алла поїхала, а Геннадій залишився чекати «ще одну зірку» — Кіркорова. І його світлість з’явився. У чорному смокінгу, з квіткою «нареченого» в петельці — прямісінько з мюзиклу «Чикаго», рекламою якого обвішано пів-Москви. Поки я клацала його «мильницею», до мене підійшов охоронець. «Ну? І кому потрібні ці «горбаті» фотографії, зроблені в темряві?» — плаксиво проспівав він мені на вухо. «Збираю для домашнього архіву, — голосом Фросі Бурлакової повідомила ваш кореспондент. — А можна я вас також сфотографую?» «Плаксивий» спантеличено втупився у мене, було видно, що йому не під силу несподівані формулювання. Не давши йому схаменутися, я попрямувала до залу. Там грав на роялі Ігор Крутой, співав Микола Басков, непристойно обнімалася з Табачником Клара Новікова. Як завжди, важко не назвати божественними голоси Тамари Гвердцителі (цього разу вона була без Дмитра Гордона) або Соткілаві. Крайнєв веселився як дитина. Більш того, ніколи ще не доводилося бачити великого музиканта у такому піднесеному настрої.

На вечорі традиційно була присутня дружина Президента Людмила Кучма, яка багато років є шанувальницею творчості Табачника. Людмила Миколаївна вручала нагороди українським і російським артистам «за внесок у культуру». Між іншим, поводилася без будь-якого пафосу і, як завжди, інтелігентно і доброзичливо. Взагалі слід сказати, що ці вечори Табачника відрізняються особливою атмосферою — теплоти і людської єдності. Багато новорічних побажань, жарти Кобзона і Ширвіндта, несподіваний імідж Вітаса…

Веселощі затягуються до четвертої ранку. На фуршеті журналісти сперечаються про свою недитячу місію та особливе призначення, хтось обмінюється візитками — свято наближається до кінця.

ЧАСТИНА 3. ПІСЛЯМОВА

Має слушність Коротич. Можна критикувати когось за придушення свободи слова, когось — за імперські замашки і пристрасть до показових заходів, але краще все- таки кожному робити свою справу. Політики нехай пишуть закони, а артисти отримають визнання народу за творчість і талант. І якщо ми поки ще зустрічаємося на спільній території, і нам це робити не гидко, і є про що поговорити, — це вже дає надію: а може, й правда, коли- небудь настануть часи, коли всі любитимуть одне одного?

Наступного дня поїзд відвозив нас до Києва. Мете завірюха. Біля вагону, виблискуючи золотим зубом, нас зустрічала та сама провідниця. «Знову!» — сказав приголомшений Засеєв.

«Везу тільки культурні цінності», — дисципліновано повідомила я їй та з зітханням пішла шукати своє купе.

Наталія ВЛАЩЕНКО, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments