Нема свободи людини без свободи народу. І немає свободи народу без свободи людини
Ярослав Стецько, один із провідників українського національно-визвольного руху

Переосмислення і недоосмислення

Іван Уривський поставив у Театрі на Подолі свою версію «Камінного господаря»
12 березня, 2020 - 10:54
ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ

Якось у околицях Каїра Леся Українка побачила єгиптянку з кільцем у носі. Це сподобалось Лесі й розвеселило її. Можна припустити, що версія молодого режисера з Одеси Івана Уривського теж би її розвеселила. Тим паче що постановник зробив із драми... комедію.

Про «Камінного господаря» сама авторка писала, що бачить персонажів, як скульптурну групу. Режисер підхопив і своєрідно розвинув цю підказку. Сценічний простір його вистави нагадує казенно-незатишну скульптурну майстерню при Художньому фонді Спілки художників. Персонажів поділено так, що одні з них — ніби як майстри-скульптори (Командор, Долорес, Сганарель), а другі — ніби як статуї, що оживають (Дон Жуан, донна Анна). Щось тут є від міфів про Пігмаліона чи навіть більше про Голема, того глиняного одоробла, яке час од часу виходило з-під контролю, і тоді — ховайся хто може.

Дон Жуан (В’ячеслав Довженко) і донна Анна (Дарина Малахова) тут позбавлені найменшої харизматичності. Точніше, зовні, тілесно, вони обоє зберігають прекрасний образ Божий, але душа в кожного — примітивно-потворна, від диявола. Дон Жуан схожий на Остапа Бендера, який довго просидів у холодильнику. Відморожений мозок ледь згадує якісь уривки давніх мелодій і шляхетних фраз, що в його устах уже нічого не означають. Зрештою, і в Лесі Українки він не святий — пройдисвіт, бандит, пірат, анархіст, нігіліст... Так само гротескна донна Анна. Чого вартий лиш епізод, коли вона хтиво терзає на тертушці дебелу морквину, а потім та сама тертушка опиняється на голові Командора. Як мовиться — виліпив на свою голову.

Власне, тут усі гинуть від рук тих, кого виліпили. Гине не лише наївний трудяга Командор (Роман Халаїмов), гине також веселий і безтурботний Сганарель (Володимир Кузнєцов). На зміну їм приходять Дон Жуан і донна Анна. Вони, як і в п’єсі, прагнуть влади — отже, вистава ясно прочитується, як похмуро-карикатурна історія українського політикуму. Це товписько зомбі-вампірів — у фіналі їх уже більше, аніж двоє, бо, як відомо з хорор-фільмів, зомбі й вампіри здатні розмножуватись через обійми й поцілунки.

За всіма ознаками, ця вистава є успішним переосмисленням класики. Хоча подекуди помічаєш і деяку недоосмисленість. У нетрях скульптурних метафорах інколи трохи блукаєш. От, приміром, є тут жіноча статуя з діркою в області печінки. І ту дірку Командор намагається заліпити глиною. А ти собі думаєш: ага, може, це натяк на Прометея з роздовбаною печінкою (а чому ні, он у шкільному підручнику Лесю Українку й досі пишномовно називають «Дочкою Прометея»!).

Про що всерйоз варто шкодувати — так це про те, що образ Долорес у виставі невиправдано спрощено. В п’єсі Долорес — альтер-его самої Лесі Українки, єдиний (хоч і в спідниці) взірець істинного рицарства. А у виставі вона простодушна, навіть істерична (?!) закохана істота та й годі. Навіщо Уривському знадобилася саме така Долорес? Можна про це гадати скільки хочеш, але в підсумку прекрасна актриса Катерина Рубашкіна зіграла не унікальну, а банальну роль. І це прикро.

Наступний показ вистави відбудеться 26 березня.

Іван БАБЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ